Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми з Павлом Мовчаном у своїй · поетичній творчості не керувалися намірами · сподобатися усім майбутнім читачам”. З роси й води! · с. 4сторінка оригіналу ↗

Так твориться незриме братерство поетів

Слово Просвіти, №28 за 2019 рік

Василь ГОЛОБОРОДЬКО, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка е суттєво, коли я познайомився з Павлом Мовчаном, спершу з його поезією, а пізніше і особисто. Це відбулося дуже давно, у той час, коли я почав стежити за літературною періодикою, переживаючи неповторні хвилини радості від зустрічі з новими творами молодих поетів, а з-поміж них, різних і захопливих, і з віршами Павла Мовчана. Суттєвим для мене є те, що ті хвилини радості поселилися в моїй душі назавжди, і від того стає добре на душі, хоч би якими тяжкими та нерадісними були життєві обставини. Колись один поет висловив думку про спинену мить. Так-от, я вважаю, що такою спиненою миттю і є поезія, та поезія, з якою я познайомився на початках свого творчого шляху. Спочатку було знайомство з віршами поетів, а потім уже й з самими поетами, і це не було знайомство вперше, а ніби зустріч із давнім знайомим — світло поезії проектувалося на особи поетів, і ті світлі постаті супроводжували усе моє життя. Це не тому, що відстань у просторі й часі ідеалізує людей, події, а саме через первісне світло їхньої поезії. Інколи думаю: мабуть, добре, що я не жив поряд із тими людьми, бо близьке спілкування затьмарювало б світло, яке я носив у душі та оберігав його, як вогник свічечки від повівів вітру. Так твориться незриме братерство поетів. На жаль, виявляється, що товариство поетів таким аж надто братерським не є, напевне, таким не було і в той час, коли я всіх поетів вважав своїми братами. З часом відбувалася соціальна диференціація, і кожен займав, часто не з власної волі, особливу, свою, нішу у суспільстві, комунікації переривалися. Не тільки через відстань чи вікову різницю. На жаль, так є, і з тим нічого не поробиш. Коли я відбував військову службу у Владивостоку, мені мої друзі багато надсилали книжок з України. Пам’ятаю й досі той святковий день, коли серед інших книжок побачив збірку Павла Мовчана під назвою “Кора”. Свято тривало усі дні, коли я неодноразово перечитував вірші зі збірки. Коли повертався додому, то серед інших найпотрібніших речей, які узяв із собою, була і та збірка. Існує таке поняття, як внутрішній монолог, але є ще й внутрішній діалог: хіба мало я подумки розмовляв з дорогими для мене, відсутніми, людьми, висловлюючи свої враження та думки від прочитаного. На початках творчості, коли я інтенсивно шукав свого неповторного способу творення віршів, маючи перед очима різні взір­ці, зокрема й верліброві, але то все були верлібри зарубіжних авторів, якось я зустрів вірш Павла Мовчана “Білі чоловічки”. Це мене неабияк підтримало у моїх намаганнях писати не класичними розмірами, а тільки верлібром, бо я побачив, що і нам, у полоні радянського класичного віршування, можна писати вільними віршами. Це було підтримкою в моїх намірах. І хоч сам Павло Мовчан не відійшов від класичного віршування, маючи там неперевершені досягнення, я й далі продовжую іти шляхом вільного вірша, шляхом, початком якого був і той пам’ятний для мене вірш. Про що я завжди згадую і розповідаю всім із вдячністю авторові, Павлові Мовчанові. Вперше Павла Мовчана я побачив у травні 1964 року, коли мене запросили на семінар, який проводили в Ірпені: саме у той час автор уже відомої мені збірки поезій “Нате!” там теж відпочивав. Він уже навчався у Літературному інституті ім. Ґорького, а в Ірпені захоплювався грою в настільний теніс. Спільні знайомі багато розповідали про нього. Здається, саме у той час і після тих розповідей я почав із захопленням сприймати не тільки вірші Мовчана, а й його життєві успіхи. Він став тим, кого я хотів би наслідувати. Кілька років після тієї зустрічі у мене теж так усе щасливо й складалося, поки не урвалося відрахуванням із 2-го курсу Донецького університету. Хоч зустрічей після того у нас і не траплялося, але мене завжди гріла думка, що десь є мій спільник на поетичній ниві та однодумець у вимріюванні справжньої України. Мистецький вечір у Київській філармонії. 2014 р. З 1986 року мої вірші почали друкувати в Україні, бо перед тим майже 20 років не друкували, навіть прізвище моє не згадувалося серед молодих літераторів, а 1988-го уже навіть готувалася збірка моїх вір­шів, і Павло Мовчан попрохав написати до неї передмову Миколу Вінграновського, що той і виконав, написавши блискуче есе про мої вірші. Хоч мене й не друкували майже 20 років, і видавці, редактори видавництв, переважно мої колеги по поетичному цеху, знали про це, але не квапилися з пропозиціями надсилати їм рукопис своїх віршів, а може, це відбувалося ще й тому, що я перебував далеко від Києва, де мої побратимиколеги переймалися не поезією, а пошуками діаспорянських благодійників, а тому не до мене, упослідженого ­комуністичною риства було вдосталь. “Добрі люде” стільки разів ставили палиці у кермо вітрильника, що нікому іншому, мабуть, і не вдалося би втримати курс у майбутнє. Вже переходить захват в біль, Любов — протяжна мука... Замість зозулі — звідусіль Летять осінні круки... “Ти” (стор. 14) Але керманич Мовчан не лише зміг провести через грізні рифи і згубні мілини в штормовому морі змін і пертурбацій, а зберіг і розбудував цю надзвичайно важливу всеукраїнську громадську організацію, що стояла від самих витоків державотворення і діє в ім’я української нації та виводить її неперебутнє значення на світовий загал. Співаючий обруч кружляв по видноколу, пружинистий ціпок йшов кумельгом у степ і відривавсь від губ стрічкастий чистий голосі лунко вимовлялось твоє ім’я святе... “Ти” (стор. 16) Я, слава Богу, не обділений увагою преси і телебачення. Моїй творчості присвячено понад 380 рецензій і статей-досліджень. Але є такі автори, слово яких для мене особливо цінне, хай би коли воно було сказане чи написане. Таким для мене є слово Павла Мовчана. Виняткове, сучасне, дороге. “Потрібно мати багато в грудях повітря, в душі – потребу, аби за час, проведений біля мольберта, сягнути тих заказаних зон цього, але водночас й іншого світу, щоб стверджувати: є вічність, в якій панує вічна осінь, чи весна, чи літо, є вічність, яка присутня в нас, і ми самі є часовими згустками, в яких присутні не лише прекрасні рідні українські краєвиди, але й присутні ті, від кого відібрали можливість жити, продовжуючись в дітях та онуках... Є трагічні постаті, які виходять разом з туманами, з снігами, з дощами, з глибин 1932—33 років, аби нагадати: в цьому світі є велике зло, яке все руйнує, яке відбирає Час, згортає Вічність, зсовуючи на історичному Кону Куліси, аби сказати, що все абсурдне, бо є лише велико ніщо...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин