Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! · “Головним героєм (alter ego автора) стала природна людина”. Юрій Ковалів · с. 6сторінка оригіналу ↗

Натурфілософська метафора Павла Мовчана

Слово Просвіти, №28 за 2019 рік

Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук Павла Мовчана більше знають як політичного й громадського діяча, депутата Верховної Ради України кількох скликань, одного з учасників підготовки й ухвалення Конституції України (1996), лауреата Шевченківської премії тощо й голови ВУТ “Просвіта”, шефа-редактора газети “Слово Просвіти”, але менше як поета з виразним ідіостилем. Його дебютна збірка з епатаційною назвою “Нате!” й такими ж віршами з’явилася в касетному виданні (1963) Держлітвидаву разом з першими книжками В. Підпалого, Б. Мамайсура, Р. Кудлика та ін., які вписалися в контекст шістдесятництва. Тогочасна атмосфера світоглядно-естетичного “космізму”, відкритої публіцистичної риторики позначилася й на наступних збірках “Кора” (1968) і “Зело” (1973), та вже помічалися нові семантико-стильові ознаки, що невдовзі стануть визначальними у творчих пошуках поета, який прагнув недосяжної, але важливої в екзистеційноепістомологічному значенні істини, що, ніби кора старого дерева, “спіткнувшись реченням зеленим, / Вибухне на вербних язиках”. Поет пережив відкриття в собі особливого художнього світу без зовнішніх риторичних оздоб, поступово, дедалі виразніше виявляв іманентну схильність інтровертивного заглиблення в сутнісні основи буття, сфокусовані в медитаціях і метафорах натурфілософської лірики, здатної подавати їх у металогійній квінтесенції. Головним героєм (alter ego автора) стала природна людина, спроможна спілкуватися з довкіллям на рівних, адекватно декодувати його знакову систему, діалогізувати з ним. Йшлося про модернізацію давньої традиції, відомої з античної доби, в українській поезії обстоюваної творчістю Г. Сковороди, Я. Щоголева, М. Рильського, Є. Плужника, В. Свідзінського, Б.-І. Антонича, а серед сучасників П. Мовчана — В. Підпалого, М. Вінграновського, І. Калинця, Л. Талалая, В. Затуливітра, Ірини Жиленко, Г. Чубая, О. Лишеги, В. Осадчого, Є. Гуцала, Наталки Білоцерківець, Людмили Таран, А. Кичинського та ін., близьких до них поетів Київської школи. Йшлося не про психологічне вираження пейзажу, а про онтологію природної людини, філософсько-аналітичне осмислення в образно-чуттєвих формах її буттєвісного статусу, що толерантно полемізує з цивілізаторськими тенденціями, які завершують еволюцію культури в її останній фазі. Це не означає, що натурфілософська лірика відмежована від урбаністики, навпаки — вона інтимізувала її, знімала з неї технократичний полиск, зокрема в доробку Ірини Жиленко, та й П. Мовчана. Можна ставити його доробок у типологічний ряд творчості поетів-натурфілософів, пам’ятаючи, що він, маючи з ними спільні риси, відрізняється своїм ідіостилем. Серед представників цього жанрового різновиду не було відвертих шпенґлеріанців. Вони, перейняті гуманістичним максималізмом 60-х років, який неможливо було тоді реалізувати, не мали бажання колаборантувати з панівним “соцреалізмом”, тому, як і апологети “химерного роману”, шукали певну нішу в штучному панівному політично-літературному напрямі. Це була природа, дозволена в жанрі пейзажної лірики, яка не задовольняла натурфілософів, але правила за певне прикриття. Однак і тут пильна офіційна критика знаходила “крамолу”. Тому збірка “Зелені знаки трави” на початку 70-х років не побачила світу, з’явилася пізніше під назвою “Книга, якої немає” в тритомному виданні поета. Очевидно, підставою репресії рукопису стала поема “Відчай Ван Гога”. Написана 1972 