Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Безсмертя — це ознака, властива Особистостям, які після фізичного життя переходять в загальнонаціональну свідомість”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

У творця немає інструкцій До 80.річчя Л. Танюка

Слово Просвіти, №28 за 2018 рік

Павло МОВЧАН Закінчення. Поч. у ч. 27 за 2018 р. Пригадуючи, як змінювалась інтонація Л. Танюка протягом усього парламент[ ського його періоду життєдіяльності, я пе[ ресвідчувався, що він дотримувався чехов[ ського принципу, який полягав у відлун[ ності тих, до кого ти звертався: відчуваєш, що люди тебе погано чують, — необхідно говорити голосніше, зриваючись на крик. А кричати, — як казав А. Чехов, — бридко. Тому розмовляєш дедалі тихіше і тихіше, і небавом зовсім замовкаєш. І, виступаючи на багатьох парламентських слуханнях, він справді з високого голосу трибуна перехо[ див на майже довірливу тиху інтонацію… Так само і під час засідань Комітету культури ВР він із твердих, категоричних зінтонізованих промов переходив на сти[ шення голосу, в якому була присутня аст[ матична захриплість, котру необхідно було долати підсиленням. Пригадую його сен[ тенцію щодо незримої рамки, яка відок[ ремлює кожного, хто на кону, — від того, хто в глядацькій залі… — Люди, — стверджував він, — завше тяжіють до свавілля і не підлягають дока[ зам, тому що не спроможні спростувати їх… Чи не тому Лесь Степанович був супер[ системною людиною, в житті якої була відсутня будь[яка стихійність. Мене вра[ жала його архіваріусна, терпелива систем[ ність і пунктуальність. У саморобних сте[ лажах, змайстрованих ним із підібраних звідусіль дощок і дощечок, гніздилися ти[ сячі папок, у яких зберігалися різні виріз[ ки, примітки, виписки, передруки, листи, фотокопії, цитати з різних часописів і ра[ ритетних видань. Його бібліотека попов[ нювалась не за рахунок стихійно придба[ них книг, а відповідно до кола інтелекту[ альних зацікавлень, де, зрозуміла річ, пріо[ ритетом була театральна справа… Згадавши про танюківську бібліотеку, мушу трохи розповісти і про житло, яке йому виклопотали в Мосраді впливові дія[ чі культури Росії Ю. Завадський і С. Єфре[ мов та інші… Це була маленька двокімнатна кварти[ ра, з міні[кухонькою і балкончиком, який Лесь перетворив на продовження домаш[ ньої бібліотеки… Написав “двокімнатна” і засумнівався, бо це була півторакімнатна квартира на околиці Союзної столиці. І добиратися до цього житла в мікрорайоні Москви потрібно було вельми довго: спершу — метро з пересадками, а вже далі — автобусом, від останньої зупинки якого необхідно було тьопати і тьопати… Лесь знав ціну часу, знав, що це вели[ кий скарб, тому розпоряджався ним най[ раціональніше… Для пустот, теревенів та пліток місця не було… Він накопичував ін[ телектуальний досвід, учився, творив, на[ солоджувався й страждав, заповнюючи свої дні студіями, відві[ дуванням виставок, му[ зеїв Москви, бібліотек, буваючи майже на всіх прем’єрних показах, хо[ ча його власні вистави в Центральному дитячому театрі, куди його запро[ сили після багатьох ро[ ків поневірянь і блукань по Україні, де в різних містах його вистави за творами Миколи Кулі[ ша, Михайла Стельмаха, Квітки[Основ’яненка, були заборонені… Отож московські постановки казкок Пушкіна та “Гусиного пера” освячувалися неодмінною присутністю режисера[постановника. Не можу, згадуючи цей спільний мос[ ковський період, не скласти подяки за збе[ режені в ті роки “спільність духу” і “спіль[ ність помислів”… З відстані років бачиться чітко ще й та спільність у поглядах на май[ бутнє, у передчутті грядущих істо[ ричних зламів, постання чогось нового, що наснажувало і обнаді[ ювало… Доба маланчукізму в Україні сприймалась як певна абсурдність, що покликана була деформувати образ України, де шістдесятництво потрактовувалось як щось ано[ мальне… Тому і не випадковою була по[ ява в Москві на сценарно[режи[ серських дворічних курсах Івана Драча, якому приписували відо[ мий вислів: “Якщо в Москві стри[ жуть нігті, то в Києві обтинають пальці…” Свавілля і безглуздя, які чини[ лися в Україні, контрастували з ти[ ми озонними зонами, що в Мос[ кві, що в Ленінграді, хоча “закру[ чування гайок” вже почалося у зв’язку із виступами Даніеля Си[ нявського та засланням Й. Брод[ ського. Шляхом убезпечення було усаміт[ нення. І це робило нас не відкрито[щири[ ми, а герметично усамітненими, адже ко[ жен інтуїтивно відчував ті небезпеки, які йшли від нових “друзів”. Саме тому мене вражав своєю відкри[ тістю і відвертістю Лесь Танюк, який перший повідомив про те, що тут, у Мос[ кві, з’явився ще один “землячок” — аспі[ рант, який цікавиться саме Танюком, Драчем і Мовчаном, а згодом і Л. Черева[ тенком… Вся тодішня атмосфера була отруєна недовірою і, зрозуміло, що ця токсичність була і в моїй свідомості. Але, спілкуючись з Лесем Танюком, я на підсвідомому рівні відчував, що його досвід довіри до людей робить його захищенішим, що його довіра — це ризик, проте ризик, що породжував не страх, а перевагу, що довіра — це дару[ нок, який сприймаєш не як захисну реак[ цію, а як необхідну умову існування, що захищає від ерозії підозри і страху… Адже усамітнитись він не міг через фахову заан[ гажованість, що вимагала присутності в соціумі. Він — режисер. Він на людях, він — серед людей… Будь[яка замкнутість, “застебнутість” до людей, з якими він пра[ цював, — неможлива, бо він має справу з акторами. Режисерові вдається перекона[ ти виконавців у своїх намірах, замислах, переконати актора в трактуваннях того чи того образу на кону… Я був свідком тріумфу Л. Танюка в різ[ них театрах Москви, куди його запрошува[ ли для постановки нових п’єс О. Гельмана, В. Шатрова чи В. Розова. Режисер Л. Та[ нюк ставав емблематичним режисером — з власним почерком, власною філософією, власною театральною школою… Про Танюка[політика потрібно писати окремий розділ. Бо тут необхідно згадати і про його повернення в Україну, і його участь в формуванні Руху. Про Танюка[ державного діяча так само необхідно гово[ рити окремо, систематизувавши, перечи[ тавши всі його виступи, його звернення, його концепції культурної політики в неза[ лежній Україні, його доповіді на різних форумах і з’їздах з тим, щоб видати окре[ мим томом… Людська воля, як стверджував А. Шо[ пенгауер, ніколи не вмирає, але виявляє себе у нових індивідах… Саме тому нам необхідно актуалізувати весь творчий до[ робок Леся Танюка, який, за підрахунками М. Жулинського, нараховує близько 200 томів. І зробити все можливе, щоб продов[ жити багатотомне видання нашого видат[ ного сучасника, підготовлене ним самим… А решта вже залежатиме від того, хто буде наділений тією волею, яку дарував Л. Та[ нюку Всевишній… І 80[річчя його — це не лише привід для спогадів, а більше — це нагадування про необхідність чину… Як ві[ домо — безсмертя особисте не мислиме поза межами національно[суспільного. Безсмертя — це ознака, властива Особис[ тостям, які після фізичного життя перехо[ дять в інший вимір — загальнонаціональну свідомість, яка відфільтровує все дрібне, амбіційне, самодостатнє, а залишає лише ідеї і волю до здійснення цих боговгодних намірів…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин