Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Молода країна · “У сьогоденні, сповненому порожнечею й абсурдом, людину може врятувати лише диво”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ГЕРОЇ НОВОЇ ДОБИ?

Слово Просвіти, №28 за 2011 рік

Ганна ТРЕГУБ Як усі літературні твори, які нале# жать до визначення “інтелектуаль# ної літератури”, цей твір не розра# хований на масового читача. Це філософ# сько#психологічний роман з елементами містики, який торкається питань про но# ву ідентичність особистості, нові форми існування свідомості на тлі глибочезної психологічної самотності людини ХХІ століття. Розуміння закладених у цей твір сенсів потребує глибоких знань практич# но з усіх царин гуманітаристики, окрім іс# торії та суттєвого життєвого досвіду лю# дини, яка точно знає, що життя — це хи# мерне сплетіння плану й випадку, логіки та ірраціональності на грані з абсурдом. Головний метафізичний образ роману — хамелеон, який постійно змінює своє за# барвлення, але завжди лишається собою. Автор звернув увагу в романі на історію, але це не та глобальна історія, де протя# гом тривалого часу між собою змагаються племена і народи за місце під сонцем, а політики та полководці приймають доле# носні рішення, а звичайна, буденна роз# повідь про кілька коротких людських життів. Власне, “Хамелеон” — історія героїв нашого часу, людей епохи “після постмо# дерну”. Можливо, цей твір фіксує облич# чя сучасної людини, яка втомилася, прагне сховатися у глибинах власного психологічного виміру від глянцевого світу, який вимагає повсякчасно відпові# дати вимогам бути героєм. Варто лише подивитися на бігборди, що заполонили простір у містах, закриваючи небо, та сторінки глянцевих журналів, створених для жінок і чоловіків, і навіть дітей — усюди на людину дивиться блискучий шаблон, у якому “відсутня сутність”, де немає місця індивідуальності. І нібито все найстрашніше й апокаліптичне, що могло статися з людством чи окремою людиною, вже позаду, проте на обрії за# мість омріяного спокою і стабільності майорять інші, страшніші небезпеки, які ховаються всередині самої людини — сіра одинокість, замкненість, страх бути со# бою і пробачити собі. Такими є головні герої роману “Хамелеон” — молодий чо# ловік і жінка, які лише раз за свої вигада# ні автором життя перетинаються у при# морському місті, коли цвітуть акації. Місто без назви (цей роман цілковито ур# баністичний, у традиціях Валер’яна Під# могильного, Віктора Домонтовича, Ми# коли Хвильового) є символом бінарної опозиції: воно рідне для головного героя, нестерпно рідне, від якого він біжить, а для героїні воно те чуже, до якого біжить вона, аби знайти свою втрачену самість. Це минуле, яке він ненавидить, і до яко# го хоче повернутися вона. У головного героя немає імені, він — Nemo, тобто Ніхто. Автор змальовує не# типового представника молодого поко# ління (героєві — 32 чи 33 роки), думки якого обертаються довкола власного вузького життєвого світу. Все майже як у Блока: “Ніч, вулиця, ліхтар, аптека…”, тобто квартира, робота, писанина (мо# вою автора — балак), читання під соусом глибокого копання у собі й глибокої са# мотності: “Ні, я не прихильник філософії руху. Я живу у спогляданні, яке ніколи не завершується, але ненавиджу солонище життя, його блювотний застій… Я люблю дивитися через вікно. Тоді бачиш, що ти не сам у цьому світі. Дуже часто йдеш вули# цею і розумієш, що ти самотній. Тебе не# має. До тебе немає діла… Я хотів пройти# ся в той день, бо мені обридла самотність. Дуже часто таке трапляється, коли ти собі набридаєш. Але боїшся зізнатися, що те, чим ти займаєшся, — лише спалюван# ня незлагідних хвилин. І так проходить життя. А потім усі кажуть, що сорок ро# ків — це вже вирок. Це вже не двадцять. Треба насолоджуватися миттю, але чому ж я весь час заганяю себе ближче і ближче до прірви!? Мабуть, моїм тотемом був сайгак…” У світі головного героя немає місця іншим людям — у нього немає сім’ї, дітей, його родина — це примари з минулого, про друзів годі й говорити, бо їх або полишено в минулому, або просто немає в сьогоденні. На відміну від голов# ної героїні герой страждає на мізантро# пію. Складається враження, що герой боїться зв’язків між людьми: “Хочеться бути собою, але весь час я втікаю від себе, очманіло несуся в безвість, біснувато по# зираючи на теперішнє і знавісніло пригаду# ючи минуле. Мені страшні ті думки, які рояться всередині. Я зникну, обов’язково зникну, а тому не хочу, аби моє зникнення раптово потягнуло за собою когось іще. Але так відбувається, що ти завжди тяг# неш, людина пручається, стає дибки, а ти тягнеш її за собою. І не бачиш, що їй наба# гато легше бути без тебе”. Але чи розуміє герой, що він сам заганяє себе до пастки? І для того, щоб його прийняв той зов# нішній світ людей (до якого в нього існує і страх, і величезна цікавість водночас) потрібно здійснити зусилля над собою, яке йде з глибин власного “Я”, а не вести довгі ранкові сумні розмови із собою, бо нікого іншого поряд не# має?! Головній героїні для збереження себе, віднаходження такого потріб# ного для нормального життя психо# логічного спокою доводиться дізна# тися про злочин, вчинений її рідною сестрою супроти неї самої. Автор по# казує, що лише наближення до проб# леми впритул — єдина можлива дис# танція для того, аби вирішити її, пе# реосмислити свою життєву позицію, переключитися на інші життєві теми і проблеми, продовжити жити далі. Якоюсь мірою роман повертає укра# їнській літературі тенденцію до висо# ких зразків модернізму, який нікуди не зник за часу постмодерну, а чекав на своє повернення в новому часі та новій формі. Автор, як колись до нього Стрін# берг і Лорка, Пруст, Сартр, Бубер та інші представники філософії екзис# тенціалізму, питає про автентичність кожної людської істоти, “те#чим#во# на#є#насправді”. Героєві йдеться про поділ усього людства в дусі модерніз# му на “Людей” і “людей”. Але так і не зрозуміло, до якої когорти нале# жать він і головна героїня — це явно не люди з великої літери, бо такий статус передбачає наявність сильної сут# ності, яка зумовлює “тут#буття”, пози# тивну цюсвітність, але й не ниці людці, які заполонили вулиці вигаданого авто# ром “Хамелеона” міста й світу, які нагаду# ють чи то ляльковий театр, чи то вертеп. Або середньовічне мораліте, де кожний персонаж є символом. Боги і демони, міс# тичні істоти і простір позасвіття — лише засоби, які автор на кшталт Гусерля вико# ристовує, аби показати, що людина зав# жди шукає містичного і трансцендентно# го для того, аби повернутися до себе са# мої. І як у ляльковому театрі, у романі іс# нує і своє Пекло, і своя Земля… от тільки Раю не існує. Рай передбачає позитив# ний, визначений, чіткий фінал, якого у романі немає. Герої, як здається, у цій всій світовій машинерії просто вільні від ниточок невидимого майстра#лялькаря, що водить на мотузочках своїх маріоне# ток — Бога і Диявола, страшну та безли# ку Третю силу, та й людей загалом. Проте Коли літературознавець видає перший прозовий літературний твір, це викликає з боку читачів притаманну для таких випадків реакцію: подив, часом — обурення та, безперечно, цікавість до нового твору людини, що наважилася по-новому відкритися світові, ствердити своє право на багатогранність. Усе це, як на мене, можна сказати про роман літературознавця, критика, перекладача Дмитра ДРОЗДОВ- СЬКОГО “Хамелеон”, який побачив світ цього року на сторінках журналу “Кур’єр Кривбасу”. в цій системі є дещо, що притаманне Людині як рівнiй самому Великому Лялькареві — це свобода волі, вибору, ким і як бути. Чи не через власну свобо# ду і розуміння несправжності й неволі всього довкола себе, своєї позасистем# ності головні герої такі нещасні та самот# ні? “Мені вчора дали свободу. Що ж із нею я робити буду?” — так і хочеться за# цитувати декілька рядків із поезії Воло# димира Висоцького. У романі вистачає і нічних жахів, і міс# тики, абсурду та іронії. Проте не так стра# шать сни і боріння та розмови головного героя й героїні з силами добра і зла, як той буденний кошмар перетворення сенсів, на яких тримається життя, на симулякри? Як на мене, oдним iз найсильніших місць у романі є підслуханий героєм на вулиці міста діалог: “Камера. Усміхнись! Ну! Ти прекрасна! Та вже набридло, не можу! Не хочу! Ну, зроби це! Дай мені біль! Пішов ти. Дай мені біль, кажу. Ну на, вдавись. Камера. Флеш2флеш!!! А тепер образ святої. Дай мені святу, крихітко! Що? Ну, скільки можна? Мадлен, не дражни мене. Ти маєш роби2 ти те, що я кажу. Але це вже сотий клік. Я не витримаю. Заткни пельку і роби, що я кажу. Та пішов ти. Ти вже дістав, Максе, це виснажує мене. Клік. Да, це те, що треба. Ну, сміливіше, хо2 чу ще. Ну на, тримай. Ні, хочу не так. Більше кайфу від свя2 тості. Не ментор, а свята блудниця. Я роблю, що, не чуєш? Камера. Біль. Камера. Ну, роби це, вже клас. Що, ще не так?!. Флеш. Камера. Ну, зроби кохання… Дай мені смак ко2 хання…” Ця сцена дуже коротка, і водночас во# на вміщає в себе квінтесенцію усього то# го, що закладене в “Хамелеоні”. Біль, святість, кохання — моменти людської екзистенції, які під пильним оком мер# твої камери перетворюються на фотогра# фії, мертві зліпки. А за всім цим ховаєть# ся жорстокість і грубість, меркантилізм і хижацьке споживання, втома. Фотосесія закінчиться, модель змиє грим з облич# чя… І це не промениста Мадонна Міке# ланджело, а безлика Вона. Коли в цьому світі такі люди, то які ж там боги? Господь з обличчям монгола знає все і вичікує, не втручається, оскільки все, що є, має бути саме так. Диявол безформений, проте йо# му також осоружно набридла ця гра, в яку він грає вже багато тисячоліть із Богом. Він спокушає, карає, лякає, але, як показує автор, є дещо страшніше для людини, ніж усі ці витівки. Це побачити і збагнути одного дня, хто ж ти насправді є. Роман “Хамелеон” не лишає сво# го читача байдужим. Він непомітно викликає сильне чуттєве переживан# ня, емоції. І навіть якщо йдеться про неприємні, важкі переживання, це свідчить про майстерність письмен# ника, який змусив читача відчувати саме так, і через аналіз своїх пережи# вань замислюватися, а чи не існує в буденному світі простих людей щось страшніше за сповнені містикою кошмари, що так часто сняться го# ловному героєві твору. Можливо, хтось запитає, а де ж у всьому цьому дійстві причаївся ха# мелеон. Світ роману сам по собі схо# жий на шкіру цієї рептилії, що змі# нює кольори. Тому на загальному тлі його важко побачити: он, він в одну мить фіолетовий, далі — змінює ко# льори. Він чорний, білий, червоний, бірюзовий. Сірий. Кольору пам’яті, кольору страху, кольору самотності. Зрештою — кольору прощення. У химерному світі згасає фіоле# тове небо. А в ньому поволі, із заго# рянням перших зірок скресає ус# мішка хамелеона — того, хто не втрачає самості ніколи, навіть тоді, коли доводиться змінити колір шкіри. Хочеть# ся сподіватися, що цей роман#філософ# ська рефлексія зможе побачити світ та# кож як окрема книжка. У сьогоденні, сповненому порожнечею й абсурдом, лю# дину може врятувати лише диво. Людина заради майбутнього повинна бути гото# вою з цим дивом зустрітися.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин