Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
«ЙДЕМО ПО КОЛУ, ЯК СУМИРНІ КОНЯЧКИ В ТОПЧАКУ ІСТОРІЇ»
Слово Просвіти, №28 за 2011 рік
димо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само”.
“Культивується порно, приблатняк, матерщина. У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа. Що це? Плебейство, чорна діра свідомості? Наша нездатність побудувати свою державу? Виснаження нації до цілковитої втрати життєвих сил? Чи, може, це просто Страшна помста імперії — хотіли свою державу — маєте. Ось вам ваша культура, ось вам ваша свобода. Ось вам Троянський кінь, з нього повискакують усі ті парторги й комсорги, райкомівці і обкомівці, і директори військово-промислового комплексу. Вони й очолять вашу державу, вони її і розвалять. Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії”.
“Вернадський казав: “Треба мислити глобально, а діяти локально”. А ми й не мислимо, і не діємо. Ні локально, ані глобально. Ми рефлектуємо. Нас обзивають націоналістами, націонал-патріотами. А де ж та нація, де патріоти? Цю ж націю вже фактично здали в історичний хоспіс. Хтось її ще провідує, а в більшості вже відсахнулись. Вона безнадійно хвора, вона так довго вмирає, декому вже й навкучило, тільки що не кажуть уголос: “Умираючи, умирай!” Поки у нас лопотіли про виклики часу, час таки нас викликав. А ми не готові. Ми ніколи ні до чого не готові. У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама. Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння”.
“Ось вони й виросли — перше покоління нашої Незалежності. Ми, які вчора були молодими, ми вже забуксували. Ось молоді. Вони йдуть, побравшись за руки, і скандують. Їх справді багато і їх не подолати. Вони вільні й розкуті. У них обличчя не зсудомлені болем подвижництва. Вони безстрашно йдуть на ту ж стіну, на яку йшли ми. Але ми об неї розбились, а перед ними вона розступиться. Я дивлюся на них очима своєї молодості і впізнаю”.
ВАЛЕНТИНА І ОЛЕСЬ — ПРОСТІР ЛЮБОВІ
12–13
КНИЖКОВІ НОВИНКИ
14–15
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
