Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “Особливо “розгулялася” радянська пропаганда в залі, присвяченому періоду життя Ольги Кобилянської під радянцями”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Музейний фронт Ольги Кобилянської Дещо з вражень від відвідання музею письменниці в Чернівцях

Слово Просвіти, №28 за 2022 рік

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст, лавреат премії ім. Ю. Федьковича 2022 року З гуманітарною політикою Української держави у нас віддавна негаразди. Змінюються президенти, уряди, міністри, а кардинально втрутитися до цієї архіважливої націєтворчої сфери у влади не було ні бажання, ні вміння. Натомість низка музеїв загальнонаціонального значення, не кажучи вже про сотні провінційних, перетворилася нині в небезпечні окопи комуно-радянських ідеологем країни-агресора. І звідти нахабно вистрілюють. В саму українську душу. Як захоплення змінилося на обурення Відомо, що будь-який музей несе в собі не лише пізнавальний, естетичний, а й неабиякий пропагандистський заряд. Оформлена професіоналами справи експозиція в цілому, як і кожен окремий стенд, там чітко продумані, розраховані на цілковито різні способи сприйняття: зорове, уявне, емоційне. Більшість експонатів має здатність влучно “вистрілювати”: на емоції, пам’ять, уяву. Часто такі виступають у формі своєрідного 25-го кадру – мимовільного, ненав’язливого, але цілковито реального за силою впливу. У цьому музеї за своє життя був тричі. І виходив щоразу за його поріг із різними відчуттями. Захопленим – у 1978-му, коли вперше приїхав до Чернівців із Києва за направленням на роботу кореспондентом газети “Радянська Буковина”. Розчарованим – на початку 2000-х, коли брав участь як делегат Всесвітнього конгресу українців (проходив у Чернівцях). Обуреним – цими днями, після завершення місячної праці в чернівецьких архівах і книгозбірнях за темою моєї нової книги. Найголовніше, що спонукало таку реакцію цього разу, – прорадянські та проросійські ідеологеми, які від пори відкриття музею фактично не змінювалися. Хоча кардинально змінилася епоха, наша країна. І ми в ній. Згущую фарби? Ніскільки. Спробую привернути увагу читача до того, що справді обурює, чого давно вже не має бути тут. Ідеологеми “старшого брата” Вони починаються вже з першого кроку знайомства вступним залом. Тут висвітлено умови, в яких формувався світогляд “буковинської орлиці”, її літературні смаки і духовні цінності. Відразу впадає в око велика, з неоновим підсвіченням, цитата одного з трьох “немеркнучих” класиків марксизму-ленінізму Ф. Енгельса: “Австрія досить яскраво показувала, що пригнічування більш слабих націй звична справа для її правителів”. І це про найлояльнішу на цілий світ конституційну монархію Франца-Йосипа кінця ХІХ – початку ХХ століття? Але ж той період політично незаангажовані історики і в Європі, і в старій Україні називали, за Я. Грицаком, “золотим часом для Галичини й Буковини”! Чернівці ж були таємною столицею Європи, в яких “книгарень і кав’ярень було більше ніж пекарень”. Австріяки ніколи не видавали укази чи інші розпорядження про заборону української мови в пресі, книговиданні, викладах. Це місто за вишуканою архітектурою стали рівняти то з Віднем, то з Парижем. Із його дивного двірця, через Селятин і Вижницю, щодень відходили експреси і до Відня, і до Парижа, і до інших європейських столиць. А працьовиті ґазди й нині з теплотою згадують перекази про доброго цісаря, який призвичаїв буковинців до добрих манер. Одна з них – знімати шапки й капелюхи та кланятись, коли вітали один одного – живуча ще й тепер. Про таке знає на Буковині кожен школяр – із розповідей дідусів-бабусь. А ті – від своїх предків. Але не з голослівних цитат уже давно не актуального Енгельса. Від ідеї про “поганих австріяків” до “добрих росіян”, які 1940 року принесли сюди разом червоною зіркою “щасливу долю для буковинців”, – один крок. І такий принцип підбору експонатів застосований на всім шляху екскурсанта кількома залами цього дому. Відомо, що в молодечі роки Ольга Кобилянська вела “Щоденник” німецькою. Але відвідувачів музею намагаються переконати, що не німецька мова, культура мала на юну Ольгу вирішальний вплив, а саме… російська. Але щоб підкреслити, що думати вона тоді почала російською і про росіян, знадобився такий трюк: в одному із щоденникових записів радянські ідеологи надибали на згадку юної Ольги про твір Івана Тургєнєва “Батьки і діти”. І тут же подали німецькомовний автограф, аж на цілі дві сторінки. Хоча про Тургенєва там – усього два рядки. У цьому залі є ще кілька підсилювачів російського наративу. Експонується “Німецько-російський словник”. Так, мовляв, ніде діти, починала писати німецькою, але ж цей словник має переконати всіх, що за ним майбутня письменниця “вчила без пам’яти” російську. Від толстовщини до соціалістичної ідеї? Від словника й далі починає володарювати толстовщина. Тут знаковим є видання твору Толстого в одному з випусків “Бібліотеки “РУССКОЕ СЛОВО””, – шовіністичного журналу-двотижневика, і окремо портрет письменника. А ось фраза Кобилянської, адресована в листі до болгарського критика і публіциста Петко Тодорова. Набрана крупними літерами, щоб було видно здалеку: “Російських авторів я дуже радо читаю і ціню російську літературу вельми високо”. Отож, підводиться думка, що саме чолові представники російської літератури та культури зробили все, щоб Кобилянська відбулася як письменниця. Ну чисто як із Шевченком: “добрі” росіяни і навчили, і з кріпаччини викупили. А він виявився таким невдячним, так образив царя-батюшку… Ідея абсурдна, але вона серйозно обґрунтовується й у наступних залах музею. Ось портрети тих, кого нібито шанувала знана буковинка і кого мають так само шанувати відвідувачі музею. Йдеться передусім про адепта і друга Лєніна О. Горького та завжди російськодумаючого і російськопишучого В. Короленка. Перший на стенді оцінений як “великий російський письменник”, другий – як “видатний російський письменник”. А як вам ще совєтська традиція частішого подання цитат українських класиків російською мовою? Йдеться про аналіз твору “Банк рустикальний”, який здійснила свого часу Леся Українка для одного з російськомовних видань у підросійській Україні. Фрагмент цього аналізу подано тут без перекладу: “Эскиз “Банк рустикальный” дает нам выхваченную прямо из жизни картину героя крестьянина, подавленного непонятной для него математикой крестьянского банка и понимающего только одно, что он из хозяина превращается в нищего” (Леся Украинка. Малорусские писатели на Буковине. 1900). Цей назовні нібито то безгрішний пасаж можна сприйнятий так: готуйтеся, мовляв хохли-малороси, до двомовності, як факту доконаного і неминучого у вашій майбутній дійсності. Ольгу Юліанівну в цьому музеї уперто подають мало не співучасницею соціалістичного руху. Тому так щедро відвели місця показу особистості вже згаданого Петко Тодорова (1879–1916) – болгарського письменника, критика і публіциста, з яким вона листувалася у 1900-1906 роках. При чім тут Тодоров до цього музею? – запитає читач. Тодоров – визнаний кремлівською владою як ревний послідовник спочатку вчення Льва Толстого, а згодом – соціалістичних ідей, палкий прихильник актуальної в усі часи за імперської і радянської Росії ідеї про спільнослов’янське об’єднання (звісно що на чолі із старшим братом). На стенді подано не лише фото та біографічну довідку Тодорова, а й писаний російською мовою його лист до Кобилянської від 18 квітня 1900 року. Розпочата паралель так званої слов’янської єдності довкола російської літератури і її діячів продовжується на наступному стенді, бо попередніх виявилося замало. Треба ще показати будинок у Чернівцях по вулиці Хотинських комсомольців, 6 (радянська назва колишньої Штернгассе, де Петко у червні 1906 року відвідав Ольгу Кобилянську). Певно, такий розлогий стенд тут для того, щоб сформувати у відвідувача ще одну радянську ідеологему – про вплив соціалістичних ідей на творчість Кобилянської. КПРС померла, але в цьому домі вона “вічно жива” Особливо ганебно і непристойно до нашого часу оформлена зала, пов’язана з висвітленням радянського періоду життя Кобилянської. Тут “править бал” КПРС. Вона давно вже покійна, як і її не втілена ідея комунізму, але тут її присутність відчувається на кожному сантиметрі експозиційної площі. У написах-цитатах, світлинах, плакатах, в особах пригодованих владою письменників-адептів соцреалізму в українській літературі, партійних функціонерів. Занадто багато честі чомусь особі Петра Панча – він тричі на фотографіях: раз в оточенні військовослужбовці червоної армії, що прийшли на квартиру письменниці 28 листопада 1940 року (разом із Володимиром Сосюрою та Андрієм Малишком); удруге в момент вітання з Ольгою Кобилянською (разом із А. Малишком) і втретє – під час виступу з доповіддю на ювілейному вечорі в обласному театрі. Плакат на пів стіни виглядає просто таки по-блюзнірськи: величезними літерами набрані – зверху “ВЕЛИКИЙ ВЕЧІР”, внизу “ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ МІСЬККОМ КОМПАРТІЇ”. А посередині – дрібно-дрібно, ледь помітно, кому він присвячений. Виявляється – пам’яті видатної української письменниці та відкриттю будинку-музею О. Кобилянської. Ось збільшені копії офіційних документів із нагоди ювілейного засідання в Чернівецькому театрі з нагоди 100- річчя письменниці. Крупними літерами набрано: ЦК КПРС, ЦК Компартії України, Чернівецький обком КПУ, Чернівецький міськком КПУ. Не можна не прокоментувати й цього стенду. На цьому – збільшені логотипи газет, на шпальтах яких друкувалися присвячені 100-річчю від дня народження “буковинської орлиці” різножанрові матеріали. Стенд відкривається, звісно ж, головною газетою всього СРСР, органом ЦК КПСС “Правда”. Під нею – за ранжиром важливості для авторів експозиції, але з домінуючими словами “ленінська” або “радянська” інші газети: “Советская Украина”, “Радянська Україна”, “Радянська Культура”, “Ленінська Молодь”, “Советская Удмуртия”. У повідомленнях про смерть письменниці – також вирізки з упізнаваними логотипами – “Известия”, “Комуніст” (попередниця “Радянської України”)… З фальшивими “братніми узами” Особливо “розгулялася” радянська пропаганда в залі, присвяченому періоду життя Ольги Кобилянської під радянцями та наслідкам “турботи” про неї компартії і радянського уряду. Обґрунтовуючи концепцію про непорушну братерську дружбу усіх радянських народів, якою нібито тішилася Ольга Кобилянська, музейники вирішили приплести сюди всі 15 республік-сестер, включаючи і таджиків, і удмуртів. І про те також набрано особливо крупними літерами. Скажімо, одне колективне речення письменників Таджицької РСР М. Міршакара, Д. Ікрамі, М. Коноата, А. Шукухі і М. Шукурова: “Таджицький народ, як і всі народи Радянського Союзу, шанують світлу пам’ять Ольги Кобилянської”. Таджикам вторить і удмурдський радянський письменник Герман Ходирев: “Удмурти читають, знають і люблять твори Кобилянської”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин