10 Світ про українців · “Безкрів’я в історії не знайшов я · Терново-солоним словом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Ігор Павлюк: початок нашої країни
Слово Просвіти, №28 за 2021 рік
Стаття уперше опублікована англійською мовою в журналі
“Acumen” (2021, № 100) та відтворена українською мовою з дозволу видання в перекладі Якова Козака.
Наомі ФОЇЛ, британсько-канадська поетеса, прозаїкиня, есеїстка, редакторка, перекладачка, активістка У його рідній Україні Ігор Павлюк вважається одним з провідних поетів свого покоління: звучний,
романтичний, формально пов’язаний з народними традиціями, протягом багатьох десятиліть його творчість оспівувала для українців їхню самобутню культуру і турботливі обійми їхніх орних ландшафтів. Але незважаючи на те, що він пройнятий любов’ю до своєї країни, його творчість явно відкидає спокуси вузького націоналізму – у той час як Росія, анексувавши Крим, серйозно підірвала цілісність України і продовжує бути серйозною геополітичною загрозою, – вважає Павлюк. Заявлене бачення “духовної України” пропонує серйозну альтернативу підйому правого популізму в Європі та в інших країнах. Завдяки своєму всеосяжному охопленню та ліричній лаконічності його поезія набула глобальної привабливості: його широко перекладають, люблять також і в Росії, а серед його численних міжнародних прихильників – два нобелівські лауреати, Дерек Волкотт і Мо Янь. Хоча він як і раніше недооцінений в англомовному світі, два різних збірники вибраних віршів (“Arthania” (Dorrence Publications, 2020 рік), перекладена Юрієм Лазірком за редагуванням Хіларі Ширз та Ганни Косів з передмовою Мо Яня, і удостоєний Премії англійського ПЕНклубу “A Flight Over The Black Sea” (“Політ над Чорним морем”) (Waterloo Press, 2014 року) у перекладі Стіва Комарницького, пропонує читачам по обидва боки Атлантичного океану ясні інтерпретації великої кількості віршів із значних і дуже значних творів Ігоря Павлюка.
Поезія Ігоря Павлюка, що сягає своїм корінням в родючі українські степи, поряд із Молдовою, найбіднішою країною в Європі, і в той же час є світовою житницею, за яку борються могутні сусіди, належить до європейських літературних традицій сюрреалізму, медитативної лірики і пасторалі, але у своїй глибокій повазі до землі і сільських традицій, також заявляє з болісною мудрістю про спорідненість корінних культур. Я проваджу порівняння з глибокою повагою і обережністю: у всьому світі здавна експлуатують корінні народи, вони майже винищені цілими спільнотами, і хоча важливо звертати на них увагу, допомогти їм нелегко. У недавньому сповіщенні, які стосуються COVID-19, американський поет-лавреат Джой Харджо (Joy Harjo), член організації Mvskoke Nation, говорить про те, що він далекий від “надії” або “прийняття”; замість того мене мучили, будили щоночі “муки” запитань. “Звичайно, – задається питанням Харджо, – мої запитання приведуть мене до поезії”1. Занадто готове ототожнення із цією боротьбою ризикує увічнити жорстоку історію культурного привласнення; Проте поезія з її складним складом усних і письмових традицій також є універсальним місцем зустрічі. Творчість Павлюка нагадує нам, що в Європі теж є земні культури і міфопоетика, а також колоніальні конфлікти, які тривають.
Таким чином, назва “Артанія” відсилає нас до давньої землі ранніх слов’ян, Арти, вперше описаної у втраченій книзі перським ерудитом Абу Зайд аль-Балхі
(бл. 920 р.), але яку жоден наступний історик не зміг визначити географічно2. У цій книзі, як і в усіх своїх творах, Ігор Павлюк віддає данину поваги селу своїх бабусь і дідусів по материнській лінії на Поліссі у Волинській області Західної України, де він ріс після того, як його мати померла через десять днів після його народження 1 січня 1967 року, а його виховання виявилося невичерпним фонтаном. Волинь, пов’язана з “празькою школою” української поезії, є, як пояснює Дмитро Дроздовський у своїй критичній передмові до “A Flight Over The Black Sea”, “особливим, чарівним світом, в якому форми язичницької ідентичності були збережені як атмосфера світу, регіон не був зруйнований в радянський період”3. Спогади про дитинство Павлюка живлять багате космологічне бачення людського всесвіту, в якому поважають жінок і людей похилого віку, а світ природи посилає знамення тим, хто слухає, дивиться і чекає: клекотливий лелека, калина, що росте “на братській могилі”, “правильна і вітряна сніжинка”, яка “опадає на уста” коханої””4. Однак це також вірші людини, засудженої до каторжних робіт у Тайзі за те, що він залишив військово-інженерне училище у Санкт-Петербурзі, щоби продовжити кар’єру поета. Звільнився тільки після розпаду Радянського Союзу. Тепер Ігор Павлюк доктор наук із соціальних комунікації і перебуває у давньому шлюбі із викладачем журналістики Людмилою Павлюк.
Ігор Павлюк не наївний, коли справа стосується розуміння політичного насильства або протидії йому.
Там, де Арта вважалася ізольованою,
жителі вбивали всіх іноземців, які намагалися проникнути до неї5, творчість Павлюка присвячена сучасній державі з етнічною, лінгвістичною і релігійною різноманітністю, яка культурно заснована на іудео-християнстві, ісламі і язичництві. Перед лицем ворожих посягань з боку імперіалістичного сусіда України Павлюк у своїй суспільної ролі письменника прагне зміцнити національну міць через єдність, освіту, науковий та економічний розвиток. Він викладач курсу “засоби масової інформації”, входить до складу редакційних колегій наукових і літературних журналів, а як національний літературний діяч виступає і бере участь в міжнародних мирних конференціях6. Світ його віршів – більш самотній, але не менш мудрий і щедрий простір: ліричний герой рухається і росте завдяки творчості Павлюка, – це шаман, подібний до Христа, чия сила виникає в самотності, смиренні і самій мові, що є фундаментальним викликом будьякому експансіоністському прагненню до нескінченного “прогресу” і матеріальних надбань.
За його письменницьку заклопотаність загадковим міфічним минулим і “постійними параметрами людського розуму, такими як терпимість, любов, емоційність, сексуальність, співчуття”...”7, іза його роль і поета, і науковця-дослідника масових комунікацій, Дроздовський вважає Павлюка метамодерністом, а його творчість “прикладом цих культурних і когнітивних перетворень сучасного глобального розуму, який знову потребує правди та істинної емоційності, щоби мати можливість розуміти себе як нова істота/ідентичність”8. Термін “метамодернізм”, придуманий в 2010 році голландськими теоретиками культури Тімоті Вермьоленом і Робіном ван ден Аккером9, має як естетичне, так і політичне застосування. Люк Тернер припустив у своєму “Метамодерністскому маніфесті 2011 року”, що рух (або умова) є обнадійливою відповіддю на з’яву глобальної технологічної павутини10.
Із філософської точки зору, вона повертає у гру поняття істини, справжності та індивідуальної участі, закликаючи до пристрасного, еклектичного і міжособистісного опору деморалізуючій силі урядів, корпорацій і засобів масової інформації. Включаючи, але також відкидаючи постмодерністський скептицизм, який є “мета” як з точки зору прагнення “вийти за межі” модернізму, так і з точки зору самоаналізу власної нездатності повністю уникнути політичних обставин. Спонукаючи людство “діяти так, як ніби” наші просторово-тимчасові обмеження можуть бути подолані10, “Маніфест Тернера” робить висновок:
“Ми пропонуємо прагматичний романтизм без ідеологічної прив’язки. Таким чином, метамодернізм варто визначати як непостійний стан між іронією і щирістю, наївністю і знанням, релятивізмом і правдою, оптимізмом і сумнівом і за їх межами, в гонитві за безліччю розрізнених і невловимих горизонтів. Ми повинні йти вперед і хитатися!”11.
Для Дроздовського повернення Ігоря Павлюка до природи і дитинства – не ностальгія, а ключ до “порівняльного методу” його поезії, коливань між минулим і сьогоденням, які розігруються тому, що “Нам потрібне це (міфологізоване) людство минулого, щоб не допустити створення антилюдських монстрів для майбутнього...”12. Якими б революційними вони не були щодо постмодернізму, вірші Ігоря Павлюка також досліджують одвічну істину – ту, яку ізоляція може передати, якщо ми дозволимо, – що священне іманентне, вічне всередині і навколо нас. “Олюднюю богів. / Обожнюю травину”, – підсумовує один з його ранніх віршів13. І його занепокоєння протягом десятиліть, простежене в “Артанії” і виражене в строфах, побудованих так само ретельно, як і структура “будиночка”, яку його дідусь і бабуся використовували для розкладки дров для багаття14, глибоко пройняті традиційними поетичними темами: любов, земля, страждання, спокутування через страждання і, перш за все, смерть.
У витончено мінливих образах Павлюка емоційні стани можуть розширюватися, видозмінюватися і розчинятися, але історія завжди шепоче крізь дерева. Будучи ще молодим поетом він шанує
“оркестрову” красу “сивого волосся” і вже усвідомлює неможливість повернення “додому”15. Через тридцять років, свідомо чи ні, він повертається до свого молодого “я”: там, де колись дитячі дні були яскравими, як “маки, що ростуть на солом’яному полі”, тепер все, на що промовець може сподіватися, так це на “придорожну квітку”, мигцем побачену через “заморожене і непрозоре вікно”16. У вірші “Одкровення” в іншому резонансному для цього часу зображенні вірусу “коронації” старший поет навчився очікувати як нагороду за виживання – тільки нові страждання: “Як знімають вінок терновий, – / Це болючіше, ніж вдягають”17.
У своєму гострому розумінні страждань і глибокому усвідомленні вічного повернення людського насильства творчість Ігоря Павлюка звертається як до конфліктів на його батьківщині, так і далеко за їх межами.
“Політ над Чорним морем” досягає еротичних прозрінь в обіймах моря і степів, але в той час як mp3-плеєри і сині джинси лише мимохідь з’являються протягом усього його тексту, стійких образів природи і тіла більш ніж достатньо, щоби описати політичне сьогодення:
...З тих пір, як хтось пише чужою кров’ю, Своєю комусь – мусово.
Безкрів’я в історії не знайшов я Терново-солоним словом.18 З огляду на суворі геополітичні реалії України, в останніх рядках “Біля моря” є щось більше, ніж натяк на викличне, надприродне пророцтво, яке на перший погляд здається віршем про шаманську тривогу перед обличчям смерті, але завершується двозначним зображенням місця, до якого належить поет:
Розбещена й відверта ти була... Журбу любила, ночі і глибини.
Кінець тунелю – мов кінець ствола... А море – то початок батьківщини.19 Хоча на одному рівні образ надзвичайно загрозливий і песимістичний, “кінець ствола” може також сигналізувати про прагнення до закінчення війни: хоча він і сповнений любові, яку можна назвати патріотичною, – з 2014 року Павлюк двічі намагався піти на військову службу, хоча досі його здоров’я не дозволяло йому брати на себе роль на фронті – ці вірші ніколи не містять в собі редуктивного або агресивного націоналізму.
У цих віршах “наша країна” – це інтимний простір, відкритий для всіх читачів, сфера, яка визначається любов’ю. Інтимне, але всеосяжне бачення України Ігорем Павлюком включає циганів20, іспанські поп-пісні і “Коран”21, а також нараторів, які побоюються самообману, як і будь-якого хижого “іншого”,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
