Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Я храм щодня будую... Я, України чоловік!” · с. 10сторінка оригіналу ↗

ТВОРЕЦЬ ЗАПОВІТНОГО СЛОВА

Слово Просвіти, №28 за 2007 рік

Василь НАЗАРУК, м. Варшава Тяжіння до джерел і постійне стремління до творчої переоцінки надбань минулого, які одначе залишаються потужною рушійною силою сучасного, модерного дискурсу О. Лапського — це постійна прикмета його поезії. Цей виходець із майже суцільно української колись Берестейщини, не переселенець, а свідомий емігрант у Польщі. Остап Лапський, винісши з рідної хати хліб Кобзаревого слова й успадкувавши також непоступливий Шевченківський нонконформізм, ось уже 50 років вибудовує свою державу слова своєю поезією, яка дивовижно й оригінально поєднує традиційні, глибинні (навіть фольклорні) корені з авангардними здобутками, вибудовує свою візію справжньої України й українства, дає ліричний запис топографії душі сучасного українця. Почавши свою творчість у час назрівання польської антитоталітарної “відлиги” буремного 1956 року, ішов у своєму розвитку і творчому дозріванні від романтичних настроїв туги за країною дитинства — надбужанським Поліссям і від форм неокласичних сонетів до різних моделей вільного вірша й до недосяжного ідеалу “чистої лірики”, відлитої у поетичних афоризмах — “ліричних згустках”. Однойменна збірка “Згустки” (1965) ніколи так і не з’явилася друком ні в Польщі, ні в Україні, роздратувавши, мабуть, цензорів афористичним зарядом ґротеску й іронії. Це таки було справді: Щось ненаське /Щось неляське/ ще й невсесоюзне! Забігаючи вперед, через роки заанґажованості у польський незалежницький рух Солідарності, роки воєнного стану, недуги й вимушеного мовчання, скажімо безперечне, — що поет ожив разом з Україною, в яку завжди непохитно вірив. Ще в шістдесяті роки Київ назвав колискою, а майбутню, незалежну Україну ляпасом сумнівам, отак підтримавши своїм поетичним голосом із Варшави тамтешніх шістдесятників. Його тодішнє слово пробивалося крізь мур мовчання звинувачувальним нагадом: А неподалік /за межею / борці землю гризуть! У результаті небувалого творчого прориву раніші творчі надбання О. Лапського розкидані по різних виданнях (“Наше слово”, “Наша культура”, альманах “Гомін”, альманах “Український календар”, “Дукля”, “Дніпро”, “Прапор”, “Жовтень”, Слідами пам’яті, “Зерна”, “Сучасність”, “Над Бугом і Нарвою”, “Берестейський край”, “Підляські повідомлення”, “Zycie Literackie”, “Magazyn Literacki”, “Lithuania”, “Arkadia”, Anto- logia poezji ukraiсskiej F. Nieuwaznego i J. Pleњni- arowicza, Po tamtej stronie deszczu. Poezja ukra- iсska T. Karabowicza, Літературний провулок і ін.) поповнилися потужною та стилістично оновленою хвилею нових творів, які склали вісім нових книг поезії: “Я йшов”, “Моє самовизначення”, “Про череп’я”, “Мій почита: чу” (2000), “Ро czerni biela” (поезії Лапського в польських перекладах), “Себе: розшуO кую?!” (2001), “Обабіч: істини?!” (2001), “Собі: назустріч?!” У 2000 році поет став героєм телефільму Ostap Lapski, poeta niew- ygodny. Цілу низку нових поетичних текстів О. Лапського надруковано останнім часом у вигляді добірок на відведених йому сторінках “Нашого слова”, ілюстрованих оригінальним набором портретів поета, виготовлених і скомпонованих В. Паньковом. За останні 15 років в ефірі прозвучали також сотні його літературно-культурних передач. Давній нахил до загущеного, афористичного запису спілкування ліричного я зі світом, зі словом та з людьми позначений бажанням впливати на сприймача — “душ /півня колошкати” — має тепер своє продовження у небувалій відкритості на