Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! · “Поезія Павла Мовчана — це тривале і вперте поривання уложити слово в стільники світла”. Микола Жулинський · с. 8сторінка оригіналу ↗

Пастир Слова

Слово Просвіти, №28 за 2019 рік

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ “…Моє слово віддзеркалює моє серце”. Святий Августин Вглядатися запитально в себе, жити в собі, з’явитися перед собою в Слові і відкритися Словом перед світом — цю нескінченну мету, завдяки якій митець творчо й триває, прагне Павло Мовчан понад півстоліття: долати, переливаючи у форму слова свою неможливість досягнення повноти самопізнання та самовираження. Слово суще, лукаве, спасенне, перемліле в устах — хоч кричи. Промовляєш його цілоденно, цілонічно… Та слово мовчить. (“Слово”) Ця естетична боротьба зі словом заради “вилущення” з його серцевини “незвіданого змісту” (“переводиш у слово незвіданий зміст”), це намагання пробити невидиму стіну між словом і собою і поєднатися “з безвічним світом надовкольним” хоча й виснажує душу поета, та водночас утішає з’явою образного слова і прозорої думки, завдяки яким на якусь мить щастить “перерости себе собою”. Чи зможем ми, обтяжені судьбою, позбувшись страху, випроставши дух, піднестися, як голос, над собою, стремління перетворюючи в рух? Домінантним смислотворенням поезії Павла Мовчана є драматична напруга думки, визрілої на пориванні до пізнання та осягнення в слові людини в її рокованій долі та відбитого в ній безмежного світу. О, як багато нам цього світу: Не охопити, не приручити, не облюбити: жити б і жити… Дня не стачає… Криком стікає, болем зіходить тіло зболіле від білого світу. (“На перевалі осені”) У розвідці “Мова — явище космічне” Мовчан стверджує: “У мови онтологічний статус, бо Слово тотожне Світу. Мова оживляє Світ, вона фокусує в собі енергію Світу, тому розслаблення чи активізація того чи того національного організму відбувається через Слово”. Оскільки “Слово тотожне світові, воно світотворяще”, то рідне слово розвиднює національні горизонти світобачення і цим творить національний світ, бо людина може і здатна реалізуватися творчо лише в рідному слові. Як писав ще Овідій у “Скорботних елегіях”, “образ правдивий мій — в пісні моїй”. Світло Слова випрозорує свідомість від каламуті забуття, відводить очі від світу гріховного і піднімає людину до висот світу духовного, до усвідомлення, що Є чиста далеч, як сумління Бога, повітря, як палітра для Творця… Є тільки світло в світлі й більш нічого, Є вічність без початків і кінця… (“Ні часу вже, ні імені не треба…”) Поезія Павла Мовчана — це тривале і вперте поривання уложити слово в стільники світла, яким “ущертно налита”, “запечатана духом любові” до неосяжного українського світу його плоть, його душа, його віра. “…Ми тільки у вірі є світлом, а не в баченні”, — переконував Святий Августин. Тільки віра здатна обновити душу, наповнити її світлом і піднести до небесних висот дух. Набути віру в такій мірі, щоб вона оволоділа тобою, а ти жив у ній і творив завдяки їй — тільки тоді людина здатна сягнути високого духовного прозріння, тільки тоді її душа підніматиметься “до духовного життя за початковим Словом” (Св. Августин), прямуючи до повної досконалості. Та цей духовний шлях обтяжений драматизмом покаянних переосмислень власного життєдосвіду та історичного досвіду нації. Поетичне життя Павла Мовчана наповнене драматизмом морально-психологічних самоосуджень і катарсисним душевним переживанням власного хресного шляху пізнання себе, усамітненого серед океану часу і простору. Поет поривається подолати тривимірний простір, повсякчасно перетікаючи думками через теперішнє то в минуле, то в майбутнє. Він знає, усвідомлює, що світ пізнається завдяки, за Спінозою, двом доступним нам вимірам — простору і часу, проте, вірить поет, є ще інші виміри світу. Але як до них доступитися, як перейти через межі часу і простору? І чи це можливо? “Мені запраглось вискочити з часу”, — зізнається поет, обнадіюючи себе та тих, у кого “голови — сонцем просвітлені”, що судилося йому та їм помалу таки перейти “простір безмежний”. Йому — завдяки Слову. Поет сповідує віру в світлодайність слова, бо слово, переконаний Павло Мовчан, це світло. Творець сказав на початку: “Хай буде світло”, отже, світло з’явилося завдяки слову — цьому світильнику народженого словом світу, бо слово і є духовним світлом. “Світлом розтятий, світлом щілястим” поет намагається розтиснути межі часу і заглянути в завтрашню безодню — в небуття, розгадати долю, зазирнути в майбутнє, “яке в тобі незримо і повсякчас присутнє”, переступити “через обмеженість власного слова”. У поемі “Іменники” з посвятою Маркіянові Шашкевичу Павло Мовчан акцентує на світлотворчій місії рідного слова, яким цей духовний пастир споруджував національний дім — вершив, “на слово слово клав”, свою будову, національний храм духу, “щоб було світло всім і затишно”… На будування духу — самовладно поклав терпляче слово і нещадно відкинув все непевне, нетривке, та й зводив самотою дух надсадно на рівень серця… (“Іменники”) Цим же “будуванням духу” терплячим словом наповнене все життя Павла Мовчана. Витоки його духовного визрівання до оригінального, унікально неповторного На прийомі у Київського патріарха Філарета. 1990-ті роки поетичного мислення, до образного способу пізнання себе і світу затаєні в Слові. Поет у своєму прагненні добути зі слова його інтенцію, “прихований вищий зміст” намагався повсякчасно перебувати в силовому полі рідної мови, осягати її глибини і закликати “повернутися до родоводу слова, до духовних первнів, аби з його допомогою реконструювати й історію, і культуру”. Сам поет у своєму прагненні найточніше, найвиразніше і найобразніше передати особисті духовні й психологічні переживання доповнює свою і так багатющу словесну “симфонію звуків” (П. Флоренський) власними лексичними новотворами заради витворення тієї, за Борхесом, “абетки символів”, без якої не відкривається вповні неповторність образного самовираження. Хоча б такі: хмара низьколетна, розцямрені очі, прудкобіжний сік, сонцеповна днина, і пахнуть мандри чорногреко, лівобіч, позапліччя, снописто, наповічно, перекотинебо, пам’ятозлоб’я, скритовбивець, прямоглядь, прямобіж… Павло Мовчан динамічно і відкрито демонструє ідейно-смислову та емоційну контроверсійність у сподіванні викликати в читача потребу вибору своєї позиції в тому дискусійному самодіалозі, який веде в поетичному просторі свого буття поет. Магія рідного слова його заворожує, і поет прагне виводити українське слово на широкий український етнічний простір заради мовного пробудження нації, заради духовного просвітлення української людини, яка й досі ще страждає від душевного затемнення та відлучення від культурноісторичних витоків і власних духовних ресурсів. Своєрідну “життєву нить” протягує філософським осмисленням свого земного протікання через жорна національної історії, “через товщу простору та часу” ліричний герой-авторське Я в поемі “Потоп”, долаючи безпам’ятство, безтямність, забуття свого роду, родоводу нації. Поет цією життєвою ниткою пронизує віки, символічно прямуючи біблійним ковчегом до берега своєї пам’яті, своєї драматичної долі, до рідного дерев’яного порога. Павло Мовчан образно зшиває час і простір єднальними волокнинами, розплутуючи зав’язані чужорідним насиллям над національною пам’яттю вузли безпам’ятства і відступництва від своєї історичної правди. На сон, на мить, на пам’ять — ми єдині… Коротке все, минуще, звукове… Судилось нам жити в цій країні, де кривда і безпам’ятство живе… Поетичний ландшафт Павла Мовчана наповнений етнонаціональними міфологемами, сакральними предметами, культовими об’єктами, наскрізними метаобразами, філософськими категоріями, біблійними мотивами. Камінь, глина, метал, вода, звук, вогонь, хліб, сіль, пісок, коріння, час, простір, життя, смерть, душа, вічність… Ці та інші ідейно-смислові поняття, знаки-символи “забезпечують” філософську суть образно-метафоричного осягнення “обтяженим життям, земною глибиною” поетом власного переживання своєї долі в діалогічній проекції на національну історію та на “мінливу, неповторну, незрівнянну, рівновелику вічність”. Відбився весь світ у біжучому оці, А ти сам струмуєш назад та вперед. Назад — до початків, вперед — до безмежжя, Від витоків власних до спільних джерел… (“У воду мінливу задивлений, в плинне…”) Вражає насиченість величезного поезологосу Павла Мовчана етнокультурними, топонімічними, побутовими реаліями національного життєпростору, фольклорними мотивами, народнопоетичними метафорами, вимогливо-запитальними “зазираннями” в криниці давнини глибокої, захопленими віднайденнями першозмістів у “тріщинах і зморшках на корі”, в правічному межовому камені, в снігах і талих водах, у мінливому просторі, в розпачі дерева сухого, в дрібці солі, в солоній мові глини, в слуханні витікання за миттю мить Господньої вічності… Бо, вірить поет, “всюди присутня душа невмируща”. Якщо у вугіллі спресоване світло, а в камені іскри рояться, як бджоли, то скільки безвічного в дубі столітнім, а скільки живого у спилянім колі? (“Перетік”) Болісні, сповідально вимогливі, наповнені тривожними переживаннями, сумнівами і самоосудженнями поезії Павла Мовчана. Мимоволі згадується Франкове: “Не покидай мене, пекучий болю…” Біль Мовчана екзистенційний, визрілий на неможливості осягнути розумом неосяжне — час, простір, всесвіт, вічність та виразити естетичні переживання світу і себе самого в цьому світі. Тому його поезії — своєрідні протуберанці емоційних вражень, спонтанні спалахи болісних переживань, рвійні сплески спрямленої до крику свідомості, всезрячо-знаючої пам’яті роду і народу. Печаллю об’єднай, скріпи Життям кристалики солоні… І благає Творця: Солі! До слова, до голосу, сліз… Що ж, Творець щедро обдарував його поетичне слово гіркуватою сіллю правди, навчив висловлюватися болем, наділив даром осягання світу, за його повелінням серце поета віддзеркалюється у Слові. Тому не сприймаються заповідання талановитого поета: Я замовкаю, милосердний Творче.., бо ще не втрачені “усі земні висоти”, ще творчий дух підноситься до висот натхнення. То ж згадай, поете, ті зачудування безмежним Божим днем і свій заклик: Радій, радій, радій відкритими очима: ласкавість кольорів і лагідне тепло. Вогонь ще спалахне, а на полотнах диму відтвориться життя, якого й не було…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин