Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мандрівки історією · “Люди все йдуть та йдуть до Берестечка, на Козацькі могили, щоб уклонитися козацькій славі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Тут усе святе… ЗЗ ннааггооддии 337700--ллііттттяя ббииттввии ппіідд ББеерреессттееччккоомм

Слово Просвіти, №28 за 2021 рік

Анатолій КАРП’ЮК, м. Костопіль Рівненської області Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! В. Симоненко итва під Берестечком улітку 1651 року вважається найбільшою, що виникла на території Європи від пізнього середньовіччя до початку XX ст. У ній схрестили зброю понад 300 тисяч чоловік із обох ворогуючих таборів. Козаки і селяни – борці проти соціального і національного гноблення – проявили нечуваний героїзм і стійкість, відстоюючи свободу і незалежність України. Тепер древнє волинське місто Берестечко, яке в історичних джерелах згадується в 1445 p., відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. Відгомін подій часів Богдана Хмельницького знаходимо в козацьких літописах, у працях М. Костомарова, М. Маркевича, Д. Бантиш-Каменського та ін. Однак Тарасові Шевченку судилося першому сказати правдиве поетичне слово про битву під Берестечком: – Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле? – Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили... Поет відгукнувся на ці трагічні події і у вірші “За байраком байрак”, написаному в 1847 році в сирих застінках петербурзького каземату, куди його запроторили царські сатрапи за викривальний пафос сатиричних творів: За байраком байрак, А там степ та могила. Із могили козак Встає сивий, похилий, Встає сам уночі, Іде в степ, а йдучи Співа, сумно співає: – Наносили землі Та й додому пішли І ніхто не згадає. Нас тут триста, як скло! Товариства лягло! І земля не приймає. Уже стало традицією щороку на острові Журавлиха, що в селі Пляшева Радивилівського району, поминати козаків, котрі в ті далекі часи на полі бою впали смертю героїв. Старожили пам’ятають, як у 30-ті роки юнаки та дівчата вирушали на Козацькі могили, святково одягнуті, в яскравих вишиванках, щоб вклонитися тим, хто виборював свободу народові України. Такі патріотичні заходи нерідко закінчувалися кривавими сутичками з польською поліцією. Так, поле Берестецьке – то національна святиня, де витає дух мужніх лицарів свободи. А поруч із ним – моє рідне село Кутрів, де минали дитинство і юність. Це за якихось 6 кілометрів від Козацьких могил. Жили ми на хуторі, а недалеко від батьківської оселі стояв “Мурований стовп” (так у народі його називали) заввишки 16 метрів. Залишився напис, який свідчить про те, що тут похований син засновника Берестечка князя Фрідріха Пронського Олександр (помер у 1601 p.). Збудований із міцної цегли у формі піраміди, цей унікальний монумент соцініанства зберігся до наших днів. У дитинстві я не раз чув легенду про те, що всередині “Мурованого стовпа” висить труна на залізних ланцюгах. Ми, хлопчаки-підлітки, пасучи худобу коло обеліска, заглядали через отвір у темінь, аби переконатися, чи це так. Але нічогісінько не бачили. І тільки згодом мій учитель Григорій Стахович Філіпович, ентузіаст-дослідник, невтомний краєзнавець, з’ясував історичне підґрунтя легенди. Відомо, що в 1787 році польський король Станіслав-Август Понятовський, повертаючись після зустрічі з російською імператрицею Катериною II, зупинився у замку графа Замойського в Берестечку. Одного разу, оглядаючи мальовничі околиці міста над Стиром, він побачив високого пам’ятника. Такого раніше ніде не зустрічав. Зацікавившись цим рукотворним дивом, разом із почтом попрямував туди, щоб роздивитися краще. Перед королем Речі Посполитої виросла могила. Він велів розкопати її. У кам’яному склепі висіла на ланцюгах срібна труна. Відчинили віко, а там виявилася інша труна – дубова... з останками князя Олександра Пронського. Король наказав засипати могилу. Про своє перебування в Берестечку С.-А. Понятовський залишив на одній із стін пам’ятника напис польською мовою: “Ст.-Август 1787”. Не раз довелося мені оглядати на північно-західній околиці Берестечка невисокий курган, на якому стоїть каплиця. У народі її називають “Свята Текля”. Кажуть, що тут вічним сном спочивають черниці католицького монастиря на чолі з ігуменею Теклею, котрі були замучені татарами. За вчинений опір вороги їх жорстоко покарали: всім повідрізали груди і позабивали в голови цвяхи. Точних даних про кількість похованих немає (за деякими джерелами – 43). Змалку закарбувалася назавжди в моїй пам’яті й легенда про “Дівочу греблю”. Багато разів татарські наїзники нападали на волинські міста й села. Все нищили на своєму шляху, не щадили нікого. Після них кривавились ріки, дороги. Ординці мучили і забирали в полон не лише дорослих, а й діток. Волелюбні дівчата виявляли протест, не бажали ставати рабинями. Тоді татари жорстоко розправлялися з бранками. За легендою, по той бік Стиру, навпроти села Кутрова, у сосновому лісі тілами замордованих дівчат загатили греблю. Такі розповіді наганяли страх на дитячу душу. Відгомін цих далеких подій – у моєму вірші: Били копитами коні ординські, Люто топтали трави волинські, Росами плакав ранок туманний – Скручені руки всіх полонянок. В’їлась сириця в душу і тіло, Чорне вороння обрій закрило. Ті волинянки — горді дівчата – В очі плювали зайдам проклятим. А бусурмани шаблі гострили, Тілом дівочим греблю гатили. Коні татарські, гострі підкови... Досі ще чути стогін діброви. Поля мого батька знаходилися в різних кінцях, деякі були віддалені від дому до 3-х, а може, й більше кілометрів. В одному місці ми мали вузеньку смужку землі, біля якої височів 12-метровий курган, названий “Марухою”. Добре запам’ятався той крутосхилий пагорб, порослий чагарником, по якому я ходив. Батько розповідав, що то козаки шапками наносили стільки землі. Легенда повідомляє, що курган насипаний на могилі княгині Марії Пронської – дочки засновника Берестечка. Раніше, кажуть, ще й капличка там стояла. Оскільки в часи середньовіччя татарські наскоки ставали щораз частішими й дошкульнішими, люди змушені були рятуватися під землею – у мурованих сховищах. За кілька кілометрів на північний захід од Берестечка, в урочищі Секція, в повоєнний час хтось натрапив на велике підземелля, яке, очевидно, ставало тимчасовим захистом від нападників. Особливим ореолом слави були овіяні легенди і Костопільському районі і вм. Костопіль. Згадуються 1960-ті роки. Прийшли ми з другом Олексієм Ошуркевичем (уже вкотре!) на Козацькі могили. І стали свідками такої картини: по території сучасного заповідника стрибали... кролики. Отак місцева влада хотіла перекреслити, мабуть, за чиєюсь вказівкою зверху козацьку славу. Я не без іронії, звичайно, запитав місцевих жителів, котрі тут доглядали гостровухих: – Як ваш колгосп названо? – Іменем Богдана Хмельницького, – почув у відповідь. – Отак-то, – кажу, стримуючи хвилювання, – колись тут ходили гетьман України, польський король, а нині кролики гуляють... Незабаром про ці неподобства заговорила республіканська преса. На захист Козацьких могил виступили видатні письменники, діячі культури, зокрема такий авторитет, як Максим Рильський. Офіційний Київ, нарешті, змушений був відреагувати: через кілька років тут відкрили музейзаповідник. Під час одних відвідин я побачив у храмі бронзовий вінок із поетичним і глибоким за змістом написом: “Спіть, хлопці, спіть, про Україну тихо сніть...” З’ясувалося, що його поклали біля саркофага, в якому покояться останки хоробрих козаків, студенти Львівського університету. Пам’ятаймо, що це було ще за радянських часів, а не у 90-х роках. Минають один за одним роки, десятиліття. А люди все йдуть та йдуть до Берестечка, на Козацькі могили, щоб уклонитися козацькій славі, щоб напитися цілющої водиці з чистих джерел історії. Улітку 1991 року з нагоди 340- ліття битви тут побувало близько півмільйона людей з усіх кінців України і з далекого зарубіжжя. То чи можна битву під Берестечком назвати поразкою, як вважає дехто з істориків?! Очевидно, ні. То була Перемога волелюбного духу. Адже невипадково 1 грудня 1991 року український народ, нащадок героїчних предків, майже одностайно проголосував за незалежність. На Козацьких могилах Тут все святе: трава у росах, Дерева, мури кам’яні, І скорбна мати сивокоса, Й легенди, що вросли в граніт; Високі вежі, стіни в ранах, Гаряче полум’я гвоздик, Сльоза прихована Богдана, Якою душу я пропік. Ходжу багряною травою, Дочка за мною поспіша... Тут плавився метал від бою, Але не плавилась душа! Тут у броню закута тиша, В мовчанні мати і дитя. Тут совістю стаєш чистіший На все життя, на все життя!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин