Про#читання · “Обличчя людини, про яку йдеться, постає без кривизни і деформації, тому дає їй право писати спогади”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Право на спогади
Слово Просвіти, №28 за 2013 рік
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ, доктор філологічних наук, акаде# мік, м. Львів
Ім’я Михайла Кочергана відоме ученим#мовознавцям і студентам, які навчаються за його підручника# ми з порівняльного мовознавства. І ось приємна несподіванка — книга спогадів. Є різні типи спогадів: егоцен# тричні, де все зосереджується на особі спогадальника, і такі, де ав# тор прагне більше розповісти про оточення, намагаючись залишати# ся у затінку, мовби за кулісами те# атрального дійства. Важко віддати перевагу якомусь із цих типів, та вони й не існують у чистому вигля# ді, бо тоді й не були б спогадами, а спогади мусять бути про щось. Михайло Кочерган намагаєть# ся зрівноважити всі три зазначені в назві книги компоненти, розташу# вавши їх у певній послідовності й визначаючи своєрідну градацію рівнів: час, я, люди. Така послідов# ність, знову#таки, умовна, бо час сприймається через призму осо# бистості, поведінка й характери виявляються у певних ситуаціях, обставинах, в які ставить людину час. Мені, може, ще й тому захоті# лося відгукнутися на книжку спога# дів Михайла Кочергана, що на пев# ному етапі його і мого життя наші шляхи перетнулися, і я став навіть епізодичним персонажем його книжки. Власне, того епізоду, який наклав певний відбиток на наші по# дальші долі чи принаймні визначив певні орієнтири, лінії поведінки. Я пишу не рецензію, а читаць# кий відгук, тому дозволю собі пору# шити пропорції щодо вагомості по# дій, і почну з епізоду, коли доля звела нас під час навчання у Дро# гобицькому педагогічному інститу# ті імені Івана Франка, де склалася група студентів, які вчилися думати не зовсім так, як цього вимагали тогочасні навчальні програми. Власне, ми могли б познайомитися значно раніше. Річ у тім, що Михай# ло Кочерган після закінчення сіль# ської семирічної школи навчався у Самбірському педагогічному учи# лищі. Я теж після семирічної школи у своєму селі відіслав документи в те училище. Але мені забули надіс# лати повідомлення, що я прийня#
Олександр ПОНОМАРІВ, заступник голови Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Книжка спогадів відомого укра# їнського мовознавця Михайла Ко# чергана являє собою опис життя ук# раїнця на тлі подій, що відбувалися в Україні з кінця 30#х років минулого століття до сьогодення. Уперше ми зустрілися з ним на початку 60#х ро# ків, коли я після закінчення Київсько# го університету ім. Тараса Шевченка прийшов працювати до Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Ака# демії наук Української РСР. А Михай# ло, закінчивши Дрогобицький педін# ститут, зробив спробу вступити до аспірантури Інституту мовознавс# тва. Тодішній директор Інституту Іван Білодід уживав усіх заходів, аби не допустити до керованої ним уста# нови галичан. Якщо там деякі з них і працювали, то завдяки попередньо# му директорові, академіку Леонідові Булаховському. Незважаючи на від# мінно складені іспити, Михайла під різними приводами до стаціонарної аспірантури не прийняли. Мене, вихідця з південно#схід# ного кутка української землі, збли# зила з Михайлом, що народився в західній частині Львівщини, націо# нальна ідея. Ми часто розмовляли про долю України, про відроджен# ня української мови на всіх наших етнічних теренах. Я почув багато розповідей про життя західних об# ластей України після 1939 року. І ось тепер про все це можна прочи# тати в книжці “Про час, про себе і людей. Спогади” (К., ВЦ “Акаде# мія”. — 2012, 224 с.).
тий (усі оцінки були відмінні), і я пі# шов у 8 клас середньої школи в місті Турці. Цікаво, що з деякими учителями Самбірського педаго# гічного училища згодом мене зво# дила доля. Так, у Дрогобицькому педінституті викладав Іван Васи# льович Рибінцев, переведений сю# ди з Самбірського педучилища. А через багато років, 1973#го, відгук на мою кандидатську дисертацію від провідної установи — Київсько# го педінституту ім. М. Горького (те# пер Київський державний універ# ситет ім. Михайла Драгоманова) писав доцент цього інституту, пол# тавець Петро Панасович Хропко, який у 1950#ті теж викладав у Сам# бірському педагогічному училищі, про що мені тоді розповів. Чіпка пам’ять Михайла Кочер# гана зафіксувала події, які сталися під час нашого навчання у Дрого# бицькому педінституті. Зокрема те, що 1957 року група студентів ство# рила літературне об’єднання і його учасники намагалися оприлюдни# ти свої твори. “Пам’ятаю, — пише Михайло Петрович, — як ми випус# кали стіннівку “Молоді голоси”, як обговорювали її макет, як компону#
довго затриматися. Тоді він звер# нувся в облвно, однак вакансії вчи# теля у всій Львівській області для нього не виявилося. Згодом після тривалої перерви знайшов роботу вчителем у селі Смолин Яворів# ського району” (с. 81), нарешті, до# дам уже від себе, остаточно осів у рідному селі Великі Дідушичі Стрийського району, де й перед# часно закінчив свій життєвий шлях. Історія з літературною стіннів# кою була лише першим дзвіночком тривоги, який надто часто дзелен# чав на життєвій дорозі Михайла Ко# чергана, та все ж усупереч обста# винам він зумів реалізувати свій та# лант, утвердити себе як учений. Загалом уся книжка спогадів “Про час, про себе і людей” — сво# єрідна одіссея з рифами, підступ# ними сиренами, проходами між Сціллою і Харибдою, які все#таки вдавалося обійти, здолати і вреш# ті#решт добратися до своєї духов# ної Ітаки. Не без підтримки людей, які в подібних випадках завжди приходять на допомогу. Не переповідатиму всіх епізо# дів складних перипетій на життєвій і творчій дорозі Михайла Кочерга#
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