події та проблеми сучасного світу й у посиленні настроєності на діалог зі сприймачем. Це, до речі, відоме й поширене явище нашого постмодерного часу — часу “літератури у пошуках контакту з адресатом”. Серед нових творів О. Лапського безліч різновидів полемічних, закличних, або дружніх звертань (Відкритий лист до громадськости України, Двоє запитань, Епіфанію під стопу, Поетам України: в Польщі сущим і творящим?!, Безтямникам, Дівчатам УПА, Дослідникам, Москалям, Ляхам, Бізнеслюдцям і т. ін.). Це вводить додатковий динамізм, драматизує ліричну нарацію. Наскрізь дуалістичний і парадоксальний Василь Назарук та Остап Лапський у своєму ставленні до світу та в поетиці, він раз іде за поштовхом думки, інколи за музикою, полюбляє сутички протилежностей, водночас же залишається монолітом. У його поезії парадоксально Лише недосяжне /стає конкретним, а реальність буднів буття ліричного суб’єкта розкривається у парадоксі: рухливіше живу / до місця прикипівши?! Після п’ятдесяти років від свого дебюту Остап Лапський залишається унікальним виразником космосу ментально-духовного виміру буття української людини, з її культом рідного слова, земною причетністю, системою цінностей і вищих устремлінь. Досліджуючи сув’язь духовного та плотського, світлого й темного в людині, Лапський як поет часто намагається примирити небо з землею. Живучи у своєму емігрантському затворі у Варшаві, без надії на зміну цього стану приреченості (Гірку до дна п’ю, /вип’ю емігрантську чару, 77) — далеко від Полісся та “втраченого раю” всієї України поет у своїй космічній самотності, сам як центр свого всесвіту, він роками веде свій неугавний діалог із Богом і вічністю. Понадсучасся чоловіче, у печері тільки нині ти безпечним можеш бути тут, слугуючи як Небу так і Україні… (Мій почитачу, с. 110) У найновішій книжці поезій “Собі: назустріч?!”, — поетичному альбомі, а водночас екзистенційному щоденнику та ліричному “молитовнику”, своєрідній “книзі книг” Остапа Лапського, високоякісно комп’ютерно складеній Анатолем Кобеляком і з — опрацьованим Володимиром Паньковом — оригінальним дизайном, органічно скомпонованим із текстами поезій — Остап Лапський постає перед нами як творець, який успіхом увінчує пошук самобутньої концепції поетичного дискурсу, напруженої (Вірш без напруженої форми — /це сира балаканина: /байдужа до межових висот?!, Собі: назустріч?!, 100) та епіфанійної, “місткішої форми” (такої шукав для себе і знайшов також польський нобліст Ч. Мілош) спроможної виразити всю складність, розмаїття та парадоксальність зовнішнього та внутрішнього світу людини, охопити все — від буденних і всеукраїнських подій (включно з переосмисленням Помаранчевого здвигу) по складні екзистенційнобуттєвісні проблеми, так щоб поетичний текст міг позмагатися виражальними спроможностями навіть із філософським трактатом, літературознавчим роздумом, сповіддю, проповіддю чи молитвою, сягати навіть метафізики та містичної таємниці буття-існування. Остап Лапський досягнув нині такого рівня свідомості слова та абсолютного володіння над всіма елементами поліфонічної — унікальної нині в українській поезії — структури тексту, що він має право сказати навіть євангельським стилем: Не при мені, а при моєму слові /стане хто, то той побільшає, /ще більшим буде: аніж: до6 сі?! //Це не я кажу, /заговорила сила вишня тиха: через мене?! Шукаючи себе у повноті та чистоті творчого самовираження, поет знахо6 дить слово заповітне. Слово наповнене ру6 шійною силою: Бо ж є чином /в онімілості Во6 но: /моєю Україною! Остап ЛАПСЬКИЙ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин