Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Знання про знання стають ще актуальніші, час і події спресовуються”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ТИСЯЧОЛІТНІЙ ЛАНЧИН

Слово Просвіти, №28 за 2007 рік

лектного слова “ковбик” — шлунок). Але головним багатством того краю була не жовто-глиняна земля (яка гарно родить тільки цибулю, кукурудзу й рінь), не ліси, не гори, не річка Прут, а сіль, від якої згодом залежала вся Русь, як стверджує історик Микола Аркас. Особливо бурхливо солеварна промисловість розвивалася в середні віки за Польщі, коли Коломия мала статус міста з маґдебурзьким правом і привілей, що тільки в ній навколишні жупники могли продавати сіль (звідси й дуже розповсюджене в тих краях прізвище — Жупник, а “жупа” — соляна копальня чи солеварня, де з “ропи” чи “сировиці”, дуже солоної води, випарювали сіль). Занепад соляної промисловості почався в кінці XVIII століття, коли в Австро-Угорській імперії була запроваджена монополія на сіль, більшість жупів закрилося, хоча солеварня в селищі Ланчин існувала ще до середини минулого століття, до совітів. Та й зараз у найближчих горах можна знайти давні криниці з сировицею (жупи), з якої й сьогодні добрі ґаздині виварюють сіль, якщо добрі ґазди принесуть її додому. Немає жодних сумнівів у тому, що поселення тут існували вже на початку нашої ери. Та все ж, коли був заснований Ланчин, звідки взялася така дивна назва (як кепкують сусіди з ланчинських людей за м’яку вимову: “Ви із китайської провінції Лянь Чинь?”), що за народи населяли цю красиву землю, хто достойники цього селища? На всі запитання, звісно, важкувато відповісти, а на деякі можливо тільки гіпотезами й легендами. Починати, як кожний історичний переказ із життя українців, варто зі стоянок первісних людей і трипільської культури (хоча дуже сумнівно, що вони мають будь-який стосунок до сучасних мешканців цих земель). Але достовірно відомо про те тільки Богу, тому розпочнемо із середини першого тисячоліття. Перші, на прискіпливий погляд сучасника, слов’янські племена з’явилися на цих теренах приблизно в V столітті нашої ери й звалися вони білими хорватами (кавари, або інші назви: халасії, хорезмійці), народ, який був витіснений із Хазарського каганату. Поряд жили тиверці. Гуцули (селище Ланчин стоїть на теперішній умовній межі поділу Гуцульщини й Покуття) з’явилися тут у Х столітті. Достовірно відомо, що вірмени прийшли в ці землі в XIII столітті й були тут аж до XIX століття. Вони селилися в Тисмениці, Кутах, Ланчині, Станіславі. Зараз вірмени майже змішалися з місцевим населенням й утратили свої корені. Приходили сюди й інші народи, йшли далі, селилися, змішувалися, витіснялися іншими. Кримські татари постійно набігали на ці землі, недарма їхня й наша героїня Роксолана (Настя Лісовська) родом із Рогатина, що недалечко від Покуття (Опільщина, західна частина Подільської височини). Напади почалися з 1495 року. Особливо постраждали ці краї під час нападів у 1520 році, коли й захопили в полон Настю Лісовську. З 1600 до 1630 року відбулося, за різними джерелами, від 26 до 28 нападів, під час яких Коломию спалили тричі, села — Ланчин, Добрилів, Княждвір, Печеніжин (така назва в села від слів “пече ніжки”, бо саме сюди, за перші гірські перевали, тікали люди під час нашестя кримських татар) — руйнували, а людей гнали в ясир. Велика частка населення поляки за походженням. Та й єврейського люду до XV століття в цьому краї налічувалося до 10 % від загальної кількості, особливо їхня кількість зросла після гонінь євреїв в Угорщині (можна вжити й слово геноцид) у часи Людовика I. Осідали на цих теренах і караїми, й румуни, й молдавани, й німці, але етнічних українців завжди налічувалося найбільше. Звідки ж така назва селища? Відомо, що Прикарпатські та Карпатські села називалися за назвами ремесел (Солотвино, Саджавка — від слова “саджівочки” або “копанки” — штучні водоймища, в яких розводили рибу) або за назвами урочищ чи річок (Бурштин, Чорний Потік). Існує легенда, що польські пани, проїжджаючи через цей край, запитували: “Лан чий?” Ось звідси й назва. Також припускалася думка, що назва селища від польського слова laczyc (вимовляється схоже на “ланчиц”), що в перекладі — зв’язувати, поєднувати. Проте, що і з чим зв’язувала земля, на якій розташоване селище Ланчин, — залишалося загадкою. Краєзнавець Степан Пушик висловлює такий здогад щодо Ланчина. В середині XI століття Перемишлянський князь Ростислав-Михайло Володимирович одружився з Ілоною (Ілонкою, Оленкою, Ланкою), дочкою угорського короля Бели. Його батько Володимир (який правив у Новгороді й помер у віці 32 роки) був найстаршим сином Ярослава Мудрого, й перед смертю він благав своїх братів, стриїв молодого Ростислава, не зобижати племінника. Ростислав отримав у спадщину Галичину, проте сталося найгірше — стриї вигнали його з Переяслава. Оскільки Ланка була з роду хорезмійців (каварів, білих хорватів), львів’янин Петро Серджук стверджує, що вона претендувала на Тмутараканський трон. Тому Ростислав і Олена (Ланка) пішли туди й там правили деякий час. Але Візантія, яка не бажала відродження Хазарського каганату, підіслала до Ростислава- Михайла Володимировича вбивць і його отруїли в 1067 році. Ланка повернулася в Галичину й оселилася на Покутті. Селище, де вона жила й правила, називається Княждвір. Вона не знала місцевої мови, тому селище, де жив її товмач (перекладач), зараз називається Товмачик. А Ланчин названо в її честь — Ланчине селище! Якщо цю версію прийняти за основу, то в 70-ті роки цього століття потрібно відзначати тисячоліття назви селища Ланчин. А про те, що селище старше за Москву, говорити навіть не доводиться.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин