Літературний портрет · “Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
«БІЖУЧУ МИТЬ БЕРИ В МАЙБУТНІЙ ЧАС…»
Слово Просвіти, №28 за 2009 рік
Продовження. Початок на стор. 1
Його “Кора”, що з’явилася через п’ять років після “Нате!”, несла в собі відлуння того напруженого духовного й інтелектуального життя, яким жив у той час молодий поет. Якщо дебютна книжка — це передовсім “стихія жестовості, театральності”, що “органічно поєднується в текстуальних матрицях з публіцистичними виплесками, інтенціями прямого називання” (Олександр Хоменко), що існувало в автора разом із потягом до вглиблення в ціннісно-онтологічні підвалини нації, то вже в “Корі” Мовчан продемонстрував своє небажання вступати в сліди шістдесятників, цілковито відгетьковуючи їхній ефектний “космізм” та запаморочливу пафосність. Йому стає цілковито чужою позірна актуалізація соціальності, яка присутня в творах миготінням етикеток — його соціальність глибоко захована, сказати б, принагідна в буттєвісно важливих розмислах поета.
Біля пам’ятника Т. Шевченку в Києві. 1993 р.
Невідомо, чи це була свідома творча установка надарованого хистом самоспостереження й самоаналізу Мовчана, який міг сам виразно відчути, що, за словами його вдумливого інтерпретатора І. Дзюби, опинився перед загрозою промовляти у вибалаканому вже лідерами шістдесятників просторі, чи це був органічний саморозвиток його таланту, але вже в “Корі”, він ставав тим Мовчаном, якого ми знаємо. Ось Мовчан періоду “Кори”. Вірш “Пташине імення”: Опукла спокусливість ліній пливучих схвильовану плоть за хвилину озвучить; і ніч насолоди, спожита поволі, розчиниться в грудях краплинкою солі. Від лона палкого долоні відлинуть, заносячись вгору на лет лебединий, і витнуть в повітрі осягнуті форми, щоб солод плавкий пережити повторно. Похмільне вино спучнявіє у жилах, коли захолоне і спогад відхлине, і пам’ять твоя, мов блакить спорожніла, осмеркне, зберігши імення пташине. Тут маємо саме “мовчанівський” строфічний малюнок, його своєрідну лексичну партитуру, а ще — найголовніше — його пильне взирання в книгу природи, де він читає сокровенний зміст. Присутність людини у світі, не вербальний, а духовний діалог людини й природи, їхній прихований од поверхового погляду взаємозв’язок, взаємовплив, взаємопродовження людини й природи — все це тодішній (та й не тільки тодішній, а й нинішній, збагачений ще й іншими мотивами) Мовчан — поет особливого стереоскопічного погляду на світ. Це його поетична філософія чи — точніше сказати — натурфілософія. Уривок із вірша “Єднає нас вода”, написаного 1977 року: І доповнює ліс твою мову собою, і вивершує зір висотою настійних дерев. Не байдужістю, ні, а єднає жадання любов’ю із твоїми вустами вуста щиромовних джерел. Очі в очі — і нуриться зір у безодню,
і від подиху хвилиться вглиб віддзеркалена мить, і корінням тоненьким вода у тобі проростає сьогодні, аби замкнуту кров з вічним плином своїм сполучить. Здавалося б, парадоксальна ситуація. Знаючи весь той огром специфічної лектури, який освоїв Мовчан, розумієш, що він — один із “найкнижніших” наших поетів. (І це, зрештою, легко проілюструвати багатьма інтелектуальними реаліями, асоціаціями й алюзіями в його творах). І в той же час він принципово, полемічно “заземлений” поет, інколи спрозаїзований, геть байдужий до традиційних поетизмів. Можна тільки гадати: Мовчан знайшов свій стиль інтуїтивно чи свідомо обрав і виробив його, як, скажімо, Поль Валері. В кожнім разі, читаючи підряд його вірші різних років, помічаєш, як наполегливо й послідовно він “обважнював” слово, згромаджуючи в ньому гуркіт чи глухий гул приголосних, як, здається, домежно навантажував його густою метафорикою. При цій нагоді окремо треба сказати про поета й таке. Він з повним правом міг би повторити, стосуючи це до своєї практики, відомі слова Михайла Драй-Хмари про слова “п’янкі, ще повнодзвонні”, “що в глибині бездонній пролежали глухі віки”. У Мовчана це значно більше, ніж колекціонерська пристрасть. Його ставлення до слова — більш аніж професійна адорація. Слово — його релігія. В часи, коли наші ідеологи воювали з так званими петлюрівськими (був реєстр і таких лексем!) словами, із застарілими (як це безапеляційно твердилося в словниках), з діалектними, що їх так безжально виполювали з текстів редактори, коли ці слова зазнавали таких самих суворих репресій, як і люди у відомі часи, Мовчан повертав такі слова в літературу. Думаючи про цей момент його творчої практики, згадуєш відоме Гільвікове: “Я слову усміхаюся, //я люблю, коли це починається…” Це мовби захопливий, по-мистецьки натхненний шаманський ритуал. У його віршах багато колоритних мовних раритетів, кожен із яких уже сам по собі є поезією, повсюдно звучать і безпосередньо його оригінальні новотвори. Вони справді органічні, на них немає печаті силуваності. Ось деякі з них: “осмерклі листки”,”звістовники дня”, “гнізда круглатості”, “чорної ночі навалля”, “бриньлива струна”, “корінь повзко славсь”, “саморухливі хмари”, “нурлива глибина”, “цвьохкі, розхильчасті”, “у смуть”, “відлунки”, “непороччя”, “нетанність крижана”, “пальцятко”, “плодоноси”, “висльозив”.
Без такої словотворчості Мовчана в поезії просто не уявити. У цьому серед сучасників важко знайти для нього рівного конкурента, як і важко назвати поета такої самої розмаїтої лексичної партитури. Хіба що згадуються Тичина з його легкокрилими “яблуневоцвітно” чи “вітра вітровіння” та Василь Барка — також невтомний коваль неологізмів. В’язкий, м’язистий рядок Мовчана, насичений некрикливими алітераціями, вигадливо оркестрований, одразу ж засвідчує в ньому поета дорогоцінного почуття міри (тоді такою популярною в поезії була всяка “піротехніка”, по-снобістськи акцентована віршована техніка; часто вірш складався тільки з поетичної майстерності, за якою зяяла порожнеча); в його віршах, як це властиво в художньому міфі, воднораз живуть різні часи, що надає його поезії універсалізму й “космізму”. Тільки цей “космізм”, публіцистично задекларований в інших авторів, у Мовчана органічно присутній у всьому, чого торкається Мовчанове слово: в зелі, в камені, в глині, в стрісі рідної хати, в голосі птаха, в німуванні обрію, в гіркоті попелу, в битті людського серця, в диві людського голосу. (Потім з’являться книжки його есеїстики “Мова — явище космічне” й “Витоки”, що стануть його своєрідними автокоментарями; навряд чи він покладав це собі за мету — там, де він закінчував як поет, він починав як есеїст і публіцист, підхоплюючи сам од себе ідею чи образний мотив; таке злиття в одне Мовчана-поета й Мовчана-есеїста — ще одне свідчення дивовижної цільності його творчої натури). Сімдесятого року написано його вірш “З глини ліплені”, який видається мені по-своєму етапним у тодішній поезії Мовчана: Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, хутчій витискай з нього соки, і мури розкидай, і вежі зруйнуй, і вилущи зрілу бруківку, щоб час розступився ушир-глибину, щоб легко було проростать, мов зерну, ногами торкнувшись долівки. Отже, глина і камінь — одні з наріжних образів у його поетичній світобудові, такі самі улюблені в Мовчана образи, як і пам’ять, голос, світло, тиша, дерево, зело, поріг, вікно. Він запитує: чому ж ми, що “з глини постали крізь сита густі// ретельно просіяні тричі;// чому ж ми камінням, немов в забутті,// своє підпираєм величчя?” І далі: …Безмежність для зору, та й що межувать? Трава то приб’є, то відхлине, і в серці твоєму така неоглядь, мов стала стоокою глина. Наохляп душа схарапуджена мчить на обрій, на обрій, на обрій… Не кришиться глина на глиняну мить, і глиняна плоть щонайвищої проби. За перебігом цього дійства з такою послідовною акцентацією на його реальності — глибокий архетипний зміст, конденсація якого тут справді надзвичайно висока. До речі, в
Впевнена хода демократії. 1992 р.