р., вона стосувалася не так трагічної долі художника, як проймалася натяком на тогочасний “генеральний погром”, що прокотився Україною. Апелюючи до євангелійних інтертекстів, не приховуючи гіркої іронії, П. Мовчан зазначав: “Ти вічно лозою будеш, / з якої чавлять лиш вино. / Тебе душитимуть, допоки / буде слухняною рука, / коли остання крапля соку / збіжить з ножа садівника”. Тяжко переживаючи стан вимушеного андеґраунду, чимало поетів, на відміну від “в’язнів сумління”, переходили у внутрішню еміграцію (Ліна Костенко, Київська школа). П. Мовчан обрав собі мовчання, але не в сенсі А. Рембо, якого шокувала вичерпність художнього дискурсу, тому навіть покинув терени лірики. П. Мовчан усвідомлював себе ще не повністю реалізованим у літературі, тому шукав оптимального варіанту в ній, прагнув парадоксально самоздійснитися через мовчання: “Прийми обітницю мовчання, / звільнись від мови й запитання — / є німоти для раювання, / а слово… слово для розпук”. Мова постає не тільки як засіб спілкування чи пізнання, а як духовний чинник, тому слова лунають “з небес”, тому лексикон, водночас “небесний і земний”, потребує адекватного декодування, хоча “літери астральні / замкнули плинний час у вас, як у загати…”. Ліричний герой, оперуючи світотвірним словом, почувається деміургом: “Дано нам слово для довіри, / щоб приручить найменням звіра, / безрідну квітку захистить / і сполучити жар сузір’я / з моїм теплом в єдину мить”. Таким чином світ прокидається, щоб відбутися в собі, самоусвідомитися через сакральну процедуру означувань через іменники, про що йдеться в однойменній поемі (радше — циклі), бо в кожному автономному вірші розгорнуто називання різних явищ і речей. Твір видається відгранованою коштовністю, яку ліричний герой трепетно обертає, розглядаючи кожну мікроплощину, названу “Простір”, “Світ”, “Дерево”, “Дія” “Птаха” тощо (до речі, назви збірок у П. Мовчана теж переважно іменникові). Світ постає цілісним у своєму розмаїтті. Найстрашніше для ліричного героя — атрофія сигніфікації, що, як на лихо, випала Україні, в якої відібрано слово, тобто — її сутність: “а слова не скаже ніхто, / уста поіржавив — приходь, німото!”. П. Мовчан, перебуваючи в просторі натурфілософії, ніколи, як й інші поети-натурфілософи, не втрачав зв’язку з національним соціумом, травмованим хвилями радянського лінгвоциду, тому зважився на ствердження через заперечення: “хіба в німоті всі слова золоті?”. Акції абсолютного заніміння не було. Як згадує поет у передмові до збірки “Відбитки” (1992), потрібно було шукати вихо- Павло Мовчан, Сергій Гальченко, Анатолій Паламаренко ду з ситуації, яка, вимагаючи “піонерської риторики”, брутально накидалася ззовні, тому “витворювалась метамова”, багатоплощинна, ускладнена метафора. Мова й далі лишалася “оселею буття” (М. Гайдеґґер), але артикуляція стала притишеною, природною, щирою, що властиво поетам-натурфілософам. М. Рябчук (“Небезпечний синдром чи діалектика творчості?”), аналізуючи їхній доробок, вважав слушним оперувати поняттям “тишизм”, запозиченим з роману “Альтист Данилов” В. Орлова, де йшлося про музику. Ольга Шарагіна, зокрема при осмисленні творчості Г. Чубая, оперувала поняттям “тиха лірика”, вбачаючи в концептосфері “мовчання” опозицію панівному офіційному напряму, герметизм, “внутрішнє самозаглиблення”, цілком виправданий ескапізм (“втеча від насаджуваних догм”). Поети-- натурфілософи полюбляли конкретну буденну річ, що існувала тут-і-тепер, крізь яку можна було побачити крізь призму одивнення перспективу тут-і-завжди в онтологічному, екзистенційному, етногенетичному сенсі, переживали трепет втаємничення в реалії фізично-метафізичного світу. Тому забуте відро стає епіцентром життєвої креації, до якої причетний “хтось”, однак не в значенні символістського натяку, а смислової багатозначної конкретики, відомої ліричному героєві. Таким чином посилено ефект загадковості метафори, розгорнутої в ліричний сюжет: “В забуте відро хтось дзвонив цілу ніч, / хтось пір’я надмухав у щілини віч, / хтось стежку промів від криниці до ґанку / та вибілив крейдою діл та лежанку”. Дійство переходить немовби в каталогізаційну площину, аби показати, як багато зроблено: “І рясно на шворку знизав снігурів, / і висмикав дим нитяний з димарів…”. Три крапки виконують не так пунктуаційну функцію, як вказують на творчий процес у перспективі. Поволі структурується космос, що має виразні етноментальні характеристики. Події, набуваючи рефренного ритму, перетікають по другому колу, і тоді майже всі щойно названі речі наповнюються конкретнішим змістом, стають предметнішими. Виявляється, у забутім відрі “було льоду кружальце, / в щілинах очей — невида-невидальце / і стежка текла від криниці в оселю, / де сміх крейдяний віддзеркалила стеля”. При цьому ефект одивнення не поменшено. Ліричний сюжет, майже не переходячи в кульмінацію, завершено погідним пуантом: “і тихо сиділа сова на дашку”. Мимоволі горизонтальна площина перетікає у вертикаль і фокусується на ній. Розв’язка з амбівалентним птахом не має нічого містичного та й вказує радше на символіку мудрості, а не мороку й смерті, бо вірш “В забуте відро хтось дзвонив цілу ніч…” переповнений вітальною світлою енергією. Це — типовий твір для лірики П. Мовчана. Поет справді милується природними речами і явищами, але ще більше осмислює їх у духовній сутності, часто переходячи у феноменологічні площини, вдаючись до мислення про предмет, що перебуває на вібраційному (мерехтливому) горизонті, тому лишається невловним у семантичних контурах, ніби виразно прописаних у деталях. Така властивість притаманна, наприклад, віршеві “Був день — пам’ятаєш плазучого змія!”, що має ознаки любовної лірики. Смислова двозначність починається як інтрига відразу ж після чітко промальованої експозиції з психологічним нюансом, коли являється плазун “виткий, холодкавий, похітливий весь”. Ліричний герой, вдаючись до алюзій на біблійний інтертекст, не зважується назвати попереднє ім’я Марії, з якою спілкується. Прозорий натяк відносить до фабули гріхопадіння, до натяку на Єву, контаміновану з Марією, до дерева пізнання добра і зла, яке в інтерпретації П. Мовчана набуває української символіки світового дерева, тільки християнізованого: “а клен той же самий — він знову воскрес”. Делікатно окреслений еротичний спогад (“І легко було нам траву розгортати, / солодку суницю шукати на двох”) не переростає в лібідозну відвертість. Любовний сюжет перервано втручанням сторонніх сил (“погляд хижацький до спини присох”). Отже, хтонічна істота не була спокусником. І яблуко з’явилося “в круглих долонях” пізніше від душевно-тілесних відкриттів закоханих. Версія П. Мовчана спростовує біблійне осудження гріхопадіння. Йому, здається, байдуже до догматики сакральних текстів, що правлять за привід медитацій, пов’язаних із його сучасністю, означену метафорою соняшника, що вдруге зацвів від внутрішнього осяяння, “п’янкого трамвая і птиць паперових”. Однак закохані, шукаючи “ягоду пізню”, вже не годні знайти спільну дорогу: “Дві стежки в траві протолочено різно, / і ягода в жменях… та тільки не та”. Драматична розв’язка любовного сюжету прокреслена гіркотним багатозначним натяком, розрахованим на залучення вірогідного читача до катарсичного співпереживання. Збіжності горизонтів

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин