З роси й води! · “Павло Мовчан — один із апологетів українського світу, творців національного Великого Стилю”. Микола Іванов · с. 10сторінка оригіналу ↗
Український формат Павла Мовчана
Слово Просвіти, №28 за 2019 рік
Читаючи нову книгу П. Мовчана “Український формат”, мимоволі згадуєш апологетичну максиму теоретика мистецтв Йоганна Вінкельмана про “класичну ясність, благородну простоту і спокійну мужність”. Саме ці три визначальні мистецькі чесноти лежать в основі кожного досконалого мистецького твору. І публіцистичні рефлексії Павла Мовчана — не виняток. У його рядках вчувається трепетне “смирення перед вічністю”. Визначальним наративом його книги є наратив sub specie aeternitatis*.
Микола ІВАНОВ Павло Мовчан — один із апологетів українського світу, творців національного Великого Стилю. Контури його творчих інтересів збігаються з контурами берегів великої української ойкумени. Його нова\стара книга (збірник есеїв різних років) лежить на перехресті жанрів. Читаючи її, я мимоволі згадував літературознавчу есеїстику Джеймса Орвела, витончені мистецтвознавчі етюди Збігнєва Герберта та програмні есеї Чеслава Мілоша. Філософсько-публіцистичні есеї збірника могли б називатись тессерами, тобто мозаїками. Кожна стаття сама по собі — осколок (згадується Т. С. Еліот: “осколками я облямував свої руїни”), який своєї найповнішої ролі набуває у великому мозаїчному панно. Діапазон збірки надзвичайно широкий — від культурної археології української душі до прогностично-футуристичних візій нашого майбуття. Кожен філософський пасаж П. Мовчана — це не просто побіжний екскурс, а передусім глибоке занурення у глибини світового культурно-історичного хронотопу. Масштабна філософська оптика не шкодить класичній ясності викладу та її аттичному лаконізму. І це ще одна невідворотна риса авторського стилю П. Мовчана. Збірник відкриває стаття “Нова Україна чи нова колонія”. Це публіцистична рецепція контраверсійної книги радника президента Л. Кучми, професора Володимира Гриньова “Нова Україна: якою я її бачу”. По суті, основні інвективи цієї, написаної 1995 року статті, не тільки не втратили свого значення, а й набули виняткової актуальності в епоху, коли Україна стоїть перед тотальною загрозою політичного реваншу. П. Мовчан послідовно критикує ідею федералізації і “другої державної”, показуючи, що на практиці ідея двомовності — у постколоніальному просторі — може виродитись у черговий імперський клон. Українська може вкотре стати барвистою декоративною гірляндою на імперській тріумфальній арці, антропологічним атавізмом чи старожитністю — як старий петлюрівський кітель на дні скрині — в київській, уже зросійщеній родині. Статтю можна вважати етапною в контексті українського постколоніального дискурсу. До того ж, навіть найзлободенніші роздуми П. Мовчана мають виразний філософський і антропологічний наголос. У статті “Духовна криза і шляхи до подолання” П. Мовчан роздумує над феноменом західного споживацького суспільства. Масштаб проблеми виправдовує його розмашисту філософську оптику. На думку автора, політичний клімат в Україні визначають дві ідеологічні течії — бездуховний космополітизм та романтичний націоналізм. Цікавою домінантою статті є те, що в умовах гегемонії низьких форм російської культури П. Мовчан виправдовує доцільність націонал-радикалізму. Також Мовчан, принаймні побіжно, заторкує проблему межі демократії. До негативу демократії автор серед іншого зараховує “сексуальні збоченства, емансипацію одностатевої любові, ґвалтівництво, новий атеїзм, деконструктивізм”. Тут упускається такий зворотний темний бік патерналізму, як культ боротьби заради боротьби, традиції та елітаризму, критика модернізму і ліберальних свобод. До того ж, такий ракурс дещо ігнорує твердження про те, що сучасна західна культура виростає цілком з постхристиянського гуманізму. Це яскраво довів Чарльз Тейлор у своєму фундаментальному дослідженні західної ідентичності й секулярності. Критичні зауваження П. Мовчана на адресу деяких ліберальних європейських атрибутів спонукають замислитися над проблемою свободи. У грецькій мові є два основні терміни, що позначають свободу в різних сенсах, — “автексусіон” та “елевтерія”. Автексусіон — це фундаментальна і невід’ємна здатність кожного робити вибір, змога сказати “так” чи “ні”. Ця здатність іманентно притаманна людині й апріорі не може бути у неї відібрана. Натомість свобода як елевтерія передбачає насамперед владу над самим собою, своїми бажаннями, тобто випливає з обмежувального імперативу. Ці дві категорії становлять основну дилему культурних війн: сучасний лібералізм і більшість протеїчно мінливих форм християнства базуються на категорії автексусіон, тобто невід’ємної від природи людини свободи, де право вибору священне. Натомість консервативна ідеологія (як, до речі, і ортодоксальний марксизм) інтерпретує свободу як елевтерію, тобто заборонний імператив. Враховуючи це, слід розуміти, що в контексті ширших роздумів про історичні шляхи західного християнства легалізація сексуальної свободи стає певною закономірністю і постає з християнської логіки. Тут виникає ще одна, вже неуникна для сучасного дискурсу очевидність — ідеали, які в XIX і першій половині XX сторіччя називали загальнолюдськими, насправді є лише іманентним атрибутом старої панєвропейської культури манівського типу. У постмодерному світі жодна парадигмальна світоглядна система вже не може претендувати на ідеологічний монізм. Цінності теж еволюціонують. І еволюційний погляд на цінності є надбанням не тільки секулярного інтелектуалізму, а й доктринальної церковності. Згадаймо хоча б низку праць блаженного кардинала Генрі Ньюмана, якого називають “відсутнім отцем Другого Ватиканського собору”. Незважаючи на дискусивність багатьох висновків П. Мовчана, центральне спостереження його статті пронизливо точне — Європа стала на шлях внутрішнього самозречення. Хочемо ми цього чи ні, але Європа візіонерів і проповідників, Європа високої патриціанської культури і політичного тріумфалізму залишається у минулому. Старі європейські претензії на культурний універсалізм і монізм нині сприймаються як один із проявів “хронологічного снобізму” (вислів Клайва Є. Льюїса) чи ретроградства. Роздуми П. Мовчана суголосні з раніше висловленою думкою Папи-емерита Бенедикта XVI про те, що “Європа йде у відставку”. Тут треба додати, що ця відставка є добровільною.
* * * Події, пов’язані з гібридною війною і політичною декомпозицією світу, дедалі частіше наштовхують нас на парадигму 1932—1939 років, коли світ поляризувався, пролягли нові кордони, буквально за лічені роки на Європу спав холодний присмерк тотального поневолення духу. Веймарську відкритість тоді заступили протеїчно мінливі форми ізоляціонізму. Щось подібне зі страхітливою схожістю відбувається і зараз: “трампова стіна” ось-ось проляже між США і Мексикою, Європу потряс Брекзіт, а гібридна війна на Донбасі змусила пригадати студії “фронтирної компаративістики”... Перемога на українських виборах В. Зеленського вкотре спровокувала дискусію про силу симулякрів і керовану демократію. З дедалі більшою очевидністю постає питання: що ж чекає на Європу та Україну? Чим буде наше спільне завтра? Постмодернізм, як з’ясувалося, теж може бути ідеологією, що ми й спостерігаємо в наш час на Заході. На це у своїй книзі вказує П. Мовчан. 1960 року Деніел Белл у своїй етапній праці “Кінець ідеології” проголосив, що завдяки реінтерпретації та ґрунтовному переосмисленню власної історії європейцями, у XX ст. нарешті вдалося покласти край ідеологіям як таким. Таку тезу варто піддати обережній критиці. Парадоксально, але інструмент, яким західні інтелектуали боролися з ідеологіями — постмодернізм, — з часом сам перетворився на ідеологію. Навіть після падіння Радянського Союзу з руїн комуністичної ідеології постав “русскій мір”, який можна вважати яскравим прикладом синтетичних ідеологічних конструктів. Унікальною характеристикою цього конструкту є те, що він паразитує на релігії і мімікрує під своєрідну надбудову над Церквою. Нинішня форма офіційної російської ідеології є синтезом постмодернізму і класичних модернових ідеологій — таким собі постпостмодернізмом. Користуючись лексиконом структуралістів, можна сказати, що в конструкті “русского міра” поєднується “пост-правда” постмодернізму і пропагандистська, місійна сила модерну. Класичною ілюстрацією такого “синтезу” є шизофренічна філософія російського публічного простору, де пліч-о-пліч стоять пам’ятник царю Ніколаю II і Йосипу Сталіну. І найважливіше. Наслідки цієї ідеології подібні до тих, що призвели до катастроф у XX столітті, а саме до війн. З половинчастої природи цього постпостмодернізму випливає й гібридний характер його війн. У своїй книзі П. Мовчан показує, що ідеологія “русского міра” як і всі класичні тоталітарні ідеології, має властивість вдаватися до агресивної експансії в комунікативний простір. Вона творить догматичні метанаративи, брутально екскорпорує публічний дискурс і заповнює його псевдоморфозами і симулякрами. У статті “Не в силі Бог, а в правді” Мовчан констатує трагічну, але, на жаль, типову для західної людини ситуацію, коли “Єрусалим зруйнований, а “місто Сонця” не збудоване й досі”, ситуацію вічного пошуку абсолютних духовних орієнтирів та ідеального суспільного ладу. Метафорична історія “зруйнованого Єрусалима” та ще не зведеного міста Сонця фіксує досвід специфічно європейського потягу до ідеальної утопії, ностальгію за втраченим раєм і золотим віком і водночас тривожне передчуття духовного ренесансу. На жаль, кожен, хто ступає у цей лабіринт, неминуче приречений на фіаско. Далі роздуми автора розгортаються в руслі українського питання. Він ставить запитання, які, на жаль, навіть з плином часу не втратили своєї актуальності: “Яка культура панує в Україні? Де українськомовні канали? Де національні товари на ринку культури?” Відповідь Мовчана тут збігається з висновком Івана Дзюби. Однією з ключових негацій нашої доби, яка відкидає українців на периферію духовного провінціалізму, безчасся і безчестя, є “брак культурної самоідентифікації, брак загальнонаціонального смислу існування”. Саме хвороблива світоглядна дисфункція і комплекс провінційної меншовартості, на думку П. Мовчана, “спричинило до ущербного і неповного державного самоствердження. Саме внаслідок цього наше суспільство залишається не посткомуністичним, а “колонізованим”. У статті “Визначальна категорія — українська”, що є логічним продовженням попередньої теми, П. Мовчан вдається до точного епікризу національної автентичності і водночас відстоює її надісторичну, провіденційну роль: “Національне, пояснюю для супердемократів, — це константне, валентне, життєзабезпечуюче, бо воно пов’язане з широким історичним контекстом, з космологосом, який у кожної нації свій. Без національної домінанти, яка присутня в кожній європейській державі, а це стосується передовсім мови та культури, ми можемо мати лише імітаційну модель держави Україна, яка по суті є такою, — декоративно-декларативною...” Стаття “Він був завжди” присвячена ін-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
