Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

«БІЖУЧУ МИТЬ БЕРИ В МАЙБУТНІЙ ЧАС…» Відомому українському поету, публіцисту, громадському діячеві, лауреату Національної премії України імені Т. Шевченка, голові ВУТ “Просвіта” Павлу Мовчану — 70. Вітаємо ювіляра та бажаємо йому многії літа! Есей Михайла Слабошпицького — про серцевинну іпостась ювіляра.

Слово Просвіти, №28 за 2009 рік

“Нате!” — сказав назвою своєї першої поетичної книжки двадцятичотирирічний Павло Мовчан 1963-го. У час, коли збурунене суспільство жило гарячою вірою в своє моральне очищення й демократизацію. В час, коли в літературі з’явилися талановиті молоді люди, котрі не хотіли жити й писати так, як фаворизовані державою тодішні сивоголові метри. Уже вистрелили своїми дебютними книжками В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Коротич, уже були Ліна Костенко й Д. Павличко. Уже заговорили про шістдесятників, з одного боку як про надію поезії, а з другого — як про небезпеку для соціалістичного реалізму, оскільки в цих поетах побачили не просто якихось літературних фрондерів і навіть не естетичних дисидентів, а “троянських коників” зловорожої ідеології. Поетів почали послідовно виховувати й перевиховувати. У педагогічному арсеналі вихователів були батіг і пряник. Але, здавалося, нічим не зупинити процесу “очищення палітр” та облагородження поетичних партитур. “Перші хоробрі” з нових поетів ніби використали роль своєрідного каталізатора — вслід за ними спалахнули імена В. Базилевського, Б. Нечерди, Ірини Жиленко, П. Скунця, Л. Талалая, Р. Третьякова, В. Гужви. Уже з’явилися перші публікації Василя Стуса, Тараса Мельничука, Ігоря Калинця. Уже деякі мастодонти соцреалізму закликали громи й блискавки на голови нахабних молодиків, які, бачте, дозволяють собі й у гріш їх не ставити, а також писати не так, як прийнято, а — бачте! — як їм хочеться. А в тому гурті бунтівних неофітів був і він, Павло Мовчан, чия тонесенька “Нате!” була однією з найобнадійливіших, оскільки в ній поряд із пориванням на котурни а ля Вознесенський виразно вчувалися власні інтонації — вже сьогодні перечитуючи збірку, вловлюєш у ній щось неповторно “мовчанівське”. Літературного відродження масштабу двадцятих років в Україні наприпочатку шістдесятих не сталося — вдарили жорстокі ідеологічні заморозки. Той феномен, який виростав на очах, був просто роздушений. Одні поети опинилися під жорстоким цензурним пресом, другі — в списках неблагонадійних, треті замовкли й не збулись. Мовчанові пощастило тривалий час жити поза Україною, що значною мірою вберегло його від наших рідних держиморд — він не зазнав остракізму. Бо ж не останнім фактором було й те, що він, як мовиться, не мозолив очі тутешнім владцям, не фігурував у різних скандалах. Спершу студент Літінституту, а потім слухач Вищих курсів режисерів і кіносценаристів у Москві терпляче висиджував у бібліотеках — і це не минуло безслідно: в Україну повернувся зрілий інтелектуал, який давно дав собі відповідь на багато запитань, які неодмінно постають перед тими людьми, котрі пишуть і котрі дуже відповідально ставляться до своїх писань. Важливий у творчій біографії Мовчана момент, який характеризує його як творчого індивіда. Він жив у столиці імперії, де було справді багате літературне життя. Законодавці поетичних мод — такі, як напівфрондери Ахмадуліна, Вознесенський, Євтушенко, а також популярні поети Юрій Кузнецов, Олег Чухонцев, Віктор Соснора, Гліб Горбовський, Олександр Кушнер, в яких були адоратори, послідовники та епігони, мали великий вплив на слабші творчі індивідуальності, змушуючи не одну з них бути, як соняшник, перманентно задивленою у свій бік; слабші часто мимоволі, підсвідомо взорувалися на літературних лідерів та авторитетів, ставали їхнім стилістичним віддзеркаленням. Були в Мовчана й активні творчі контакти з видатними поетами тодішніх республік (Юстінас Марцінкявічюс, Мустай Карім, Ояр Вацієтіс, Маріс Чаклайс), яких він багато перекладав. Ясна річ, усе це не могло не впливати на нього, однак він вистояв і зберіг індивідуальність. Хіба що зіркове літературне середовище ще більше огранило його талант. Цікаво, що це були поети інших версифікаційних шкіл та вподобань. Можливо, саме завдяки тому вони й зацікавили його. Бо ж увіходячи в іншу стилістику й іншу оркестрацію вірша, Мовчан мимоволі випробовував надійність власних творчих орієнтирів, перевіряв свою здатність заговорити чужим голосом, не втрачаючи своїх регістрів. Умберто Еко наголошує, що літературний переклад — це бажання сказати іншою мовою не те саме, що в оригіналі (це практично неможливо), а майже те саме (в ідеалі). Були в нього й переклади прози. І — таких вибагливих стилістів, як Валентин Распутін та Грант Матевосян. Так, у нього багато від усіх них, не випадково ж існує теорія: для того, щоб написати одну видатну книгу, треба прочитати цілу бібліотеку, та все ж у ньому найбільше від нього самого, від Павла Мовчана. У нього не було затяжної мутації голосу. Отже, він уже мав “молодий стиль” (термін Віктора Єрофеєва) і наполегливо шукав власне місце в культурі. Потужній, інтелектуально пожадливій індивідуальності тісно було тільки в поезії. Його цікавив кінематограф, він писав сценарії й кінокритику, був активним мистецьким і літературним критиком. Згодом рамки інтелектуальних зацікавлень значно розширилися: історія національних традицій і вірувань, філософія мови, національна ментальність та чимало іншого, що складає історію та феномен культури українців. Усе це буде концентровано виражене в його книжці “Витоки”. Його приваблював такий жанр, як есей, що є вищим пілотажем інтелектуальної прози. Мовчан дав його справді яскраві зразки. Закінчення на стор. 8—10 ОПІШНЯНСЬКІ КУМАНЦІ ШКОЛА ПОЧАТКІВЦІВ ТЕАТР ТЕРНОВОЇ ХУСТКИ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин