Шевченкіана · “Творчість — це щастя, копіїзм — нещастя для митця”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Велике щастя буть вольним чоловіком…»
Слово Просвіти, №28 за 2019 рік
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу на прохання читача газети наш автор заторкує тему щастя в Шевченковому житті та сприйнятті.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Тарас кидається мені на шию і кричить: “Воля! Воля!” Жодним чином не претендую на розгляд лексеми “щастя” в історичному контексті творчості Шевченка чи на вичерпну розповідь про поетові відчуття щасливої радості від життя. Йтиметься лише про конкретні миттєвості Шевченкової біографії, які він сам назвав щасливими, чи деякі поетові уявлення про щастя. Найперше нагадаю про Шевченкове сприйняття вручення йому відпускної, що звільняла з кріпацтва, 25 квітня 1838 р. Того дня художник А. М. Мокрицький записав у щоденнику: “…Годині о другій пішов я до Брюллова… Невдовзі з’явився Жуковський з графом Вієльгорським. Прийшов Шевченко, і Василь Андрійович вручив йому папір про його звільнення і забезпечення прав громадянства. Приємно було бачити цю сцену”. Ця важлива документальна фіксація щасливої для Шевченка події багато десятиліть використовується в шевченкознавчих студіях. Але в ній відсутня бурхлива реакція самого кріпака Тараса, тоді як у також давно відомій розповіді І. М. Сошенка (в записі М. К. Чалого) його душевні переживання випліскуються через край: “Я відчинив вікно, яке було урівень з тротуаром. Раптом до моєї кімнати через вікно вскакує Тарас… мало не збивши мене з ніг, кидається мені на шию і кричить: “Воля! Воля!” — “Чи не здурів ти, Тарасе?” А він все стрибає і кричить: “Воля! Воля!”. Така мемуарна золотинка багато значить. Яскравий, дивовижний переказ щасливого стану молодого Шевченка, в якого завжди боліло серце за нещасливі долі сільських хлопчиків-кріпаків: А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі Одно;однісіньке під тином Сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, Що це ж та молодость моя. Мені здається, що ніколи Воно не бачитиме волі, Святої воленьки. У повісті “Художник” (1856) Шевченко неперевершено змалював істинно щасливу людину, подарувавши нам її вербальний портрет: “Много, неисчислимо много прекрасного в божественной, бессмертной природе, но торжество и венец бессмертной красоты — это оживленное счастием лицо человека. Возвышеннее, прекраснее в природе я ничего не знаю. И этою;то прелестию раз в жизни моей удалося мне вполне насладиться. В про; должение нескольких дней он был так счас; тлив, так прекрасен, что я не мог смотреть на него без умиления. Он переливал и в мою душу своё безграничное счастие… Восторги его сменились тихой, улыбаю1 щейся радостию. Во все эти дни хотя он и принимался за работу, но работа ему не да1 валась. И он, было, положит свой рисунок в портфель, вынет из кармана отпускную, прочитает её чуть не по складам, перекрес1 тится, поцелует и заплачет”. (Всі виділен1 ня тут і далі зроблені мною. — В. М.). Що тут можна додати? Хіба нагадаю слова з першого відомого Шевченкового листа — від 15 листопада 1839 р. — до старшого брата М. Г. Шевченка:
ній людині прийшла до народу ціла Академія мистецтв зо всім розмаїттям напрямів, стилів, образів та цілим букетом мистецьких виражальних засобів”3. У творчих планах Шевченко вирішив “присвятити себе безроздільно гравюрі акватинта”, тобто методу гравіювання, що полягає у протравлюванні кислотою поверхні металевої пластини з наплавленим асфальтовим чи каніфолевим пилом і з зображенням, що наноситься кислотостійким лаком. Ще у січні 1857 р. Шевченко в листі до А. І. Толстої заявив: “... Я исключительно намерен заняться гравированием акватинта”. В липні 1857 р. Шевченко повідомляв у вже згаданому листі Ф. П. Толстого: “... Предполагаю, и молю Бога осуществить мое предположение, по приезде моем в Академию я намерен с помощию Божиею и с помощию добрых и просвещенных людей приступить к гравированию a la acwatinta. И, уповая на помощь Божию и на ваши советы и покровительство, надеюсь сделать что; нибудь достойное возлюбленного искус; ства”. Діловод Академії мистецтв О. О. Благовєщенський, який у спогадах використав архіви Академії, писав: “З усіх видів гравірування йому найбільше припало до душі гравірування на міді міцною горілкою (а l’eau forte). Майже всі його гравюри 1858–1861 років виконані цим способом…” Український художник В. В. Ковальов, який був знайомий із Шевченком, згадував: “Тарас Григорович перший у нас у Росії почав гравірувати голкою на міді за способом і манерою фламандців XVII століття, дотримуючись манери Рембрандта”. Справді, Шевченко розвивав прийоми офорта, і він усвідомлював це. С. Т. Аксакову писав 15 липня 1858 р.: “Этим не новым способом гравирования у нас никто не занимается, и мне пришлося делать опыты без посторонней помощи”. Шістнадцятого квітня 1859 р. Шевченко подав на розгляд ради Академії мистецтв два естампи — “Притча про робітників на винограднику” з картини Рембрандта ван Рейна і “Приятелі” з картини академіка I. I. Соколова. Того ж дня рада ухвалила визначити для нього “програму на звання академіка гравірування на міді”. Два названі офорти та офорт “Старець на кладовищі” були представлені на академічній виставці у травні 1859 р. Восени художник подав на виставку ще п’ять офортів та автопортрет олійними фарбами. Крім того, на звання академіка Шевченко представив офорт “Вірсавія” за картиною К. П. Брюллова. Внаслідок 2 вересня 1860 р. рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка з гравірування, а 4 вересня цю
“Так от, бач, живу, учусь, нікому не кла; няюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — вели; ке щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить”. Таке враження, що в цій фразі вже закладено замисел знаменитого автопортрета, виконаного Шевченком на початку наступного 1840 р. — молодий, вродливий, огнеликий, натхненний, гордий, безстрашний, вольний чоловік. І таким щасливим на своїх автопортретах Шевченко вже ніколи не буде…
“Про таке щастя нерозумно було б і помишляти” У листі до віце-президента петербурзької Академії мистецтв Ф. П. Толстого від 26–31 липня 1857 р., тобто невдовзі після появи реальної надії повернутися з заслання до Петербурга, Шевченко, зокрема, писав: “Живописцем1творцом я теперь не могу быть, об этом счастии неразумно было бы и помышлять. Живописцем1копиистом я не хочу быть. Об этом несчастии я страшусь и думать”. Отже, творчість — це щастя, копіїзм — нещастя для митця. Роздуми про майбутнє творче життя не залишають Шевченка наприкінці заслання й відображені в його Щоденнику. Скажімо, 26 червня 1857 р. він записав: “Про живопис мені тепер і думати нічого. Це було б схоже на віру, що на вербі виростуть груші. Я й раніше не був навіть і посереднім живописцем. А тепер і поготів. Десять років невправляння здатні зробити і з великого віртуоза звичайнісінького кабачного балалаєчника. Отже, про живопис мені й думати нічого”. У світовому малярстві, мабуть, не знайдеться більше такого самокатування й самозречення1. Це записав у Щоденнику наодинці з собою художник, про якого наукові коментатори А. І. Костенко та Л. І. Сукачов свого часу відзначили: “Це звичайний для Шевченка вияв скромності і недооцінки своїх даних як художника”2. За точним висловом їхнього сучасника, видатного шевченкознавця С. О. Єфремова, “дослідники й художні критики складають проте инакшу оцінку Шевченкові, як художникові”. Відомий сучасний мистецтвознавець Д. В. Степовик оцінив художника Шевченка так: “Велич Шевченка-образотворця, його унікальний внесок в національне образотворче мистецтво якраз і полягає в тому, що він дав досконалі та повноцінні зразки майже всіх жанрів малярства і графіки… У Шевченка все з’являється в розвиненому вигляді — досконале, апробоване, простудійоване, естетично витончене. Ніби в од-
Автограф рядків про щастя з Шевченкової повісті “Художник”
ухвалу оголосили на річних урочистих зборах. Певно, в той момент він почувався щасливим. Ще на засланні Шевченко мріяв про те, що з Петербурга він обов’язково повернеться на Батьківщину, в Україну. На початку січня 1857 р. зізнавався А. І. Толстій: “…Делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и в Эрмитаже, и с таким запасом отправлюсь в мою милую Малороссию и на хуторе у од; ного из друзей моих, скромных поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаме; нитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта! Ка; кое полное, безмятежное счастие!”. Таким чином, омріяне повне і безтурботне щастя — скромна творча робота з гравюрою в Україні. Схоже на те, що в Божому замислі щодо Шевченка й України таке поетове прагнення було замалим для Пророка й Націєтворця. Але пронизує серце нездійснена Шевченкова надія на те, що через два роки старанних і наполегливих занять мистецтвом гравюри в Петербурзі він повернеться в Україну.
“Щасливий я! — І я, друже, з тобою щаслива!” У цих поетичних рядках із “Подражанія Едуарду Сові” (1859) втілено Шевченкове бачення ідеальної сім’ї з “дружиною єдиною” та “дітками малими”. Це те найголовніше, ним омріяне людське щастя, що ніколи не збулося і стало нещастям Шевченкового життя. Ще у вірші “Заросли шляхи тернами…” (1849) тридцятип’ятирічний засланець Шевченко не лише констатував свою одинокість, а й пророчив її неподоланність: Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє — Ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, Молодої долі! Не давав єси ніколи, Ніколи! ніколи! Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! — Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії! Так собі минули На чужині. Не найшлося З ким серцем ділитись… Ця двократно наголошена неможливість поділитися своїм серцем у шлюбі й була головним лихом особистого життя Шевченка, невигойним болем його великого, щедрого серця. Ним пронизана поетова творчість, принаймні з осердного вірша “Думи мої, думи мої…” (1840): Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи — Я більше не хочу... Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!.. Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами!
За карії оченята, За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову… Нагадаю, що у поемі “Сова” (1844) мати мріяла, що син буде “Щасливий, веселий / І неодинокий”, а його кохана дівчина розмовляла з ним у тих мріях “В хаті, як у Раї!!”. Таким уявлялося щастя й самому Шевченкові. У вірші “Зацвіла в долині…” (1849) він називає стосунки двох закоханих “раєм у серці”… Звісно, Шевченко кохав жінок, а вони — його. В цих любовних історіях він бував
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
