Незабутні “А життя без смерті не буває”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Василь НІМЧУК: Людина.джерело ЗЗ ннааггооддии 8855..ллііттттяя
Слово Просвіти, №28 за 2018 рік
Ірина ФАРІОН, доктор філології, професор НУ “Львівська політехніка”
Він був для мене недосяжним. І це не лише природний пієтет студентки-філологині, а потім кандидатки наук, що досліджувала історичну антропонімію. Вперше почула про Василя Васильовича у живому спілкуванні, а не через його статті та монографії, спілкуючись із керівником моєї кандидатської дисертації професором Михайлом Худашем. Він ставився до нього з особливою повагою, хоч далеко не завжди їхні наукові погляди та оцінки конкретних мовних пам’яток збігалися, як, наприклад, “Велесової книги”. Василь Васильович не вважав її автентичною, тоді як Михайло Лукич значною мірою свою концепцію етимологізування язичницьких божеств та інших антропонімів базував на її основі. Проте це не заважало їм належно оцінювати потужні доробки один одного, рецензувати їх та натхненно й самовіддано працювати на ниві нашої української мовознавчої науки. Проте стався у моєму житті один епізод, що наблизив у мою наукову, а відтак і приватну долю Василя Німчука — і відтоді мій зв’язок і з ним не переривався. Це був пізній вечір якогось будня 2003 року, коли, увімкнувши телевізор, я побачила на екрані 5 каналу В. Німчука і П. Толочка. Межи ними тривала дуже гостра полеміка про потребу реформувати український правопис, себто повернути його до базових питомих норм, затверджених 1928 року. Я була вражена нахабною, агресивною і дилетантською манерою Толочка і відчувала, як тяжко було аристократичному, виваженому, тактовному й науково аргументованому В. Німчукові протистояти цьому танкові ідеологічної брехні й маніпуляції. За ніч, вражена нерівною полемікою між чортом та богом, я написала статтю “Історико-психологічний аспект нашого правопису”, яку опублікувала в одній зі львівських газет. Згодом, 2004 року, вийшла моя монографія “Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір”, на яку, як сказав
Надія ГАВРИЛЮК, Київ
У більшості людей слово “апокриф” асоціюється із забороненим, неканонічним. Етимологічно це слово означає “таємний, прихований”. А жанр апокрифа спиняється на подіях, що побіжно згадуються у Святому Письмі, наслідуючи стиль останнього. “Апокрифи лісу” Петра Сороки — це не тільки “таємниці лісу”, що відкривалися авторові. Це таїна лісу, його таїнство. У цілковитій згоді з Книгою Мудрості (Муд. 13:1). яка нагадує, що через розважання над творами (природою, але також і собою) людина має дійти до пізнання Майстра-Бога. Це пізнання має в українській літературі традицію: “Євангеліє піль” та “Псалми степу” Є. Маланюка, “Євангелія від ластівки” І. Жиленко, “Жіночий апокриф” Л. Голоти (2012 р.), “Апокрифи степу” Р. Мельникова, “Апокрифи лісу” Петра Сороки. Автор переживає диво “в єдності, в злитті з весняним лісом, у наслуханні його серцебиття і звірянні з ним свого” (с. 22).
мені Михайло Худаш, звернув увагу Василь Німчук, а згодом він передав для мене безцінний подарунок “Історія українського правопису ХVI—ХХ століття. Хрестоматія” (2004). Це стало незворотною точкою наших взаємин. Мене щоразу більше мучила історична соціолінгвістична проблематика, і я розуміла, що тільки Василь Васильович зможе скорегувати мій шлях дослідження крізь призму реконструкції мовної свідомости наших предків. У травні 2007 року я наважилася і Йому зателефонувала. Він саме слухав якесь моє інтерв’ю по радіо і ми, жартуючи, наче продовжили розмову вже безпосередньо. Його манера спілкування, якщо він сприймав людину, — виняткова: тепла, зичлива, з іскрами сміху та дотепів, але завше ad fontеs. Всі ці розмови завершувалися новим поштовхом до роботи і відчуттям, що Він веде тебе вглиб. Пригадую Василя Васильовича лише раз у гніві, коли виникла проблема із затвердженням моєї теми докторської дисертації на Координаційній раді Інституту української мови НАН України. Це був розгніваний Зевс, якого я боялася, мабуть, більше за всіх, хоч таки не я завинила… Особливий Він був, коли ти не зовсім правильно зрозумів Його настанови. Я дозволила собі без жодних консультацій з ним написати докторську, то потім таки довгенько покутувала в очікуванні слушних порад Василя Васильовича. Наше вечірнє скайпування зі скрупульозного вичитування дисертації було для мене найкращим майстер-класом від маестра історії мови. Це був найокриленіший і найзмістовніший січень 2015 року: щодня через скайп по кілька годин сторінка за сторінкою тексту з невеличкими, як казав Василь Васильович, технічними перервами ми різьбили текст і доводили його до повної готовности. Він, як досвідчений майстер, огранював сторінки своїми заувагами-мазками, і текст починав ритмічне і плинне дихання без зупинок та важкости. Дякую Вам за це, Учителю. Назавше глибоким слідом увійшли у пам’ять урочистості в Інституті української мови з нагоди 80-літнього ювілею Учителя. Ми з Русланом Кошулинським, тоді віце-спікером парламенту, організували для Василя Васильовича Почесну Грамоту Верховної Ради України. Він ледве визирав осяйним обличчям з-під незліченних букетів квітів, які, як з’ясувалося, Василь Васильович дуже любив, бо колись матуся у дитинстві сказала, що хто не любить квітів, — той злий. А він дуже боявся бути злим… Він просто не вмів таким бути. Це був Божий чоловік. Усі з трепетом чекали слова ювіляра, бо ж зрозуміло було, що “донизу котиться мій віз, пов’яли квіти”. До наступного ювілею Він таки не дожив… Здавалося, що маестро скаже щось про своє самітнє особисте життя, а він говорив про свою нереалізовану мрію: повернутися до базових питомих норм нашого знищеного московським режимом правопису, аби мова мала свої шати, а не чужі… Ось вона, одержимість високим національним ідеалом, що не минає з власним життям, а зостається як правдива дорога твого народу і твого краю. І як було тяжко бачити майже дитячу розгубленість Василя Васильовича, коли його, основного теоретика і практика історичної мовної кодифікації, не виявилося серед членів новоствореної Правописної комісії при Кабміні 2015 року… Звісно, я могла розрадити його лише скеруванням до Уряду депутатського запиту. А він натомість назбирав мені по Києву насіння мальв і передав у запечатаному конверті… З того насіння зійшли не мальви, а якесь інше жовтогаряче диво, назву якого дав Василь Васильович, коли я скинула йому світлину цієї краси. “Та це ж бегонія”, — вигукнув він радісно, ніби підтвердив ще одну пам’ятку нашої мови-землі. Тепер у мене вдома бегонії — це символ життя Василя Васильовича. Напередодні холодної і його останньої осени він вийшов у скайп і попросив обов’язково посадити їх до вазонка в хаті, бо зима уб’є їх. Пересадила. Не зима вбила, а життя… Не стало Німчукових бегоній. Є його символи. Він вчив мене бачити красу світу. Коли їду тепер потягом, згадую його повчання — тихі, спокійні, глибокі: “Не треба в потязі читати. Треба дивитися через вікно. Там стільки краси, що всю не увібрати, але хоч зачепити краєм ока… Світ дуже красивий”. Коли тепер так роблю, то ніби сповнюю Його заповіт: вчуся бачити красу. Попри наші часті політичні розмови, де ми не завжди були однодумцями, Василь Васильович навертав до мови, до створення Товариства шанувальників ва, людину. Не все написане помирає. І тому, хоча “страдницьку тишу безмов’я / кожен повинен пройти” (с. 205), з цієї тиші народиться живе слово, що створить неповторний світ, наслідуючи Творця, а не змагаючись з Ним. І коли “вільна душа відлітає у благословенні небеса” (с. 92), — мовчить лише коротку мить, а опісля тієї миті Великого Переходу “звучатиме у вічності як безсмертна музика сонця” (с. 38).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