На перших мітингах. 1988 р.
час написання “З глини ліплені” Мовчан підготував до друку збірку “Зелені знаки трави”, що була “зарізана” саме з ідейних мотивів — аж надто підозрілим був для редакторів, цензорів та ідеологічних наглядачів цей Мовчан, у якого “одна травина стримить на півсвіту” (цю обурену фразу в ті часи я виписав з одного редвисновку на Мовчанів рукопис). Замість писати про новобудови комунізму, колгоспи, радгоспи й заводи все щось таке підозріле мудрує, що важко вчитати, щоб упіймати його — як злодія! — за руку: крамола. Добре пам’ятаю, що Мовчан був дуже небажаним автором у “Літературній Україні”. Я працював тоді в ній завідувачем відділу критики, все це відбувалося на моїх очах. Тодішній заступник редактора, який починав свій день із візиту до ЦК партії, називав Мовчана марґіналом з ідейних манівців. Ми підозрювали, що таке формулювання він виніс із керівних партійних кабінетів. Сам поет, обертаючись поглядом пам’яті в ті роки, писав, що тоді “треба було шукати-підбирати відповідну мову, аби не збитися на фальшиві оптимістичні декламації, на піонерську риторику. І… витворювалась метамова. Метафора ставала багатоповерховою, зміст заховувався за лаштунками тропів, вірш ускладнювався, важчав… А тим часом тодішні редактори вимагали простоти і рахували, скільки разів повторювалося слово “печаль”, а “чорне” змінювали на “біле”, “зажуру” на “радість”, “ніч” на “день” і т. ін. Вимагався оптимізм”. А оптимізму в Мовчана, як і в деяких інших поетів, не було. Й епоха їм подарувати його не могла. Швидше — навпаки. Пошукаймо в уже згадуваному вірші “З глини ліплені…” бодай натяк на оптимізм чи на те, чого чекали владці від державних письменників. Нічого такого немає. Натомість — символічне дійство, яке кожен може прочитувати по-своєму: Та камінь раптово упав з висоти, прошився вогонь у воді, мов гадюка; ти болість відчув, роздвоїлись світи, і кришиться все, що не візьмеш у руки. Та каменя взяв, він зростав на очах, щохвилі опуклював міццю долоні і кожним кристалом уголос кричав: — Я — камінь, я — камінь з небесного лона. Людина і час, вічність, рутинність, яка падає на людське життя, перетворюючи все на прах, на безслідність, на ніщоту (один із часто вживаних у Мовчана його словотворів) — такі апокаліптичні видива спалахують у віршах Мовчана. Звичайно ж, екзистенційний розпач Мовчана, його відчаї, тривоги були явно нев унісон “атакуючим ритмам” тодішньої поезії. А ще ж його демонстративне небажання змиритися з тодішньою іє-
с. 10 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1, 8, 9
І кожен шар землі — забута вже сторінка: цю рало кам’яне скородило колись, а цю — крислатий ріг писав побіжно-стрімко, а цю ось — ямкував зарубинецький спис… Тут глибокий історико-культурологічний шар Мовчанової поезії вийшов на поверхню. Крок за кроком веде автор читача сходами в глибоке підземелля століть. Там, мов літери з книги роду, постають перед духовним зором предмети, що їх археологи називають пам’ятками матеріальної культури. З них неважко вичитати драматичну феєрію про нашу людину на нашій землі. Про її діяння і боріння. Про всі ті кола пекла, на які її рокувала жорстока історія. Екскурсія закінчується. Позаду — “біла крапка солі”, “ратиці печать”, “попіл від багаття”, “хрещатий дрохви слід”, “згустки крові”, “чийсь скелет розтятий”, “мазки іржавих кіс”, “застиглі скалки сліз”, “покручене залізо”, що “іржею витіка, аж жовкнуть бур’яни”… Треба перевести подих, погамувати серце. І… І, пропонує автор, “хутчій, допоки ще не пізно,// тополю посади і книгу загорни”, оскільки заблукані в історію можуть лишитися там без вороття, а ми маємо обов’язок жити сьогодні, взявши на себе всі тривоги сучасного світу, а воднораз — і відповідальність за нашу історію. Іншого вибору просто немає. Цього хоче від нас історія. Такий, за Мовчаном, її імператив. Він тривалий час мовчав. Здавалося б, поета Мовчана цілковито заступив громадський діяч і політик Мовчан. Ходили навіть чутки, що він узяв з поезією безвідкличне розлучення. Ця “німота” була спричинена чи творчою кризою, чи затяжною переоцінкою цінностей. І — ось нові поезії. Слово по довгому мовчанні. Дуже часто такі повернення надзвичайно сумні й жалюгідні, як запізнілі шлюби сивоголових, змучених життям людей. Стільки разів доводилося читати ці драглисті слова, відчувати безнадійну “втому форми” і, як мовиться, неозброєним оком бачити скарикатурення, автопародіювання, інерцію та деградацію стилю. А тут — виняток із майже правила.
Ніна ГНАТЮК Фото Ксенії ГАДИШЕВОЇ
У найпрестижнішому залі Національного музею літератури України — бібліотеці колегії Павла Ґалаґана — відкрито книжкову виставку “Я сам пройшов крізь себе” з нагоди 70-річчя відомого українського поета, лауре-
Тут враження, що поет “дійшов свого зросту і сили”. Розумію тих, хто, прочитавши ці вірші, може навіть стверджувати: Мовчан сьогодні — на особливому творчому піднесенні й сильний, як ніколи, хоч буду не згоден з ними. Такі суперлативи можуть бути зумовлені довгими роками розлуки з поетом Павлом Мовчаном, а також яскравістю і своєрідністю творів, з якими він повертається до читача. Беззаперечно: Мовчан зберіг себе і свій рівень. Він одразу ж пізнається кожним рядком. Те саме пульсування тривожної думки. Той самий домежно важкий од метафор і суворих та твердих, мов камені, слів рядок. (До речі, камінь — теж один з улюблених образних символів його поезії на всіх етапах творчої біографії). Він зумів уникнути й ще однієї небезпеки, яка часто підстерігає поетів і прозаїків у пізній порі їхньої творчої біографії — самостилізації, яка, мов симптом несподіваної хвороби, з’являється у тих, хто мав власний неповторний стиль, але з різних причин раптом почав продукувати автокліше. Це дуже добре, що автор датує вірші. Вдивляючись у дати, розумієш: “німота” Мовчанова була неповною. Він — не друкувався, але — писав. Ось, скажімо, вірш 1993-го: Надмухи сизі на шкірках сливових, на павутинці відсохлий круглявий листок, сонях-похнюпа весь сухобровий, і в бур’яні поріділім — батьків ціпок… Все щемковказне і все підсумково-осіннє,
ата Шевченківської премії, голови ВУТ “Просвіта” Павла Мовчана. Збірки віршів різних років, тритомник вибраних творів, однотомник із серії “Шевченківські лауреати”, книжки перекладів, публіцистики, літературознавчих досліджень, журнали з публікаціями ювіляра і статтями про його життя і творчість. У вітринах — матеріали про діяльність Всеукраїнського товариства “Просвіта”, керманичем якого є Павло Мовчан, книжкова продукція Видавничого центру “Просвіта”. Особливу увагу відвідувачів музею, а це письменники і журналісти, молоді літератори, вчителі, абітурієнти, гості столиці, привертають світлини з архіву письменника. На них зафіксовані різноманітні миті життя ніби прочитана повість давно: мов розгортається час самосійний житнім снопом та лляним полотном…
Там і ціпилно, і мірка, і ківш хваткорукий, там проступають обличчя на світлім тканні: і, що не нагад, то радісна мука, мовби звеліли з усім розпрощатись мені… Це — той самий Мовчан, якого ми знаємо. Хіба що значно елегійніший та евфонічніший. Але це не означає, що він змінив регістри. Він — різний, строфіка і ритміка його залежні від настроїв. Він углиблюється думкою в час, намагається осягнути цей загадковий феномен. У віршах неоднораз з’являється образ течії часу, лексема “час” раз у раз фігурує в його віршах (“мов розгортається час самосійний…”, “ущільнюється час…”, “сумнівний час…”, “В дзеркальнім часі відлік навпаки…”, “розшарний час, перешитий жорствою…”, “здрібнілий час”, “і різний час — дводільний…”, “ні часу вже…”, “щоби ніким був не проявлений ТВІЙ час…”). Є в цьому розумінні характерний для нього вірш “Насичуй зір блакиттю і теплом…”, написаний 1993 року. Він пише про те страхітливе, що нам несе майбутній час. Він нагадує собі й читачеві: дорожи кож-
Павла Мовчана. На одній зі світлин бачимо громадського діяча в період виборювання незалежності України, 1990 року, поруч з Л. Лук’яненком, Ю. Бадзьом. На інших світлинах поет з колегами по літературному цеху Миколою Руденком, Степаном Сапеляком, Богданом Рубчаком. А ось знімок, зроблений мною під час виставки народних майстрів у цьому музеї:
Приїзд патріарха Мстислава (Скрипника). 1992 р.
ною миттю, кожним подихом, бо настане час, коли цього для тебе не буде, як і тебе не буде. Зрештою, в Мовчана це висловлено нев жанрі мораліте. Там усе — глибше й драматичніше. Інтерпретація, як правило, схематизує чи й загалом убиває поетичний зміст. Особливо ж у такого “нецитабельного” поета, як Мовчан. “Нецитабельного” через його образну багатошаровість і через відсутність у нього публіцистично “оголених” рядків. Прощальним співом свій насичуй слух бджоли дзижчанням, щебетанням листя, на мить затримай хмар невпинний рух, до кубел грому пильно придивися. Блакить вбирай очима про запас, останню зелень в дзеркалах летючих, і, мов пружину, сам себе накручуй. І сплеском хвиль насичуйся ущерть, аби обвальних гуркотів не чути, затримай кроком ненадійну твердь, бо суне з гір всепоїдуча сутінь. Рожева м’якуш персикових хмар в собі ховає чорні ядра грому. Читаючи Мовчана, знову й знову бачиш, що він має справді суто своє, суто осібне місце в українській літературі. Як уже мовилося, він дуже подібний тільки до самого себе. Поет Мовчан співзвучний культурологові й публіцистові Мовчану. І як не сказати при цій нагоді: слава Богу, що політика не “з’їла” поета Павла Мовчана. Це теж багато говорить про особливість його таланту. Таланту сильного і впевненого в своїй правоті.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Повністю есей М. Слабошпицького буде надруковано в журналі “Київ”
на обличчях Павла Мовчана, Любові Голоти, Василя Портяка і Дмитра Стуса — натхнення, радість, світло високого одухотворення. Книжкова виставка, присвячена плідній громадській діяльності й творчості Павла Мовчана, триватиме впродовж місяця. Тож маєте нагоду завдяки їй глибше пізнати творчість цього майстра слова.
Літературне козацтво: Павло Мовчан у колі побратимів, учасників Шевченківського свята. 1998 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
