“Коли ж ми позбираємо своє розкидане каміння?..” · с. 12сторінка оригіналу ↗
ПОЗАРОСТАЛИ СТЕЖКИ ТУРИЗМУ…
Слово Просвіти, №28 за 2007 рік
гам музейної експозиції, ні потребам наукової роботи. Що вже говорити про розширення експозиції. А потреба і можливість є. Ось озвався з Москви найближчий родич Довженка, його рідний племінник Тарас Дудко. З великими труднощами і за немалі кошти йому вдалося придбати безцінні довженківські реліквії, деякі його особисті речі. То окрема й сумна історія — доля спадщини митця, доля його архіву. Все зосталося його вдові Юлії Солнцевій, у якої були складні відносини з Україною. Не вдалося відкрити музей Довженка в Москві, де можна було б якось зібрати його спадщину. Тож документи, реліквії було розпорошено, якщо не сказати простіше — розтягнуто наближеними Солнцевої після її смерті. Де, в яких колекціях вони тепер? Проблемою залишається і вивчення архіву митця. Торік минули належні за законом 50 років з дня його смерті, коли дослідникам повинен бути відкритий вільний доступ до архіву. Але Москва й досі все тримає в секреті. А ще лише мрією залишаються сподівання земляків Довженка, що його рідне місто стане місцем всеукраїнських кіноімпрез і фестивалів. Так само “зависло” й питання про перепоховання Олександра Петровича в Сосниці чи Києві. І нарешті така деталь. У світі, може, є сотні вулиць Довженка. Але є одна, та, де він народився і ріс. А таблички, з назвою вулиці й досі російськомовні. Н а с т у п н и й пункт маршруту — Коропський район. Це вже добрих 150 кілометрів на північ від Чернігова. Козацький край із багатою історією. Невелике село Вишеньки, мальовничо розкидане на високому березі Десни, відоме чудовою пам’яткою архітектури — палацом графа фельдмаршала Рум’янцева-Задунайського. Великий палац із баштами й високими шпилями, як казковий замок, височіє над Десною. Та враження добряче псується, коли з берега ріки підходиш до самих стін палацу. Він у жалюгідному стані. Все протікає, сиплеться й валиться. За десятиліття радянських часів тут були і лікувальні, і дитячі заклади. Зараз у користуванні лише частина палацу, в якому розташована їдальня прилеглого дитячого оздоровчого табору. Палац, який формально у віданні держави, практично нічий. Чекає або на повну руйнацію, або на передачу його в користування крутим та багатим, які вже будують свої маєтки зовсім поруч, на березі Десни. Кількаповерхові, розміром мало нез палац фельдмаршала і графа. А поруч, якраз між новим маєтком і старим палацом, копають примаєткове озеро. Прикро дивитися на руїни ще й тому, що все це — у вотчині Леоніда Другого, нашого недавнього багаторічного Президента. Це його краї, неподалік — рідний Новгород-Сіверський район. Як і Коропський, входить у виборчий округ, від якого аж 8 років депутатствував у парламенті відомий кучміст. Який, окрім іншого, обіцяв відродити й Вишеньки, й унікальний палац, і не менш красиву церкву XVIII століття неподалік. Цей величезний як для поліської глушини храм, споруджений у стилі російського класицизму, обдертий, як і палац. Храм діючий, Московського патріархату. І подумалося: чи так уже й треба будувати нові храми, відмолюючи чи відмиваючи гроші, коли в такому захланні давні святині? На Коропщині нас чекають ще дві пам’ятки — цікаві й занедбані. Свято-Миколаївський Рихлівський монастир був однією з трьох найбільших твердинь православ’я на півночі Лівобережжя в козацьку добу. Опікуваний українськими гетьманами, цей монастир вражав розмахом. 23 споруди: храми, келії, бібліотека, господарські будівлі, сотні десятин
Рихлівський монастир. Відродження на руїнах
Садиба6музей Олександра Довженка. Селище Сосниця землі, величезний сад із пасікою. І все це більшовицька влада взялася знищувати, палити й трощити на початку 20-х років. Сотні монахів, священиків, послушників монастиря було розвіяно по світах, багатьох розстріляно. Все розграбовано і поруйновано. Якби історію нищення святинь безбожною владою хоч якось усвідомлювали нинішні віруючі, вони навряд чи й далі голосували бза ідейних нащадків комунобандитів. Однак монастир, відроджений після 84-х літ руйнації, монастир, заснований за найактивнішого сприяння гетьмана України, влада передала так званій “УПЦ” Московського патріархату. Отож у майбутніх туристичних маршрутах повинна бути і ця святиня українського православ’я. Нарешті, про Мезин. Це те саме, що Трипілля, лише на тисячі років старіше. Знаменита стоянка первісної людини. Її досліджують уже добрих сто років. Але знову доводиться говорити про невідповідність видатної пам’ятки всеукраїнського масштабу і реалій районної глибинки. Коропчани щось намагаються продемонструвати у районному музеї, навіть зімітувати на зламаному магнітофоні звуки музики 15-тисячолітньої давнини. Але хіба під силу районному музею, структурі бідного райвідділу культури, показати МЕ- ЗИН? Як і його філіалові — музею в самому Мезині, який я теж відвідав. Цей музей розміщено в столітньому дворянському домі. Створений понад 40 років тому палким ентузіастом Мезина Василем Єлисейовичем Куриленком, який віддав дослідженням майже 60 років. Він сьогодні директор музею. Але чи може все триматися на плечах цієї 77-річної людини? Особливо надсерйозні наукові дослідження і їхні результати, висновки? А висновки ці іноді дуже несподівані й досить спірні. Наприклад, візерунки на кістках, які зроблені у Мезині і які символізують нібито деякі астрономічні дані, на 10 тисяч років давніші зроблених у Давній Греції. Або твердження, що саме у Мезині 7 тисяч років тому винайдено нотну грамоту і записано перші ноти. Вірю, свято вірю. Хотілося б лише, щоб це було підкріплено серйозними науковими дослідженнями. Так само, як і в музейних експозиціях усе має бути вивірене до крапки. А хаотична суміш череп’я, кісток та металу, висипана на саморобних стендах Мезинського музею, якось не вражає. Як і самовари вперемішку з кістками, які облуплені російськомовні написи, як і стенд із портретом Петра Іі його лозунгом “во славу росейского оружія”. Я вважаю, що кожен черепок у музейній експозиції повинен бути чітко ідентифікований, датований, а тоді вже експонований. Аби ми знали, що то не викопаний у глинищі горщик із сусіднього обійстя. До речі, про розкопки. Директор, Василь Єлисейович, має навіть ліцензію на їхнє ведення. Але, гадаю, тут би мали працювати потужні наукові експедиції, адже археологія — не самодіяльність, а ціла наука. Натомість довкола Мезинських стоянок крутяться всі кому не ліньки. Що хто копає, куди вивозить, де воно випливе? Можна ще додати, що й сам благенький музей уже кілька разів обкрадали. Для Лувру чи Британського музею? Для колекцій олігархів? …У літньому розвої буяє розкішна природа Сіверського краю. Численні пам’ятки української історії й культури Придесення, святі місця й нетоптані, неходжені стежки. А до якоїсь каменюки в Голландії чи Англії везуть і везуть туристів. Коли ж ми позбираємо своє розкидане каміння?..
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
