Про-читання · “Письменник вибудував величний храм, у вітражах пам’яті якого грає світло правдивої історії”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ВІТРАЖІ ВОЛОДИМИРА ЛИСА
Слово Просвіти, №28 за 2011 рік
Лілія МАКСИМЕНКО, член НСЖУ
Роман Володимира Лиса “Століття Якова” — один із найкращих творів, виданих за десять років організаторами конкурсу “Коронація слова”. Він також увійшов до п’ятірки найкращих книг за версією ВВС. Послуговуючись простим прийомом — спогади старого, — письменник вибудував величний храм, у вітражах пам’яті якого грає світло правдивої історії — без патетики, без такої звичної для нашої літератури ідеологізації. Переконана, зміна політичних мейнстрімів, суспільних орієнтирів тягне за собою й певну карикатуризацію понять — за законом маятника. Уже говорила у зв’язку з романом Василя Шкляра про те, що загарбники не можуть бути красивими — в цьому сенсі “Чорний ворон” є своєрідною відповіддю численним радянським “свадьбам в Маліновкє”. Що ж до роману Володимира Лиса, то він випередив наш час. У “Столітті Якова” немає своїх чи то чужих, білих чи то червоних. Усі герої, навіть епізодичні, непередбачувані у своїх вчинках. Як відомо, головна функція вітражів у сакральних спорудах — створення містичної атмосфери. У схожий спосіб авторові роману “Століття Якова” вдалося поєднати непоєднуване. У романі двоє головних героїв — Яків Мех (по-вуличному Цвіркун) і століття, яке йому вдалося прожити. Нелегке, скажімо так, століття… Будь-яка рецензія потребує класифікації, порівняння. “Століття Якова” не вписується в шерег будь-яких творів — це роман, який виокремлюється не лише в українській літературі. У якихось там двісті сторінок письменник втиснув не лише тридцять шість із половиною тисяч днів головного героя, поліщука Якова Меха, а й столітню іс-
Гриць ГАЙОВИЙ, голова творчого об’єднання сатириків і гумористів НСПУ
Несподівано мене огорнули приємним прохолодно-лоскітним напливом одна за одною аж три “Українські хвилі” — так називається солідний і на вигляд, і за змістом літературно-мистецький альманах, що, починаючи з 2007 року, регулярно оздоровлює “малоросійський” світ Глухівщини. У передмові до першого його випуску знаний на Сумщині 75-літній педагог, ветеран журналістики й красного письменства Вадим Раєвський слушно твердить: “Головне завдання упорядника й авторів альманаху — нести між люди, особливо в нашому зросійщеному Глухові, українське слово, українську культуру, показати, що ми живемо не просто в прикордонному місті, а в колишній столиці гетьманської України, тож і продовжуємо давні традиції культурного центру північно6 східного регіону нашої держави. Тим більше, що мова є головною ланкою, що об’єднує будь6 яку націю. Недаремно кажуть: чия мова, того й держава”. (Підкреслення моє. — Г. Г.). А упорядник видання (і не тільки упорядник, а й ініціатор його заснування, організатор спонсорської допомоги, авторських матеріалів з додачею власних творів і підготовки до виходу у світ), як зазначено в усіх трьох випусках, — 50-літній добродій Петро Володимирович Товстуха. Це козак за походженням і духом, колишній професійний військовослужбовець, поет за покликанням, у сфері життєвих і творчих інтересів якого — педагогіка й патріотичне виховання, екологія й історико-літературне краєзнавство і взагалі доля свого народу й рідної землі. Сам про себе (як, до речі, і про все довкола) він розповідає образно, з легкою іронічною усмішкою: Я соколом кружляв і падав ниць, Крутивсь, як в’юн на сковорідці. Життя, немов рівчак, промчить Й уллється у бурхливу річку… Останнім часом самотужки (щоправда, частково за матеріальної підтримки Глухівського міського осередку політичного блоку Юлії Тимошенко) спромігся видати чотири поетичні збірки гумору й сатири. Найсвіжіша з них — сьогорічна (певно,
торію кількох держав. Цікава й форма цієї своєрідної саги — події відбуваються утрьох часових вимірах, що калейдоскопічно змінюють один одного — описуються тривоги й болі старого напередодні свого сторічного ювілею та його п’ятирічне очікування вісточки від молодої дівчини (пташки, метелика… наркоманки), поява якої й викликала з непам’яті вир спогадів Якова Меха. І чого тільки в житті головного героя цього роману не було — шалена любов, зради, прощення, вбивства, війни, концтабір, покинуті власні діти й виховані ним чужі як свої… І все ж старий зберіг віру в Бога та вміння бачити красу. Час у романі — рівноправний герой (що, до речі, відображено й у назві твору), який потребує реабілітації чи не більше, ніж його партнер Яків Мех. І Володимир Лис за допомогою одного героя реабілітує іншого, наголошуючи: окрім загальновідомих (як і маловідомих!) фактів, окрім воєн, геноциду, голоду, в минулому столітті жили такі люди, як Яків Мех.Через вітражі пам’яті цієї щирої й совісної людини й досі пульсує світло. Попри всі страхіття, змальовані в романі, цей твір дуже оптимістичний. Перечитуючи відгуки на “Століття Якова” в інтернеті, надибала й таке зізнання: читачка все очікувала, коли ж старий помре. Мав бути кінець цього роману трагічним — і квит. Однак головний герой раптом, попри всі стереотипи, не загинув у лихоліттях, дожив до столітнього ювілею і “можна типерка уже й умирати, — подумав Яків, коли син скінчив говорити. — Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати”. Раптом він відчув, як на щоку з його старечого ока викотилася сльоза. Одна, друга. Іще одна — з правого ока. “Чого ж ти плачеш, старий?” — подумав Яків”. Саме так закінчується роман. І на запитання сина, чи йому не погано, старий відповідає, що йому добре…
Коли я читала цю дивовижну книжку, мимоволі думала: скільки ж таких Яковів, Марій, Микол та Галин живе в моїй Україні, саме вони є прикладом незнищенності нашого народу, втіленням отієї давно загубленої так званою елітою націєтворчої ідеї. Написала оце “т. з. елітою” і подумала, що саме за найгіршими рисами наших очільників нас сприймають у світі. Тут тобі і комплекс меншовартості, і “де два українці, там три гетьмани”, і “як не з’їм, то понадкушую” й ще багато чого — приказки у всіх на слуху. Хіба знають потреби тих, над ким поставлені кермувати? Чи поліпшили життя таких, як Яків Мех і мільйонів йому подібних? Що їм, котрі доскочили до влади, до того далекого інопланетянина — дядька на селі? Власне, новий роман волинянина Володимира Лиса дав відповідь на те, якої саме літератури потребує нинішнє суспільство для власного розвою.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
