З роси й води! · “Поет виростає з традиції, зі здатності віднайти своє слово зі Слова*океану”. Дмитро Дроздовський · с. 7сторінка оригіналу ↗
Енергія перекладацького Всесвіту
Слово Просвіти, №28 за 2019 рік
Павло Мовчан — поет українського “Всесвіту”. Під “Всесвітом” маю на увазі передусім найстаріший український часопис перекладів зарубіжної літератури, в якому в різний час було надруковано переклади П. Мовчана. Перекладацька діяльність митця завжди є свідченням його інтелектуалізму. У перекладах реалізовано прагнення поета пізнавати інші культури, розширювати власне бачення світу, привносити у свою культуру нові форми, нові образи, які деавтоматизують сприйняття слова й збагачують літературу.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, кандидат філологічних наук, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, головний редактор журналу “Всесвіт” Поет виростає з традиції, зі здатності віднайти своє слово зі Слова-океану. Але також поета формує і здатність випромінювати у своєму слові смисли, відчуття, образи Поезії світу, що, мов океан, не має берегів. Павло Мовчан належить “Всесвіту”, бо ж у різний час був одним із його творців (опубліковано переклади П. Мовчана з бенгалі, болгарської, румунської, сербохорватської, ідеться про радянські часи, тамільської, угорської та чеської мов). Переклади непересічного українського поета потребують особливої уваги й аналізу з огляду на ювілей, який дає можливість підсумувати й розширити наше уявлення про “секрети поетичної творчості”. Підсумки важливі передусім нам, літературознавцям і критикам, аби усвідомити вимір українського слова, яке вияскравлює себе в перекладацькому доробку. Як і земля, тут ніч велика. В цю мить не спить Дніпро — і я, і тільки місяць птахоликий над нами сріберно сія. Понад Дніпром — зірок кружалля, на посаг плетене за дня. Півнеба тут. В рахманних далях зірки невидимі дзвенять. (Єврем Бркович, “Не спить лише Дніпро — і я”, “Всесвіт”, 1973, №11, с. 18). Слово Павла Мовчана в перекладах нестримне, експресивне, бунтівне, справжнє, а головне — закорінене в український дух. Наведу кілька прикладів із перекладів, у різний час представлених на сторінках “Всесвіту”. Йдеться про переклади головно 1970—1980-х рр. Тобто маємо твори, представлені ще радянському українському читачеві. Попіл розвіявся. Сонячна повінь. Вже не гнітить нас імла, не жахає. тільки й вчувається — дощ біля скронь, на падолисті в шасі гасає. Чуються пустощі, грища дитячі, наче ручай жебонить. Або зграя дальніх стрижів, що на крилах гарячих сон переносять небом безкраїм. <…> Скільки могли! Серед трав по галявах, і по узбіччі доріг… крутосхилах… Цитьте. Зоря у любов переплавить тишу навислу понад могилами . (Душан Костич, “Після всього”, “Всес; віт”, 1975, №3, с. 108). Структурно-семіотичний аналіз перекладів доводить, що тлумач удається до використання питомих українських поетизмів (“рахманні далі”) і загалом тієї лексики, яку довгий час влада прагнула знівелювати, викорінити з ужитку, але яка містить внутрішню експресію (крутосхили, галяви, грища). Але ж подивіться, як майстерно й конгеніально щодо оригіналу Павло Мовчан послуговується стихією українського слова. У перекладах відчуваєш нестримний дух митця, який не визнає режиму “напів”, йому потрібний рух, невпинний і дерзновенний. Було б померти краще разом з ними, ніж разом жити їхніми смертями, що, наче грифи, день і ніч незримо мене шматують хижими дзьобами. (Магда Секей, “Живий”, “Всесвіт”, 1988, №5, с. 55). Перекладач відчуває душевну й психологічну спорідненість із творами експресіоністського ґатунку (Сколихни мене, вітре, й ти, буковий шуме крилатий, // під корою лиш біль, гіркота в серцевині; Цитьте. Зоря у любов переплавить // тишу навислу понад могилами), у яких ідеться про оприявнення духу в момент найгостріших екзистенційних випробувань, у момент страждання й болю, що відкриває нове розуміння сутності життя. О зморена душа, приречена на рани. Кропили нас дощі ізранку олов’яні. І всюди дим, все дим та дим… Недвижна ніч. І вітряки поснулі.
Примарилося літо серед вулиць, дзвіниця, дах, хідник попід стіною, і наречена, що іде за мною. (Душан Костич, “Срібна птиця”, “Всес; віт”, 1975, с. 109). Це поезія одухотворення, становлення з людини — Людини; поезія, що вияскравлює зіткнення суб’єкта лірики з часом або ж пам’яттю, яка живиться спогадами про найжахливіші історичні катастрофи, як Друга світова. Не заросло травою поле бою. Не заволочено іще кістки пожовклі. Стирчать гомілки, виткнулися лати щербаті, щоб знову розпочати проростання… (Ференц Барані, “Громи минулого”, “Всесвіт”, 1988, №5, с. 50). Або ж: О скільки вже диму! Яке закіптюжене небо. І дим з крематоріїв всякає у пам’ять людську… Освенцім, Маутхаузен… Чорний, зловісний той дим ще й досі снується навколо землі. (Донат Шайнер, “Дим Вітчизни”, “Всесвіт”, 1979, №9, с. 15). Вчитайтеся в тексти перекладів: у них нестримний рух, енергія, точність у зображенні зорового малюнка, яка часом посвідчує акмеїстичні й імажиністські устремління перекладача, реалізовані в максимально зримих образах. Слово має надихати й наділяти читачів енергетичним запалом, розбурхувати уяву, деавтоматизувати сприйняття минулого й теперішнього через незвичні образи й нестримність поетичного лету, збереженого й адекватно відтвореного в перекладах. Хай хоч сам Шіва гляне триоко, жбухають гори вогненним потоком, все це пусте їм, злим марнотратцям, будуть вони суєсловити й далі, смутки оспівують, власні печалі; будуть ламати слову суглоби, тільки б здобути краплю жалоби… То хіба ж це поезія? (С. Д. Сундарам, “Що таке поезія?”, “Всесвіт”, 1977, №5, с. 8, із тамільської за підрядником Маргарити Альбеділь). У перекладах П. Мовчана немає напівтонів, немає невідповідності й стилістичної недоладності. Натомість відчуваєш абсолютний естетичний слух; маємо перекладацький стиль, у якому вільне (а тому й настільки точне) поводження зі словом як зі стихією. Слово потрібно підкорити. І Павло Мовчан пірнає в стихію, щоб приборкати її зсередини, розбурхати й знову приборкати, бо лише так слово залишить у перекладі потужний енергетичний заряд. Скільки тут лексем, які й сьогодні видаються призабутими або ж не часто вживаними в наш час інформаційних напівфабрикатів! А в перекладах П. Мовчана слово передусім образне: воно відлунює енергіями, що мають колір і смак. Скільки тут експресії, самобутніх художніх засобів (“сріберно сія”, “шепти гарячі”), реалізованих на морфологічному, синтаксичному, лексичному, стилістичному рівнях через тропи й фігури. Також зверніть увагу на звукопис, на фонічну організацію тексту, у якому кожен звук — частина сугестивного полотна, що вдаряє свіжим повітрям образності. Зостанеться сталеве небо без блискавок, злив шалених понад містами, але зостанеться не в назвах міст, а тільки в номерах — від Пекіна аж до Лос;Анджелеса.
Та мені номери у кожного на лобі почергово світяться, щоб збереглися ми — не лише тіло, шкіра, м’язи, мозок, — а й плоть, щоб в смерті обезсмертніла. (Міклош Вереш, “Ода збереженню”, “Всесвіт”, 1988, №5, с. 53). Або ж: Сколихни мене, вітре, й ти, буковий шуме крилатий, під корою лиш біль, гіркота в серцевині. Так далеко те все, що єднає нас досі, і буде єднати з отією зорею, що світиться в кожній росині. Соковита ця тиша: вже листя і трави благовісно злилися у шептах гарячих. (Душан Костич, “Озеро під Волуяком”, “Всесвіт”, 1975, №3, с. 110). У перекладах П. Мовчана слово буяє, слово дражниться, слово випробовує читача. Часом перекладач вдається до зміни наголосу, до вживання просторічної форми, до анаколуфу (порушення правил утворенні художньої образності). Проте все це спрямоване на досягнення естетичного ефекту в поетичних текстах, у яких показано больовий нерв, що пропускає через себе суб’єкт лірики. Цей нерв видається більшим за звичайні людські можливості, а тому й читання таких текстів полонить, захоплює, не відпускає, жахаючи й розбурхуючи уяву. На філософському рівні маємо мотив протистояння, мотив самоствердження усупереч часові, мотив пізнання себе через природу й природу через поринання в космос. Принцип добору віршів, за які береться тлумач, — також важливе завдання для літературознавців і перекладачів. Усі дібрані для цитування в цьому есе вірші подібні у своєму вулканічному філософському вимірі: йдеться про суб’єкта лірики, який протистоїть часові, який змагається з філістерством і обивательством, який не приймає “напівлюдини” й “напівправди”. Невже ж достойним — лиш непотріб, а хижим псам — всесвітні блага, поганцям — храми та палаци, робочим людям — злидні вічні? (С. Д. Сундарам, “Не все гаразд у цій країні”, “Всесвіт”, 1977, №5, с. 7). Перекладацький доробок Павла Мовчана — важлива цеглина в його храмі Поезії, який митець збудував в українській культурі; це ще одна планета в поетичному мультиверсумному космосі, у якому поет прагне з’єднатися зі Всесвітом і Богом як найвищою Істиною і Красою. Нестримність лету, культура слова, заглибленість в енергію звуків і морфем, лексем і словосполук, прагнення створити неповторну й енергетичну наснажену образність — ось те, що вирізняє Павла Мовчана як перекладача, який пірнає в глибини української мови, видобуваючи звідти найточніші відповідники, а водночас і найенергетичніші. Переклади, за які береться тлумач, доцільно схарактеризувати як модерністські: це тексти, у яких поети експериментують, виходять за рамки, прагнуть видобути слово правди, яке б адекватно передавало роз’ятрену душу суб’єкта лірики. Водночас це поезія заглиблення, споглядання краси, боротьби проти неправди, сфальшованих істин і затертих значень, без яких океан мови втрачатиме свою правічну живильність. Щось відбувається на планеті, щось впливає на поезію, яка тепер — заручниця дрібного часу. А поетові замало таких форм, він — над часом, бо в мові, він — над проминальним, бо істина відкриває себе йому у пошуках того єдиного слова, яке щонайточніше відтворюватиме оригінал.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
