З роси й води! · “Ювіляр віддавна був і залишається оптимістом. А ще — правдошукачем. А ще — і працелюбом”. Микола Тимошик · с. 9сторінка оригіналу ↗
Про три феномени
Слово Просвіти, №28 за 2019 рік
Микола ТИМОШИК, професор, журналіст Інтелігентно-шанобливий голос Павла Михайловича пізнаю у слухавці відразу. Цього разу після звично теплого привітання звучить бадьоре й давноочікуване: “Ну що, пора до Огієнка?” Те означає, що є вже узгоджена дата поїздки до Житомира, а за певний час по тому — й до Брусилова. Упродовж низки років, відколи на голову Комітету у справах Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка громада покликала Павла Мовчана, ці дві взаємообумовлені поїздки на малу батьківщину Великого Українця набули для тих, хто причетний там бути, якогось сакрального характеру. Чи не повний робочий день якогось січня, а щонайпізніше — лютого, проводимо в Житомирському коледжі мистецтв імені Івана Огієнка. Цей багатий на юні таланти навчальний заклад очолює Микола Покропивний. І його ми по праву називаємо достойним огієнківцем у цьому краї. Оскільки Микола Петрович є незмінним громадським секретарем комітету, то й засідання наші відбуваються на цій території. У просторій Огієнковій світлиці (є тут така), звідки дивиться на присутніх зазвичай доброзичливим, але незмінно пильно-вимогливим поглядом призвідець цього дійства, твориться відповідна аура, домінантою якої є вимогливість і правдивість. У громадській думці новочасної пори усталилося так, що премія Огієнка вважається в Україні другою після Шевченківської. Звісно, не за сумою матеріальної винагороди (тут вона невиправдано мізерна), а за престижністю, причетністю, відповідальністю для тієї особистості, яка номінується на лауреата. Звідси — й щоразу значна кількість подань та документів, і висока планка вимог. І до претендентів, і до поціновувачів їхніх доробків. А що батьками-засновниками премії є кілька організацій, за якими нерідко стоять не завжди кращі “свої висуванці”, то часом під час обговорення їхніх доробків буває таки гаряче. І тут для мене постає один із сильних феноменів Павла Мовчана як державника та громадського діяча — достоту логічно вмотивоване поєднання (у кожному конкретному випадку) толерантності й виваженості, аргументованості й переконливості, уміння чути іншого й бачити раціональне, готовність відстоювати узгоджену раніше позицію у принципових питаннях і здатність іти на компроміси в усіх інших. Через це не можу пригадати, щоб про спільну працю на цьому відтинку ствердження української України котрийсь із нашого товариства виходив невдоволеним, пересвареним, здатним десь в іншому місці “дебатувати”. Це непросто: зуміти перетворити на свого спільника й співбесідникасумнівальника, й навіть упередженого опонента.
Направду такому вмінню варто повчитися багатьом із наших колег, хто нерідко в розбурханому від емоцій просвітянському чи науковому середовищі чує лиш самого себе, легко переходить на критику всіх і всього, й готовий до хрипоти відстоювати свою позицію на кшталт “якщо не по-моєму, то нехай буде ніяк”. Таке лише шкодить справі й не додає українству симпатиків навіть із числа співчуваючих, не кажучи вже про неприхованих опонентів. Ще один феномен Павла Михайловича відкрив для себе в час наших других у році поїздок “до Огієнка”. Випадають вони весною на Брусилів — містечко, де народився Іван Огієнко (митрополит Іларіон). У районному будинку культури, за активного
Урочистості у Брусилові. 2019 р.
здвигу тамтешнього населення відбувається урочиста церемонія нагородження нових огієнківських лауреатів у кількох номінаціях — наука, мистецтво, громадська і релігійна діяльність, художня література. Там переді мною постає вже інший Мовчан — неперевершений оратор, полум’яний публіцист, трибун, безкомпромісний борець за українську Україну. Промови короткі, але по суті, насичені прикладами й порівняннями, цитатами й історичними паралелями. Мовлені від серця, розбавлені особистісними емоційними переживаннями. Тому й легко торкаються сердець слухачів, спонукають їх думати. А відтак — діяти. У моїй Данині про таких талановитих ораторів завжди казали: “Слухав би його — не переставав, бо діло каже!” Діло Мовчана в Брусилові — то не лише урочисті церемонії. Частинкою його життя став і воістину відвойований у місцевих держиморд перший в Україні музей Івана Огієнка, і Свято-Воскресенський храм, де хрестився, а згодом і вінчався майбутній міністр освіти й віровизнань УНР та перекладач першої канонічно визнаної світовим товариством українськомовної Біблії. Безбожна більшовицька влада нещадно зруйнувала цей храм, бо дуже хотіла витравити з пам’яті брусилівців ім’я їхнього славного земляка. Але волею Бога та таких одержимців, як нинішній голова Брусилівської об’єднаної територіальної громади Володимир Габенець, цей храм відроджується, росте на очах. Водночас створюється і пропам’ятна книга на честь відроджуваного народною толокою храму, де впишуться для історії прізвища всіх його відбудовників і попечителів. Ім’я Павла Мовчана цілком заслужено буде на тих почесних сторінках. Іще про один феномен Павла Мовчана. Такий засвідчує, що доля не випадково вивела героя цієї моєї розповіді на уторований понад сто років Іваном Огієнком шлях бою за Українську державність. Чи не кожна нова Огієнкова книжка зі здійснюваного мною багатотомного канадсько-українського проєкту “Запізніле вороття” ставала приводом спеціального розгляду в Мовчановій авторській програмі “Логос” на Національному радіо. Приємно було спостерігати чи слухати в прямому ефірі, як захоплено, одержимо і переконливо ведучий передачі прагне передати своїй численній аудиторії радіослухачів дух і букву кожної з цих непроминальних книг, викликати інтерес до них, з’ясувати дотичні до гостроти сьогодення головні змістові домінанти. Перефразовуючи назви двох написаних митрополитом Іларіоном на чужині чи не найголовніших автобіографічних епопей — “Вікові наші рани” та “Наш бій за державність” — ведучий цих радіопередач із присмаком гіркоти й надії наголошував: вікові рани українського народу ще не загоїлися; більше того, вони знову закровоточили в мільйонах душ через відкритий давнім ненависним ворогом України — російським агресором — вогняний фронт на сході України. Отож наш бій за державність знову триває. І в нашого ювіляра, тепер, як завше, роботи не зменшиться. Бо він віддавна був і залишається оптимістом. А ще — правдошукачем. А ще — і працелюбом. Про це засвідчує й ось цей фрагмент з його нової книжки з промовистою назвою “Український формат”: “Ніхто, крім нас, нашої справи робити не буде. Бо нас об’єднують наші цінності, наші ідеї, наші устремління і наші переконання. І вони роблять нашу перспективу побудови української України реальною”. Підписуюся під цими украй актуальними натепер словами.
Комітет у справах премії ім. Івана Огієнка. У центрі — Голова комітету Павло Мовчан. 2018 р.
Павло Мовчан (у центрі) в час вручення Шевченківської народної премії професору Миколі Тимошику біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. 22 травня 2019 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
