Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Коли життя заганяє епоху в глухий кут, великі митці заново відкривають їй правду”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ХТО АБО ЩО ЗА ЦИМ СТОЇТЬ?

Слово Просвіти, №28 за 2007 рік

Юрій ЗАВГОРОДНІЙ Кілька років тому я зовсім випадково зачепився за нову тоді для мене тему — явні неґативи й примарні позитиви етноглобалізму. Зацікавили мене всілякі його прояви і в більш вузькому значенні — з його аґресивними проявами на мовному ґрунті серед тих народів, які вперто не хочуть щезати з етнічної мапи Землі. Добираючи різних фактів про те, як продовжують зникати окремі живі мови, вмирають онімілі народи, розчинюються поволі в інших етносах, я почав розуміти, що мені вже досить боляче почав муляти інший прояв глобалізації. Скоріше, потужний каталізатор, у країнах чи в менших, чи в більших; чи всуціль демократичних, чи всуціль тоталітарних. У останніх — найдужче, бо там панує завжди лише одна “цілком правильна” ідеологія. Для прикладу: дехто ще може пам’ятати одне з тверджень радянських комуністів, яке треба було сприймати без застережень — панувала така собі “наукова арґументація” про їхнє вчення, що воно “вірне, бо правильне”. Все, гаплик, приїхали! Я б додав, що потужно вичавлюється з людей не лише ґенетична пам’ять чи цивілізаційні здобутки, а навіть схильність до варіянтного мислення, до найменших сумнівів, з яких майже завжди може чи повинна народитися істина. Хтось або щось дедалі активніше впливає на подальшу примітивізацію людської цивілізації. Перепрошую за вжитий у заголовку більш жорсткий термін (дебілізація). А що і як казати, які толерантніші слова добирати, коли сьогодні надто вже далеко стає деґрадуючому “Цареві природи” до “образу і подобія” свого Творця? Лишається тільки гірко зітхати, що нічого не поробиш, бо так уже сталося, бо ж кимось (?) і колись нам усім разом було пороблено на зле. Та чи пороблено геть усім, чи ще трапляються відчайдухи, яких це явище поки що не зачепило? Але ж що робити, коли щодня впадає в очі безліч підтверджень до моїх сумних спостережень на різних рівнях від кухонних теревенів до діячів од високої політики. Що нам усім робити, коли не визначено справжніх винуватців, бо не помічається сам процес, а люди, що потерпають від нього, не відчувають болю, сорому, не звертають уваги на брутальну наругу? При всьому моєму українському патріотизмі мене ніяк не тішить, що в інших державах деґрадація духовности йде стрімкішими темпами. Не тішить, бо інколи постає перед очима сумне видіння — химерна картина всесвітнього потопу. Вражає саме послідовність надто масових, світових неґативних явищ. Це спонукує небайдужих людей замислюватися над причинами. Отже, переходжу до прикладів, фактів, спостережень, на сукупність яких я не можу дати єдиного пояснення. Чому найпопулярнішими музичними хітами для більшості населення різних країн стають дедалі примітивніші за текстами і мелодіями халтурників? Чому збираються тисячі глядачів до палаців спорту або ж і на стадіони постояти в тісняві серед ошалілого людського юрмища, подивитися здаля на блазнювання маскарадних груп під так звану “фанеру” з далекого екрана, бо сцени майже не видко? Різнобарвна попервах людська маса перетворюється поступово на одноманітний сірий субстрат. Щодо нищення природного середовища. Лише зовсім деґрадоване людство може нищити все живе на своїй планеті — у своїй домівці. Чому навіть за потреби звернутися з молитвою до Творця, що має відбуватися в урочистій, майже інтимній обстановці, почали збиратися люди для спілкування із Всевишнім тисячними натовпами на стадіонах чи в колишніх легкоатлетичних манежах? Збираються і не просто дивляться на майже естрадне шоу, а навіть самі беруть у ньому участь, підстрибуючи, повторюючи десятками разів якусь коротку фразу або й одне слово? Це метода зомбування роду людського, що набирає обертів не лише в Києві. Чому ще кілька десятиліть тому деякі кримінальні, блатні “музичні шедеври” могли лише зрідка виконати ресторанні музиканти перед закриттям свого закладу на прохання геть сп’янілої публіки? Нині спеціяльні телешоу збирають до екранів поціновувачів музичного блатняка та іншого примітиву, а телевізійні ведучі називають зразки мотлоху “міськими романсами”. Хто і навіщо постійно викидає шалені гроші на розкрутку виконавців, які не мають голосу, музичного слуху? Чому продаються, і не так вже й задорого, музичні критики й культурологи, аби наввипередки пояснювати ще доступніше для школяриків із наймолодших клясів. Я інколи проглядаю в газетах програми українських телеканалів — там із самого ранку і до наступного мерехтять назви безкінечного “мила”. Не лише латиноамериканські чи суто штатівські, бо останні, як і різні розважальні телешоу, досить часто адаптують до своїх реалій в інших країнах, у тому числі у Росії, — згадаймо для прикладу хоч би гарненьку няню в російському варіянті, де вона перетворилася на нахабну і малокультурну “хахлушку” з такими ж родаками трьох поколінь, для якої метою життя є оженити на собі багатія (у штатівському ориґіналі родина няні була єврейського походження). Можна додати й власне російські здобутки, що заполонили українські екрани: про дурних і розумних нишпорок у чоловічій і жіночій подобах; про гордість Росії — військовиків з офіційних чи з добровільних формувань, які відважно “мочать” “ліц кавказкай національнасті” в їхніх домівках; про сучасних циганських баронів і про давніших російських дворян; про “чесних” і “поганих” злодіїв. А довготривалі топ-шоу, в яких лише взаємна зрада і підступність “героїв” має тримати біля екранів масового глядача. А яким розмаїттям постають із телеекранів усілякі збоченці, а інколи справжні хворі люди? А як сприймати серіяли про симпатичних, навіть “шляхетних”, братків із бригад організованої злочинности, і не звірів, а цілком нормальних хлопців і дівчат з нашого дому, з нашого парадного? Варто згадати й гумористичні передачі, особливо російські, які заполонили всі українські телевізійні канали з безкінечними повторами. А спинитися треба з подивом, бов них найвищими досягненнями гумору є калічення, на кшталт одеського жаргону чи “псевдодєрєвєнскава” діялекту, російської мови і засалені жарти з прозорими натяками на ненормативну лексику, на статеві збочення. Я далеко не є моралістом з якоїсь пуританської родини, але ж при всій сучасній “демократизації” суспільства мають все-таки бути якісь межі пристойности. Чому українськомовного гумору чи сатири у нашому сьогоденні не існує зовсім, як начебто й не існувало ніколи. Невже “кроликів” чи “сердючок” можна назвати українським продуктом? Скоріше навпаки — вони популярніші саме в Росії, бо ж майстерно грають у водевілі під назвою “дражнити хахла”. Масовий процес дебілізації населення триває на різних континентах, з’єднаних докупи супутниковим телебаченням, сотовими телефонами, липким павутинним мереживом Інтернету, міжнародними часописами, які водночас виходять різними мовами. Бо скрізь дедалі тоншим стає прошарок клясичної культури і тої частини суспільства, де зберігається потяг до справжніх надбань людства, хоча мало хто з них воліє рішуче постати на прю з навалою з усіх боків псевдокультури. Найбільшим достойникам від високої культури взагалі не хочеться зійти із захмарного Олімпу задля жорстких суперечок із малокультурним плебсом, хлопством, лобурнею. І заради правди треба додати, що навіть найперший і “найнаціональніший” державний телеканал України знедавна просто позакривав програми, на яких ще намагалися занепокоєні митці зачіпати подібні теми. Бо вони тепер не вписуються до нового формату смаків (завдань? мети?) того нового керівництва, яке призначила ще “помаранчева” влада. Як це досі не дотяглися владні руки до третього державного радіоканалу, де ще ведуться розмови про культуру і намагаються щось робити щиро і всупереч загальним тенденціям, підтримуючи не лише своє самобутнє, а культуру загалом. А через те, що його мало хто може чути, бо не лише в сільській місцевості зникає дротова радіомережа, бо давно у продажу не стало маленьких “кухонних” приймачів на три програми. Я за тиждень обійшов більше десятка радіоремонтних ательє, але в жодному не схотіли за будь-які гроші не те що взяти до ремонту, а й просто подивитися на такий раритет з моєї кухні. Іноді дивуєшся, коли після розважної розмови телеведучого на теми вселюдської любови до високого мистецтва із зіркою масової культури, та сама зірка в іншому — сценічному образі нелюдським голосом повторює два-три вигукових звукосполучення “ух-ух і ой-ой” під громохкий супровід досягнень електроніки. До речі, автори подібних текстів (“ух-ух і ой-ой”) не лише отримують за них гонорари, а й цілком щиро вважають себе видатними поетами, а дехто з них навіть хизується академічним званням, про що сповіщають великими літерами афіші, закликаючи глядачів до найбільших концертних залів. Щоправда, майже нікому не відомі “академії”, які так щедро прилучають до “академічних висот” представників маскульту. А відомі у світі митці клясичної музики не можуть напов-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин