Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Упродовж нашої спільної кривавої історії західні українці, як і східні, намагалися позбутися всіх окупантів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Знову малі і неприготовані

Слово Просвіти, №28 за 2013 рік

ЧИТАЧ ПРОДОВЖУЄ РОЗМОВУ Степан ВОВКАНИЧ, м. Львів Якщо мені заперечать, то хай пояснять: чому ж так звані наші адвокати асиметрично і перманентно досліджують події на Волині, в потрібний їм час актуалізують, оприлюднюють і не вперше спекулюють не тільки цифрами жертв, а й ними ж “склепаним” поняттям етнічної чистки з елементами геноциду? Водночас, неадекватно вживаючи і вживлюючи ці вислови, по-менторському закликають українців до примирення, забуваючи злочини “пацифікації”, жертви тюрми Береза Картузька чи акції “Вісла”? Я прекрасно пам’ятаю, як у післявоєнний час через моє село тягнулися безкінечні вози лемків, що їх депортували поляки зі своїх правічних земель. На возах сиділи маленькі діти, до полудрабків прив’язана заморена худібка, з боків — заплакані дорослі, силоміць вигнані солдатами польської держави, що позбавлялася корінного народу на його ж таки історичних землях. То хто ж започаткував елементи геноциду? Аби були спільні дослідження істориків двох країн, а не лишень емоції польських політиканів, то, як мінімум, з’ясувалось би, що 1943 року Україна своєї держави не мала. Були б широкі діалоги, тоді настільки очевидним стало б, хто народний герой, а хто — агресор, загарбник, що ні пани бузики, ні наші доморощені бузини — не “бузили” б проти українців, а екстремісти польських партійок не грали б на неправді про національно-визвольні змагання вояків УПА, про їхній героїзм та подвижництво в ім’я національної ідеї “на своїй — не чужій землі”. Була б відкрита, щира дискусія, а не загортання в папірчики взаємних прикростей і багато із сьогоднішнього стало б зрозумілішим. Якщо, приміром, це гра маленької групки дилетантів, то чому їхня мелодія моментально зачарувала наших північних сусідів — росіян, особливо їх п’яту колону в Україні? Може, музику написали саме вони, а в польському виконанні відчули спільні неореваншистські інтереси і запал? Тяжко нашим сусідам змиритися з Незалежністю України і покаятися. Зрештою, якщо бути чесними і не прикриватися групкою екстремістів, то можна обійтися і без спільних досліджень. Справді, якщо у нас немає тих нагромаджених томів про злочини Армії Крайової на Волині чи взагалі проти українців, які зловмисно і цілеспрямовано наскладали поляки щодо УПА, то, здавалося б, нам слід негайно почати досліджувати дії АК проти українців. Але чи варто це робити навіть разом?! Адже є загальновідомі висхідні істини, якими заради об’єктивності треба було б керуватися посланцям народу дружньої сусідньої країни. Загарбник чужої землі — це агресор, а коли він після вигнання чи вирізання туземців із поневоленої ним, вочевидь, не своєї землі, знову прагне озброєною силою туди повернутися, аби її повторно зайняти, і виправдовує свої імперські наміри, то він — неореваншист. Сильніший, що захоплює чужу землю, має припинити вбивати і принижувати слабшого, який бореться проти окупації. З огляду на це чи не набагато простіше, нарешті, сказати раз й назавжди справді щире: прощаємо і просимо прощення. Це основоположні істини-первні. Без їхнього чіткого усвідомлення не може бути справжнього каяття, прогресу в добросусідських взаєминах, як не може бути приписування окремим групам, мовляв, невеликих партій, гасел “Львів — польське място”, “Севастополь — русский город” чи творення великої Румунія за рахунок української Буковини. Як не може бути нових російських месиджів “Україна від Ужгорода до Сахаліна” навіть зі столицею у Києві, але, звісно, обов’язково на платформі ідеології “Русского міра”, яка нині показово, самочинно диктує святкування 1025-річчя прийняття християнства розпочинати в Москві, а не в Києві. Хоча це історичне дійство відбулося саме у водах Дніпра, і хто тоді знав Москву?! Моя хата — не скраю Правдою є й те, що неореваншистські мелодії щодо України блукають не тільки Європою. І це також не повинно дивувати. Адже впродовж усієї нашої спільно-кривавої історії західні українці, як і східні, намагалися позбутися всіх окупантів, які видавали себе чи то “старшими братами-визволителями”, чи то гоноровими володарями Польщі від моря до моря, чи то самозваними правителями Великої Румунії, чи нападами угорців (до речі, при мовчанні Польщі) на молоду Закарпатську Україну, з яких, власне, і почалася для українців Друга світова війна. Політика протиставлення західних українців східним характерна для всіх наших сусідів, їхніх церков, як і їхня принизлива характеристика українства, мовляв, їхня ментальна домінанта — “моя хата скраю — я нічого не знаю”. Проте саме свідоме соборне почуття захисту своєї землі та свободи — “моя хата скраю і я перший ворога зустрічаю” — завжди було притаманне всім захисникам Вітчизни, особливо повстанцям — борцям за волю України. Як на мене, це словосполучення є: а) ключовим поняттям, котре, по-перше, не всі народи мають, а спадкоємці імперій — поготів; особливо ті, що після розпаду імперії зла опинилися на загарбаній нею землі поневолених націй; б) його концептуально-соборне визначення могло б суттєво утихомирити закордонний галас, що також не без поляків зчинився, здавалося б, на рівному місці з приводу присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. Адже це рішення торкається суто внутрішньої проблеми українського народу, його екзистенції — державного суверенітету, історичної пам’яті, тяглості розвитку, збереження культурних традицій та національної ідентичності, формування інформаційного простору, комфортного націєтворчого середовища, необхідного для ковітального відродження нації після довготривалої неволі. Львів’яни найперше зрозуміли значення національної семіотики для утвердження Незалежності. Вони, натхненні творчим запалом довгоочікуваної свободи і державності, поставили понад п’ятнадцять років тому навпроти міського парку на вулиці Вітовського знаковий камінь, напис на ньому сповіщав усім перехожим: Тут буде споруджено пам’ятник борцям за волю України. І це мав бути пам’ятник не дійовим особам селянського повстання на Волині, а борцям проти її окупації, як і всієї України. Але що змінилося відтоді? Камінь далі заростає мохом, хоча під час Євро— 2012 та функціонування в парку єдиної(?) в Європі критої фан-зони біля нього вперше висадили квіти і навели порядок зі всюдисущими графіті. А де ж наша демократична влада, активна громадськість? Скільки таких пам’ятних каменів-заявок розкидано по Львову за часів Незалежності? Скільки концептуальних монументів ми збудували, які є і будуть на віки символом боротьби нації за свободу та незалежність, окрасою Львова, його знаковою візиткою? Може, Іванові Трушу, але це — персональний. Може, трагічна постать В’язня біля тюрми на Лонцького… А де ж утілена в граніті, бронзі героїчна картина визвольної боротьби за волю України, яка почалася задовго до її ведення ОУН—УПА? Хіба ті українці, що віддавали життя у війні з поляками в 1918—19 роках чи полягли під Крутами, в Холодному Яру, не боролися за волю України? Власне, в селах Галичини ще в 1942—1943 роках почали масово насипати символічні могили (переважно біля церков) усім борцям за волю України. Нарешті завершено пам’ятник Бандері, але це знову ж — персональний і здалека, даруйте, дещо трафаретний. Фонові колони пам’ятника мають невиразне і не одразу зрозуміле навантаження. Ба більше, ставити пам’ятники Бандері стає модним змаганням чи не в кожному районі, а то і в селі. Але, вибачте, тоді боролися не за Бандеру, як тепер показово борються за Юлю, а за Україну, народ якої справді повстав проти окупантів. Якби мода не заступила ідею консолідації української нації, історичну правду про те, що всю її визвольну боротьбу нав’язували різні чужі імперії. Повстанці України воювали саме проти імперій, а не між собою. І в цьому, мабуть, головна відмінність сьогоднішніх “свободівців” від справжніх націоналістів-патріотів. А де ж оспівані в камені безпосередні герої — юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України на вірну смерть ще до того і тоді, коли Бандеру ворожі сили тримали у тюрмі? Чи ці сили були лише німецькі? Чи сьогоднішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам’ятник, який би комплексно висвітлював, проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз — ще живі і вже мертві герої — січові стрільці, вояки УПА? Чи всі керівники ОУН після звільнення їх з німецьких тюрем могли розшифрувати потугу абревіатури УПА? Коли ж втілимо в камені концепт народного опору потрійній окупації? Те, що УПА виступала проти потрійної окупації України — польської, совєцької та німецької, ще раз підтвердила навдивовижу швидка реакція Європарламенту та наших сусідів — північних і західних — на рішення В. Ющенка щодо присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. Потрійна окупація України і масовий рух національно-патріотичного опору — ось що має стати основним концептом пам’ятника героям визвольних змагань минулого сторіччя. Це нерівне протистояння криваво пронизує трагедію українсько-польської війни, подальшу жорстокість подій “пацифікації”, протестні виступи українців на Волині, ганебну операцію поляків під назвою “Вісла”, енкаведистські репресії перших совєтів та виселення у Сибір, розстріли фашистами Ольжича, Теліги та сотні тисяч замучених, вивезених на каторжні роботи до Німеччини, вбивство другими совєтами Августина Волошина і багатьох інших патріотів. Ще не все з’ясовано у провокаціях проти Хвильового, Скрипника, патріотів Донбасу, Одеси, але незаперечним є факт: патріоти України на рідній своїй землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського двоглавого (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менш кривавого — загарбницького польського. Як цю трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити — за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів, модерних стел чи інших художніх засобів — це завдання митців, і не мені про це судити. Я також не знаю, один чи три Ангели на вершині цієї скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Але я твердо знаю: а) зображення має бути таким, аби кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло — не ми, а нас на нашій же землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), тобто позбавити національної автентичності й гордості; б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку всіх згаданих суб’єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації; в) якби такий пам’ятник звели наперекір економічній, а ще більше моральній кризі в головах на добровільні пожертви українців, спроектували на громадських засадах творчі духовно-інтелектуальні скульптури, архітектори, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то багато сьогоднішніх євроінтеграційних обструкцій щодо України просто не було б. У Луцьку, видається, немає більшості членів “Свободи” у місцевій раді. Однак там немає зловживань, коли члени цієї буцімто патріотичної організації голосують за надання депутату-регіоналу ділянки для побудови офісу, як це було вчинено в Львівській міськраді щодо парку ім. Богдана Хмельницького, де біля центральної алеї міського парку культури і відпочинку вирито котлован для будов сучасного скоробагатька. Парадоксально, але це зроблено неподалік згаданого вище знакового каменя, закладеного під пам’ятник упівцям. Чи використаємо Євро— 2012 для вашої і нашої свободи? Нині буцімто вже важко заперечити слова О. Довженка, наведені в його щоденнику, коли він був закритий у московській відкритій тюрмі, що українці — єдина в Європі нація, що немає власно написаної своєї історії, яку вивчали б у рідній школі. Проте, на жаль, Європа вдає, що не знає про цей факт, як і його наслідки щодо денаціоналізації і цілеспрямоване ослаблення українського соціуму. Результати проведення Євро—2012 свідчать, що поляки, особливо молодь, так не думають. Молодь знає, що навряд чи за сучасної українофобії цей факт скоро знайде віддзеркалення в підручниках з історії України. Тому вона може найшвидше зрозуміти необхідність віддати історикам, а не політикам широку Звістка про те, що польський Сейм не підтримав радикалізм постанови Сенату з приводу вшанування пам’яті трагічних подій, які спіткали наші народи 70 років тому на Волині, дещо зменшила недовіру щодо щирості намірів адвокатури нашої євроінтеграції. Проте остаточно не зняла непорозуміння від недобросусідського інциденту, шовіністичної риторики та какофонії українофобських виступів. Адже такого повороту подій від наших буцімто найщиріших адвокатів у справі вибору сучасного вектора європейської інтеграції ніхто з-посеред мільйонів патріотів України не сподівався. Звісно, окрім п’ятої колони та її зовнішніх підживлювачів. Прихильники Митного союзу, заідеологізованого “Русского міра” хоча не досягли задуманого, все-таки безмежно раді, і нині торжествують. І не дивно, адже чимало поляків намагалися влаштувати їм бажане свято, а українці черговий раз програли, бо виявилися, незважаючи на давні Франкові застереження, знову “малі і неприготовані”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин