Молода країна · “Нас не вбила війна. нас убила відсутність війни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ІІРРИИННАА Ш ШУУВВААЛЛООВВАА «ТІНЬ НАБУВАЄ ОБРИСІВ СВІТЛА»
Слово Просвіти, №28 за 2011 рік
Цьогорічна лауреатка Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара і торішня переможниця літературного конкурсу видавництва “Смолоскип” Ірина Шувалова (1986 р. н.) — киянка, випускниця філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І хоча окремою книжкою (“Ран”) її твори тільки мають вийти друком, їх уже перекладено англійською, німецькою, польською, російською та французькою мовами, і вони вже з’явилися на сторінках поважного “International Poetry Review”. Поетеса пише дисертаційне дослідження із проблематики філософії мови у феноменологічній традиції, бере участь у проектах із перекладу української літератури в англомовних країнах, активно виступає як літературний критик. Висока мистецька ерудованість витворила з Ірини заледве не найцікавішу постмодерну авторку-міфопоетку, тобто творця авторського міфу на базі різних мистецьких кодів, із переважанням античного. Цікаво, що давньогрецьке відчуття дійсності навдивовижу яскраво оприявлює сьогочасне осягнення часу і людини в ньому. Час, який проживає більшість із нас, час буденний, не позначений медитативним або екстатичним співпереживанням із довколишнім, може лише подеколи розриватися і набувати ознак поетичної тотожності суб’єкта та об’єкта (Людини і Бога, Речі, Духу, Космосу, Логосу — від найменування сутність незмінна), що й становило античну усеприсутність у миті. Здається, саме у змалюванні-переживанні таких-от станів особливий чар поетичного слова. Людина вічна чи тлінна? Чи справді існують духовний і тілесний світи? Остаточної відповіді на ці одвічні запитання в образно багатих містеріях і медитаціях-сумнівах Ірини Шувалової ми не знайдемо. Однак її творчість, як і будь-яка метафізична поезія, навертає нас вірити у можливість духовного прозирання у суще, коли “тінь набуває обрисів світла”… Дмитро ЧИСТЯК змії самотньо виходять із нір проти ночі. а змієборці вдягають хітони хітинові, густо і тяжко сурмою підкреслюють очі.
змії кричать — їхні крики вже зібрано в глеки, змії кричать — голоси застигають в повітрі. потім їх врешті відносить далеко#далеко, потім вони остаточно зникають у вітрі.
а змієборці — тендітні лляні духовидці — ці волоокі сини поколінь волопасів, мідними ступнями зміям спотворюють лиця, зміям ножами стинають розплетені пасма.
а змієборці — ці прапороносці затемнень — зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я. змії кричать — в них тіла застрягають між темряв, в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.
змії пульсують, стихають, гниють просто неба, їхні тіла — мармурові щербаті колони, а змієборці — маленькі криваві ефеби — нігтями власні вузькі роздирають долоні.
в норах ледь опієм тхне від загашених люльок в норах ледь струни на скрипках тріпочуть, одначе, хоч іще теплі тіла, іще рани парують, знов змієборці набряклі повіки малюють траурним чорним — і плачуть і плачуть і плачуть.
* * * літо лишалось на плесах відбитками пальців ніжних як біле латаття ледь солонкуватих круглих ліниво лискучих як стиглі оливки все нетривке обіцяло триматися тривко скороминуще не думало навіть минати в потязі року це літо проїхало “зайцем” патли русяві стромляло у вікна вагонів вітер хапало губами заходилось сміхом в руку мою прослизала волога долоня потяг летів — і летіла незрима погоня хтось шепотів гарячково що втеча не вихід літо так тихо і сторожко дихало вранці часом до вуст нахиляти доводилось вухо тільки б цей шелест пташиний пройшовся по шкірі тонший від світла і холоду легший від пуху я припускаю що навіть леткіший від руху янгольських ніг що по вірі ступають ув ірій літо лишалося лютнями луками летом ластівок бігом човнів переплетенням плоті травами звабами зливами льоном і квітом не потривожене спазмами люті і хоті літо солодке і вічне лишалося літом
* * * глянь а світ прозорішає і далі дзбани порожні дерев дзвенять на вітрі кожному птаху по тіні звіру по парі все недоквітле зважиться і доквітне ми доростемо вивчимося маліти годі уже сидіти на шиї в літа
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
