Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! · “Павло Мовчан був і залишається одним із достойних мужів першого національного призову”. Георгій Філіпчук · с. 2сторінка оригіналу ↗

«Придивись пильніше до свого відбитку…»

Слово Просвіти, №28 за 2019 рік

Георгій ФІЛІПЧУК Бува, наступає мить, коли варто спробувати виміряти пройдене — простір і час власного буття, починаючи зі своїх далеких і до кінця непізнанних витоків, закладених у пам’яті свого Роду і Народу. Цей шлях власного життєвого космосу, зітканий з найнесподіваніших і незбагненних матерій та ірраціональних чуттєвостей, наповнених красою, щастям, мелодикою, натхненням, як і тривогами, неправдами та скривдженими долями, буде обов’язково пересичений людьми. У твоїй уяві навіть може нуртувати енергія діянь і помислів майже 8 мільярдів нині сущих землян і понад 50 мільйонів тієї свідомої спільноти, яка колись оберігала, творила, любила, воювала, продовжуючи рід. Кожен з нас у цьому розмаїтті індивідуальних характеристик, стикаючись з прозою життя, безперестану перебуває серед людей. Одні зустрічаються на перехрестях твоїх життєвих доріг, інші — на узбіччі. Вони постійно з тобою в широкому діапазоні світосприйняття — від серцевини емоційності і до збайдужілості спустошеної душі. Переходячи один одному дороги, закохуючись, навчаючись, боронячись, ми перебуваємо в стихії безперервних взаємин, хоча такий стан не завжди дає гарантії відчуття позбавленості дефіциту людського спілкування. Справді, людина є громадська тварина, писав Арістотель. Навіть найпотаємніше усамітнення, в якому час від часу виникає потреба для багатьох натур (не лише творчих і креативних), є випадковою невипадковістю, сутність якої полягає в погамуванні спраги від побаченого, пережитого, відчутого, захопленого чи зненавидженого предмета уваги. Коли народжується ідея, вибудовується думка, твориться мистецький шедевр чи раціональна річ, мислимо і незримо, в соціумі чи природі, з нами перебуває Людина. Людськість присутня завжди, навіть у глухій самості. Бо вона, ця незрима, але очевидна матерія, формує атмосферу життя і дух цього світу. Вона вмонтована в найрізноманітніші форми буття, звуки, фарби, моральні норми, ідеали, устремління, прагнення свідомої субстанції, що функціонує в культуровідповідній і ніким не прочитаній (окрім Всевишнього!) моделі “Людина—Людина”. Цей загадковий за змістом, якісними і кількісними вимірами, формою обрамлення броунівський рух людських взаємин і вибудовує сенси для “живих і ненарожденних”. Адже твоє світанкове пробудження і вечірня сповідь чи спокута за зроблене, вчинене і “пороблене”, за день, що минув, іза день завтрашній витають у думках, планах, емоціях, пов’язаних з людьми. Від удачі, цілей, можливостей майбутніх зустрічей та взаємодій часто залежатиме твоя дорога. У кожного вона — своя. Для одних — непомітна, незрозуміла, в тернах і перешкодах, для “щасливіших” — у славі, успіхах, устелена трояндами. Проте за своєю природою люди уподібнюються, оскільки кожен із нас прагне, мріє, з початків свідомого входження у світ, про щасливу долю, добро, вдачу, перемогу, кохання, тілесну чи іншу втіху, безхмарність гами почуттів. Усього не перелічити. Скільки людей, стільки мрій і доріг. Як хочеться, щоби на твоєму шляху зустрічалися добрі й благородні. Бо тоді з’являється більше шансів для твого “олюднення”, надії на “розумнішання”, особливо серцем. Це ті щасливі випадки, коли “інший” для тебе є помічним, допомагаючи в навчанні “ходити” або з пересторогою нагадувати, що надмір швидкий біг (у нікуди) зробить тебе життєво посумнілим. А ще більше, коли поталанило стрінути Особистості, які є прикладом для наслідування, що сповідують єдине велике педагогічне правило — “роби, як Я”, яке здатне творити і самоудосконалювати людину, націю, суспільство. Бо людьми не народжуються, сказав відомий просвітитель Е. Ротердамський, вони — виховуються. Такі навчителі, як знамена. Вони стоять на сторожі, не даючи занапащувати душі, особисту, національну, державницьку гідність громадянина, розставляючи для народу вартісні реперні знаки, ціннісні орієнтири, що утримують людність від спокус “молитися чужим богам”. Цими розкуйовдженими думками намагаюся наблизитися не до істини власного прочитання якихось загальнолюдських сентенцій, а до більш значущого і складного — Слова, Світопочування, громадянського і творчого Чину Павла Мовчана. Направду, хто він? Формально — відомий Поет і Просвітитель. А ще — будитель, навчитель, творець і митець, політик і державник. Український. Інколи буває непосильно оцінювати його філософічність поезії і поетичність філософії українського серця, проте беззаперечно слід завжди вирізняти у всій його життєтворчості націєдержавотворчу місію. Павло Мовчан був і залишається одним із достойних мужів першого національного призову, які відновлювали втрачену українську державність, національну культуру, рідну українську мову, витолочену зайдами і “своїми” манкуртами історичну пам’ять. Велику суспільну значущість мало “Мовчанове світосприймання” упродовж принаймні останніх чотирьох десятиліть для державотворчих процесів. Він талановито, по-громадянському мужньо входив у глибини історії свого Народу, Світу, ставлячи за мету гідне ствердження українства у сучасному глобальному просторі. Скажу про Мовчана його ж словами, хоча й призначеними для осмислення інших сенсів і смислових пластів людського єства. Мовчан — це Голос словоспівця, дзвіниця найвищої духовної літургії, храм у Слові, які, відповідно до традиції, в українському ландшафті ставилися на узвишші, щоб голос дзвонів було чутно людям і світові. Цей Голос продовжує, слава Богу!, не з меншою силою лунати Україною і сьогодні, в часи нових викликів і загроз, російської і колабораціоністської агресії, у період чергових спроб винародовлення українства, його демографічної і соціальної трагедії, яке знову, як і в ХІХ—ХХ століттях, шукає кращої долі за межами материзни. Він торкається у своїх різножанрових публічних виступах, творчих доробках, книгах і поетичних збірках, у телерадіодебатах найчутливіших сторін української душі, заглядає в глибинні схрони українськості, нагадуючи великим і малим про вічне Шевченкове запитання-застереження: “Що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..”. Але візія Павла Мовчана не в сатисфакції реальності і не для простого сприйняття нашої історії, часами дуже трагічної, щоби знаходити своє належне місце в космогонічному просторі. Його голос, логос, емоція національної енергії, що природою закладені в ньому, звучать передусім для свідків сьогодення через звернення до великих пращурів, ідеали і цінності яких він “перекладає” на сучасну мову української Дійсності. Цьому підтвердженням є унікальні проекти “Просвіти”, які реалізуються ним щодо теми української національної героїки. Зокрема, визнання в Україні і поза її межами отримала серія просвітницьких науково-популярних фільмів (разом з партією “Патріот”) з промовистою назвою “Від Святослава до Небесної сотні”. Святослав, Сагайдачний, Богун, Сірко, Виговський, Мазепа, Орлик — імена, навколо яких формується національно-патріотична парадигма сучасної культурно-освітньої політики. Історичність і філософічність мислення, адекватність реакції на український світ, яскрава почуттєвість у презентованих смислах, образах і формах, інтелектуалізм в оцінках глобальних і національних явищ, процесів та перспектив і, найважливіше, ніколи не притаманна для його характеру збайдужілість до української справи — риси, якими викрешується з його неповторної індивідуальності Лицар Духу, Слова і Чину. У його руках, емоціях, творчій і креативній драматургії Просвітника національна історія, культура, рідна мова, колом якої (за Потебнею) ревно і бережливо огортає свій Народ, набувають особливих сакральних ціннісних вимірів. Вони, як стверджується в авторському “Відлунні”, за нами, і попереду нас, і в нас, і з нами… Реактивний на брехню і напівправду. Здається, що всі головні 9 почуттєвостей і майже три сотні їхніх пастельних емоційних відтінків присутні водночас у цьому молодечому запалі трохи сивочолого і мудрого Мовчана. Інколи міркую — чому йому вірять і так зацікавлено слухають, за ним і до нього йдуть люди, суголосні, навіть коли дуже спере- Павло Мовчан і Георгій Філіпчук чаються, його соратники, побратими, друзі з просвітницького “цеху”. Очевидно, приваблює передусім його природність, оскільки, знаючи його натуру понад три десятки років, бачу, що він завжди на чужий біль реагує боляче, а на радість — захоплено і солідарно-піднесено. Мені імпонує в ньому одна, можливо, дещо малопомітна для інших якість. Він ніколи не намагається бути дистильовано правильним. Зате він — нормальний, і в цьому його людська принадність. Позір Мовчана нагадує блиск очей молодого коня на сонці. У нього завжди відкрите забрало і дзвенять лати. Тому він є справжнім. Мовчанова правда є дуже незручною. Можливо, за це його так допікають недруги, без яких і світ не світ, політичні опоненти, не зараховують до свого “активу” і владоможці, бо не навчений обслуговувати, саркастично ставлячись до “політиків-офіціантів”, що “дякують самі собі” за зрадливість Україні. Видно, не приноровили, бо й не намагався. Хоча наше суспільне життя містить чимало посвідок, коли навіть дуже великі таланти знаходили комфортні прилаштування, припасовуючи своє “я” до кон’юнктури часу, вимінюючи українську справу на неукраїнську страву. Одну літеру змінено, а який клопіт від “провідної верстви” падає на народну голову. Загальне ототожнено з приватним, а “ставок, млинок і вишневенький садок” став вищим мірилом для “служивих”. Не біда, коли поведінкою править нужда, а коли — зрада, торг і ганьба. Особливо, коли такими стають провідники, “передній” ряд, запрошуючи людей летіти на фальшиве світло. Якось я признався Павлу, що “не встигається” за такими швидкими, улесливими і запопадливими. Іна те воля Божа. Сказано, щоби виокремити значиме. Мовчан, вийшовши з гущі українського чорнозему, непогамованої ніким землі, де запах Коліївщини і досі нуртує серед людей як остання надія, засвоїв інше правило життя, своєрідну моральну педагогіку, закладену в Святому Письмі. Адже сказано там, що лише за чин твій буде заплата на твоїй дорозі. Бо коли вирішуєш скупо сіяти, той і скупо жатимеш. Ще в ті далекі часи, двадцятип’ятирічним юнаком, Павло напише своє “Дидактичне” (1964 р.), в якому дуже по-дорослому етично й відповідально сприймається сенс життя: Живи, дбайливо множачи добро, Твоє життя — продовжений урок. Настане строк на все давать одвіт: Чого тебе навчив цей білий світ? Здається, що Павло Мовчан, засвоївши великий материк світової й національної культури, філософії, літератури, завжди намагався давати одвіт — перед своєю родиною, народом, минулим і сучасним, майбутнім. Він нібито здійснював щоденний плебісцит (за Ренаном) перед самим собою, доводячи, що людство прекрасне тим, що говорить різними мовами, а люди різні, бо мова визначає характер їхньої думки, світогляду, колорит їхнього буття. Дуже вже хочеться сказати одну, можливо, суперечливу річ. У своїй найбільш значущій місії оборонця і творця української мови Мовчан є одним зі славних представників “послідовного націоналізму”, основи якого закладали і Г. Сковорода, і О. Потебня, і Т. Шевченко. Бо що, насправді, може зберегти, об’єднати Народ — це Мова. Вона слугує єдиною прикметою і умовою його існування. Лише тоді, як писав Сковорода, такий народ може стати “недвижною масою”. Оскільки не месіанізм і богообраність народу — месії за Достоєвським, оберігатимуть Світ, а ідеал примирення цивілізації з культурним і послідовним націоналізмом на основі думок гуманіста Потебні “про нерівну рівність”, що обстоює не лише власне “Я”, а й право на розмаїття культур та мов відповідно до вічного закону Природи. Адже світ “кожного” наділений особливим сприйняттям. Він обведений своєю мелодикою, мовою, культурною традицією, духовними рамами. “Яким ти є, так ти і бачиш”, — писав видатний шведський учений, містик і філософ Е. Сведенборг, ідеї якого Павло Мовчан часто “перекладає” для українського ладу. Бо людські спільноти складені зі своєрідних знаків та звуків і кожна має свій алфавіт і мелодію. Цьому внутрішньому світу ще у ХVІІІ ст., на зорі творення національних держав, Сведенборг надав найвищого статусу, не обмежуючи, а розширюючи його утрьох сенсах: земному, духовному і небесному. Саме у цьому видимому і невидимому космогонічному просторі Всесвіту відшукує Мовчан гніздо життя для України. Пружний, романтично-- реальний і філософічний погляд закладений у його поезії, книгах, роздумах і публічних виступах, творчій і громадсько-політичній діяльності. Енергія і мистецтво “Бути!, а не мати” (за Е. Фромом) визначає його світоглядну і поведінкову норму життя, до якого він ставиться з благоговінням. Згадую вірш-сповідь “Я…”, написаний 2004-го: Життя розгонисте, як свято, аж мружишся від ясноти… Пощо доточувать малюнок щербатим кольором пітьми, якщо цей день — життя дарунок, — з подячністю його прийми… Прийми, дорогий Друже, і нашу щиру Подячність. За Твою Любов і Працю. Для України! Щоб Твоє макове “Я” завжди кільчилося на українській ниві і в українській Душі!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин