СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Юрій Липа (1900—1944) Вино тарантулів
Слово Просвіти, №28 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Це річ заліза — вища річ… Ю. Липа рія Липу знають мало. Він і досі стоїть мовби осторонь, затінений своїми молодшими сучасника! ми!пражанами — Ольжичем та О. Телігою.
І прийде час
І
І прийде час, коли твої учинки Обернуться й повстануть проти тебе; Як вояки, зберуться навкруги І зброєю грозитимуть тобі, Нагому й безборонному. А потім Посходяться ще вчинки!фарисеї І відчитають лживі обіцянки, І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх; І прийдуть ще повії по заплату. Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш І вислухаєш кпин, погроз і лайок, І сповнишся гіркотою страшною, І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти? І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут. І на той смуток Світло загориться, І юрби вчинків, з’єднані у Світлі, Закаменіють, збліднуть, відійдуть, І врешті будеш ти із Світлом сам на сам, Чого був спрагнений ти все життя… Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки, Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть: — Так, це була людина, — й відійдуть, обнявшись.
II
О вийти б несподівано з неволі Тілесности — на простір, виднокруг, І буть як вітер і як день у полі... Радіймо, серце, — ось приходить Друг,
Майже неприсутній він і в свідомості сучасних поетів. Навіть сторіччя від дня його народження фактично пройшло непоміченим. Томик прози і скромне пере! видання вибраних віршів поета накладом у тисячу примірників за збіркою 1938 року, приуроче! них до цієї події, мало що зміни! ли у ставленні до нього. Об’єктивна причина відома — послідовне викорчовування ук! раїнського духу у нинішній неук! раїнській Україні. Суб’єктивна — поезія Липи не надається до масовості. Вона герметична, як герме! тична кожна висококультурна творчість, що вимагає певних пе! редумов для свого освоєння. До того ж ця зачиненість ще й зримо употужнюється рано від! найденим власним стилем — своє! рідним і нелегким для визначення. Маланюк, який відчував із Липою духовну спорідненість, вважав його поетом для поетів, — промовисте означення.
Той Друг, що лагідний, що — в брамі, на сторожі До світла іншого, де інші квіти, Божі.
III
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь І тьма — густіша. Боже, вдалечінь Відходять блага й сили помічні, — Безпомічному поможи мені! Наш день малий, він швидко проплива. І втихне сміх, і слав минуть слова, — Нехай же змінні загасають дні,
Ти, що — незмінний, о пребудь в мені. Молю Тебе! Не будь лишень на мить, А, як до учнів, злинь, щоб говорить. Як лагода, як визвіл заясній, Не проминай, — зостань в душі моїй!
З’явись і сповнись мною! Борони Від страху жить, від труду, що як сни, Хто ж, як не Ти, підпора й провідник, Що в сонце й бурю вестиме повік?
Свій хрест подай, як звідси буду йти, Шлях освіти, верхівлі освіти, Де рай цвіте, а не чуття земні. Життя чи смерть, — а Ти пребудь в мені.
* * *
— Благословен, розгорнений просторами, морями, Ти, що відвік перебуваєш з нами!
Як сонце в променях, що палить і тремтить, Як сонце в променях, іскристостях і громах, Благословен, що рвеш в надлюдську шир і помах, Благословен єси за кожен день і мить!
Щоб душу визволить, мені ламаєш тіло, І світиш, як закон, і плинеш, як кадило, І ось відроджуєш і кличеш до нового, Щоб знову міць була, і серце знов тремтіло, — Благословен єси! — довічно славмо Бога.
* * *
Де ви, де ви, земель наших пуритани, Де Ти, Слово, втілене в людях Із гострим, із ясним зором? Розгублені, роздратовані, балакучі,
Поетика Липи строга, неус! міхнена — ні живопису, ні музи! ки, ні метафорики. Повна відсут! ність усього того, за що інерційно хапається критичне перо. Недарма вершинна його пое! тична збірка називається “Суво! рість”. Ця сувора муза зростала на ґрунті формування “модерного українського націоналізму” (Ю. Бойко), живилася його ідея! ми, підсилюваними ще не про! чахлими героїкою і трагізмом визвольних змагань. Зрештою, які творчість Ю. Дарагана, О. Ольжича, Окса! ни Лятуринської, О. Стефанови!
ча, Л. Мосендза, Олени Теліги, — квітника талантів, налаштованих на боротьбу, готових до самопо! жертви. Насіння, що його сіяв Дон! цов, жадібно всотувалося гуму! сом романтичних душ і проросло. Фінал багатьох цих доль, як відомо, трагічний (Липа й Оль! жич загинули у тому ж 1944!му). Войовничий оптимізм емігра! ційного покоління був виявом вільного духу на відміну від фор! сованого оптимізму ровесників у поневоленій Україні, причетних до розбудови “нового світу”. Це важливо пам’ятати, щоб зрозуміти не тільки різницю між
Вони скрізь — недовірки безбожні… Як на дні моря, Як у жовтім хвилюванню водорослин Блукаю задумливо… — Боже, Бий промінням, Бий промінням, Бий промінням!
Комілітонові чорноморцеві
Будуй найбільше — душу. Гордий дім В безсонних ночах архитект узрів, Вгадав у каменю пропорцію і міць.
Тесали ліс, залізо гнули в вимір І терпеливо корабель лучили Майстри віддавна… Майстром будь і ти.
Будь із людьми, як в морі, їх пізнай І все, що ліпше, забери для себе. Ми всі — на хвилях, всі, як кораблі.
Не будь відразу простий. Промовчи. О, горе тим, що так кладуться м’яко, Немов медуза, мокра на долоні.
Прокляття
Бездомність псів, що лижуть кість суху, Надгороди притулком теплим, Боже, Вкажи брудним ропухам купи листя І гайворонам їх колючі гнізда. А тим, що злочин тління розсівають, Убійникам душі з’явись у гніві, Указуючи путь, що безконечна, — Хай з божевільним поглядом од жаху Покинуть справедливу Батьківщину І іншої довіку не знайдуть!
Перші осадчі
Україно, рівнино жорстокого бою і слави, Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору, Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних, О, прокляття моє богорівне, прокляття простору! Ти у душах сумирних, як дим, як пожар, як нещастя, Як залізнеє поле, крівавим засіяне цвітом, Ти дзвениш і даруєш привітом нас дужих і сильних, Ти печаллю безвластя так будиш, і рвеш, і бадьориш!
Із глибин давнини, що без меж і без міри донині, Наче крик соколиний палає нам трепет беззвучний, Се пороги, се — кручі, се — море кричить наздогінці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вино тарантулів
В солончаках понурого Сивашу, В Херсонських прибережжях, чи в Криму В глибоких норах павуки жорстокі, Тарантули, ховаються, ждучи Живої здобичі, щоб затруїть на смерть.
Лишень чарівники, півдикі вівчарі, Збирають їх по ночах, що — без зір, У бордюги зі шкір, а потім дражнять Розпаленим залізом довший час, Щоб був тарантул пурпуровий з їді, І на пурпуру гніву ллють вино. Ось пійло вже готове. Крапля пійла — безум. Хто п’є його, втікає, все забувши, Хто ж вип’є більше, падає, як з грому. Вино тарантулів? о, знають люди Від Хін до Греків пійло найлютіше!
Ви, роки гіркости, ви, вівчарі жорстокі, Вино тарантулів мені ви дарували, Вам дякую за це і кличу тих на бенкет, Що лиця їх сміються, а серця їх підлі:
— Прийдіть до мене, прошу! Я для вас вино Поприготовлював у келихах з кришталю, І усміхом вітаю їх: — Напийтесь Вина того, що ви ділами заслужили.
Їм келихи подам і краплі не проллю… Нехай у безумі отари їх зірвуться, Подобу людську скинуть і скаженим стадом До урвищ бігтимуть, не матиму жалю, Бо Слово Боже промовляє в вічних книгах: — Убивців душ — забий! То — справедливість.
* * *
Знак цей рунічний завис над народом міцним, важкостопим, Всупереч Азії жаху і всупереч зручній Европі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
