Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Все найцікавіше і найкраще в моєму житті — · від книг”. · 8 Першодрук · с. 8сторінка оригіналу ↗

Протирання дзеркала Спогади (Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури)

Слово Просвіти, №28 за 2017 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Слава не всіх любить Світ людей, яких ти запізнав у студентській юності, звужується. Але життя не стоїть на місці. Тебе вже оточують інші люди, а ті, кого немає, подеколи тихими голосами озиваються з пам’яті. Навіть через кілька десятиліть раптом згадуються якісь їхні випадкові слова, неважливі події. Очевидно, в тому немає нічого дивного, бо чи не половина нашого життя складається з дрібниць, із порожніх чи етикетних фраз, із безглуздих суперечок та всякого іншого, про що буває просто ніяково згадувати. Незрідка весь цей спам заступає визначальні й важливі моменти. І тоді доводиться проводити розкопки у власній пам’яті. Але роблячи те, ловиш себе на ваганні: а може, і там є щось повчальне. Кожен мемуарист прагне передовсім писати про події, що мають історичний резонанс і визначних людей, яким випали ролі впливових дійових осіб у тих подіях. Однак усе те — ще не вся історія і не весь портрет епохи. Незрідка весь той дріб’язок, котрий мемуаристи відмітають, як щось зовсім неістотне, підкаже тобі саме ту важливу подробицю, котрої так не вистачає для повноти й переконливості всієї картини. Не випадково ж Проспер Меріме писав, що, скажімо, за нотатки лакея Карла ХІІ віддав би мемуари Карла ХІІ, хоча в лакеєвих опусах навряд чи йшлося б про питання стратегії і тактики війни, про політичні й державні інтереси. І є ще одна психологічно важлива обставина: велике чи мале, прекрасне чи смішне, бридке чи ніяке — все це твоє життя. І частка всього того лишилася в тобі, хоча ти цього, може, навіть не усвідомлюєш, бо надія на завтра відвертає твою увагу від минулого. Подеколи ти живеш навіть так, мовби його немає і навіть не було. Начебто ось зараз, із зовсім чистого аркуша, ти, чоловік, м’яко скажемо, зрілих літ, розпочинаєш своє життя. А потім, мов спалах блискавки, витверезіння від ейфорії та амнезії — зупинися й оглянься: позаду ти нічого не скасуєш і не перекреслиш жодну людину, яка трапилася тобі на життєвій дорозі. І хоча ти пишеш не протокол чи звіт, бажано якнайменше загубити з того вантажу літ. Очевидно, не один із моїх однокурсників зробив для себе висновок, що життя його склалося зовсім інак, аніж планувалося і йому уявлялося. Приходячи в світ, ми гадаємо, що все в ньому створено спеціально для нашого блага, а тому й усе йтиме нам у руку. Інакше ж просто неможливо. Інакше ж нащо світ? І нащо ми? А з часом допевнюєшся: є запитання без відповіді. І ці — з їхнього ряду. Вони рефреном проходять через покоління, щоб лишатися без відповіді. Зізнатися відверто, мене мало вабило факультетське життя — всі ці художні самодіяльності, гуртки, комсомольські ініціативи, екскурсії і культпоходи, танці в ленінській кімнаті (під патефон із платівками), чаркування і т. ін. Я був майже внутрішній емігрант. Єдине було винятком — футбол. Це захоплення ще від дитячих літ конкурувало у мене з читанням. Футбол значною мірою спри- У новій книзі відомий письменник згадує іменитих людей, яких йому пощастило зустріти в житті, подробиці різних подій. У його повістуванні переплелися різні настрої — від зрозумілої кожному ностальгії за безповоротно далеким й аж до веселих, сповнених вибухової сили комізму епізодів. Рясно проілюстрована книжка готується до друку у видавництві “Ярославів Вал”. Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” фрагмент із книги “Протирання дзеркала”. статусу геніїв у законі. Вже завтра кожен мав ощасливити людство своїм видатним творінням у жанрі роману, драми, кіносценарію. Ніхто не хотів учитися писати замітки — всі марили про велике і справжнє. Ніхто не міг повірити, що завтра впаде на нас не Нобелівською премією, а роллю скромних газетних чорноробів. Мене занесло в критику цілком випадково. Я вже не віршував (Василь Симоненко порадив мені віршів не писати — вони вельми нагадували те, що писали інші), але довгими гуртожицькими ночами стругав новели, вже навіть увижалася моя дебютна книжка. Як і кожен наївний неофіт, я увірував у те, що вона стане, звичайно ж, найкращою. Добре, що вона тоді не з’явилася, бо була б глибоко “так собі”. На практиці в молодіжній газеті я знущався з графоманських книжок. Редактор запропонував: що ти порох марне витрачаєш — краще напиши. Написав уперше, вдруге, втретє. Прозвучало виразно — двоє з героїв фейлетонів приходили до мене в редакцію. Не знайомитися, а приносили полемічні аргументи — кулаки. Ті поети були селянсько-робітничого походження, звідси й поведенція відповідна. Я ж тоді затявся: “відстрілюватиму” графоманів! Ще раз нагадаю про успішне спокушення неофітів критики швидкою славою. У той час Спілка письменників проводила семінар новонавернених у критику. Перед нами виступив Павло Загребельний: якщо ви напишете позитивну рецензію на книжку, щасливим почуватиметься один письменник (та хіба ще його родина), а тисяча — глибоко нещасними; якщо ж негативну, то нещасним буде тільки автор, а тисяча ж його колег — щасливими. І, звичайно ж, згодними з вами. От і вибирайте короткий шлях до слави білялітературного розливу... Це теж для декого з нас стало творчим дороговказом. Щодалі частіше думаю: всі мої критичні трофеї — марниця. Що змінилося від того, що я роздраконив якусь сотню недолугих творів? Поселився дух таланту в їхніх авторах? Це Сізіфова праця. Хай тепер її роблять молодші. Мають шанс утвердитися й вивищитися на руїнах графоманських карфагенів. У них більше сил і нерозтраченого запасу максималізму. Згодом вони теж прийдуть до подібних висновків. Усе на світі повторюється. З незначними варіаціями. Звичайно ж, суто критичні рефлекси й рефлексії лишилися при мені й сьогодні. Однак вважаю значно кориснішим для себе витратити порох і час на книжку талановитого автора, спропагувати її. Нині так невдало поставлена служба оповіщання про те, що робиться в книжковому світі, так багато лукавої піаристики (яку видають не просто за поточне рецензування, а й навіть за критику), що саме по собі неупереджене слово про нові видання справді важливе. Основні ж сили мені прагнеться віддати біографічній прозі. Але це — відступ про сьогоднішні творчі наміри. Лишилася одна пристрасть. Книги. Вона також супроводжує мене ще з дитячих літ. Я рано відкрив для себе задоволення і від того, що ти взяв книжку до рук і в тобі народжується трепетне передчуття подорожі в таке далеке й невідоме, в яке ти без книжки ніколи б не втрапив. Без будь-якого перебільшення можу твердити: все найцікавіше і найкраще в моєму житті — від книг. Ще від доуніверситетських років почав я збирати бібліотеку. Крізь мої руки пройшли тисячі книжок. Я скуповував їх повсюди, де бував. (Одного разу з Торонто привіз понад двісті кілограмів книжок). Книжки витісняють мене з квартири. Інколи, зрозпачений од звуження життєвого простору, я починаю чергову чистку бібліотеки. Все прочитане і до чого не збираюся повертатися, мандрує до бібліотек земляків. Мені явно чогось не вистачає, якщо я бодай двічі-тричі на тиждень не зроблю собі екскурсію по книгарнях. А звідти повертаюся з порожніми кишенями. Ну, як не купити, скажімо, дивовижну філософську книжку “На спаді дня. Історія ночі” А. Роджера Екерча? Чи “Історію західного мислення” Річарда Тарнаса? Або ж “Сто найвидатніших книг, котрі потрясли світ” Мартіна Сеймура-Сміта? Або ж “Філософський зоопарк”, Армеля Ле Бра-Шопера? Або ж “Історію читання” Альберта Мангуеля? Або ж перекладену з англійської енциклопедію патографій “Безумні грані таланту”, присвячену взаємовпливу патології і таланту? Це придбання тільки останніх місяців. Я вже не кажу при цій нагоді про новинки української та зарубіжної літератур, україніку; минає місяць-другий, і книжки знову витісняють із квартири. Й ось уже частину бібліотеки евакуйовано на роботу, вже додаткові стелажі чекають своїх книжок у коридорі. Настрій піднімається — можна жити далі... Тебе навідує дорогоцінне відчуття, що ти — не остання людина на світі, що й ти щось важиш у ньому. І, якщо хтось заздрить тобі і злословить про тебе, то є й ті, хто дорожить твоєю думкою, ба навіть адорує тебе. І це тобі править за ґрунт під ногами, за точки опертя. І ти, як той старий єврей зі старого анекдота, кажеш собі: “Жити не дають, але жити можна”. Що вдієш: людська природа така. Ось приклад. Замолоду я дуже любив Романа Іваничука. Писав апологетичні рецензії на кожну його книжку. До його ювілею видав окремим виданням цілий літпортрет. І ось з’являється його черговий роман. Він телефонує мені: “Ти що, досі не написав на мене рецензію?!” — запитує майже обурено. Я, чомусь будучи не в гуморі, роздратувався: “Папа (так називали його в колі друзів), коли ти вже наїсишся — я написав про тебе не менше, аніж ти написав узагалі! Може, досить — дай мені перепочити від тебе. Хіба тобі мало слави?!” На що він відповів: “Михайле, ти ще не розумієш: слави ніколи не буває багато — чим більше ти її маєш, тим більше її хочеться!” Славолюбний Іваничук чесно зізнався: слава — це його творчий допінг, дорогоцінне відчуття своєї літературної повноцінності, зрештою, відчуття свого творчого лідерства в літературі. Знаю багатьох, хто натягує на себе маску святого архіскромника, а всередині його спалює жорстокий вогонь марнославства, і кожен успіх колеги — то ніж у його серце. Але такі лицеміри навіть під страхом смертної кари ніколи не зізнаються вам про те, що в них є це в душі. Людям часто не хочеться — тай, якщо це не суд, ніхто їх не змушує — говорити про себе правду. Є чимало тих, хто бездоганно оволодів мистецтвом видавати з себе такого, який прихилятиме до нього людські серця. Знову ж таки нездоланно спокусливий позов: не бути кимось, а здаватися кимось.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин