Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 28 (1028), 11—17 липня 2019 Павло Мовчан: Космос і Слово, «і зоряна — в душі — речовина...»
Слово Просвіти, №28 за 2019 рік
Як і кожна масштабна постать, Павло Мовчан — цілий багатогранний Всесвіт, іще недостатньо осмислений як явище, що сполучає Історію, Сучасність і Перспективу. Його різнобічна діяльність як поета, культуролога, публіциста, громадсько-політичного діяча й організатора у найширшому сенсі просвітницької роботи потребує інтерпретації з погляду і творення, і менеджменту сучасної української культури. Уміння сполучати чуттєве осягнення Універсуму засобами натхненного слова і постійне тримання чутливої руки на пульсі українського сьогодення, що крок за кроком творить історію, — одна з рідкісних рис справжнього Майстра.
Юрій МОСЕНКІС, Дмитро ЧИСТЯК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Європейська академія наук, мистецтв і літератури в Парижі оетична Одіссея Павла Мовчана триває понад півстоліття і має свою тернисту, але щасливу долю. І хоча в часі теперішньому, здобувши заслужене визнання, вона не має належного поширення серед масового читача, імена знакові уважно стежили і тонко інтерпретували розмаїті грані таланту (але ж і наполегливої праці) автора, на долю якого випало не лише проходження крізь оманливі тенета часу, а й сходження завдяки заглибленню й розширенню духовного (а відтак і естетичного) досвіду — на той обрій, із якого розвиднюється не лише у світі матеріального, а й у поривах душевних, крізь які проступають сліди і знаки інших вимірів. Показово, що Іван Дзюба у передмові до поетової збірки “Сіль” (2013), окреслюючи його творче “горосходження”, у фінальній пуанті невипадково згадував про впливи філософської лірики Шевченка, а саме — про “вміння говорити про вічні питання буття мовою самого буття”. Варто, щоправда, зауважити, що таке “говоріння”, “заговорювання” і “називання” — цілком органічне для певної традиції поетичного мистецтва, яка і нині, хоч і приглушена віршами наративного плану, а таки пробивається в українській культурі.
Дослідники міфологічних систем виводять найдавніші форми поетичного мистецтва зі священного дійства, коли відбувався контакт із духовними сутностями. “Говоріння” тоді поставало частиною ширшого магічного обряду із залученням інших ритуальних практик, які мали навертати учасників до “містичної партиципації” (Л. Леві-Брюль) зі світом сакральним, повертати до “часу першопочатків” (М. Еліаде), коли людська душа перебувала у прямому зв’язку з тепер уже потойбічним. І якщо в античній ліриці ще зберігалася чітка ритмічно-мелодична поетична структура з неодмінним музичним супроводом, то поступово в розвитку поезії її рудименти зникли, аз популяризацією верлібрових структур перенесено акцент із формально-фонічного на образно-смисловий рівень творення замість їхньої гармонізації, хоча сáме збереження законів гармонійної структури постає одним із базових законів космотворчого мистецтва. Зауважимо, що “верлібризація” і “розмивання фонічних структур” поезії під впливом передусім американської та європейської традиції не набули світового розголосу — досить зазнайомитися із сучасною арабською, тюркською, індійською (та й північнослов’янською) поетичними культурами, а ще звернути увагу на популяризацію альтернативних течій на кшталт слем-поезії (хоча в ній саме філософсько-естетичної складової майже завжди бракує).
На щастя, творчість Павла Мовчана уникла згубних модних віянь “наративної поезії”:
Бо раптом лопне, ніби перевесло, обмежуюча розум близь земна, і спалахне в очах сльоза небесна, і зоряна — в душі — речовина. (“Крилом балкона піднятий угору...”, 1988) Зрештою, інакше бути й не могло: вже сам перекладацький доробок автора (ав ньому, до речі, досі не виданому окремою збіркою — і тюркські класики, філософи й містики Махтумкулі з Насімі, і велике гроно слов’янських поетів) свідчить, що окрім українського “говоріння”, поет увібрав і екстатичну традицію суфізму, й етику коранічних текстів, і юдейську містику, й екзистенційні переживання чорногорських і російських шістдесятників (не дарма ж його твори перекладав майбутній Нобелівський лауреат Йосип Бродський). Уник поет ще й інших спокус — розчинення у численних впливах, надмірного абстрагування в ігрово-розумовій еквілібристиці, уславлення соціального чи матеріального прогресу чи регресу, моралізаторського замкнення у винятковій релігійній традиції, а також надмірного захоплення етнографізмом, історіографізмом, націєцентризмом та іншими -ізмами, ім’я яким — Легіон.
Досить ознайомитися з лірично-культурологічно-метафізичними нарисами
Павла Мовчана “Витоки” (яка має бути перекладена в світі якнайширше, адже являє сутнісні розмисли над духовним надбанням України), щоби впевнитися в гармонізаційному потенціалі досвіду української культури, який він узяв за етичний і естетичний орієнтир у своїй мистецькій і громадській творчості. Адже попри всю різновекторність ця творчість скристалізована навколо двох магістральних ідей — це Космос і Слово в ментальному синтезі. З одного боку, це безмежний Усесвіт, що репрезентує себе у трипільських храмах і візерунках на кераміці, образах дохристиянських божеств персоніфікованої Природи і християнських сакральних ідеях. З другого боку, це Логос в усій його давньогрецькій багатозначності, що сполучає архаїчно-символічну українську пісню з ведійською мантрою, старозавітне слово як засіб творення світу з новозавітним Словом Божим, Закон із Благодаттю.
Закінчення на стор. 3
15 липня 2019 року відзначаємо 80-ліття відомого політика і громадського діяча, поета і перекладача, кіносценариста і публіциста Павла МОВЧАНА. Нинішнє число “Слова Просвіти” присвячене цим іпостасям ювіляра. З роси й води, дорогий Павле Михайловичу, многії та благії літа!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
