Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Викликані війною міграційні процеси в країні відновили дискусії про роль мовив об’єднанні країни”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Нашу мову не підробити!”

Слово Просвіти, №28 за 2022 рік

Димка в диму учорашнього Є в музеї окремий стенд, присвячений малій батьківщині письменниці – Димці. Про нього – три штрихи без коментарів. Світлина: учителька з учнями в класі, а за ними на стіні – незмінні портрети членів Політбюро ЦК КПРС. Крупно, показово. Вони ніби схвально промовляють до юних мешканців села – майбутніх будівників комунізму: “Верной дорогой идете, товарищи”. Ще світлина: головна вулиця Димки, обіч якої вздовж паркана недолік школи, також крупними літерами “Рішення ХХV з’їзду КПРС – у життя!” Третя світлина: кадр із офіційного мітингу, присвяченого відкриттю тутешньої музею-садиби і виступ на ньому Героя Соціалістичної Праці, лавреата кількох ленінських премій Олеся Гончара. За його спиною – члени високої партійно-урядової делегації з Києва. В текстівці зазначено, що це – перші відвідувачі музею… Що залишилося поза експонатами? Поза такими “експонатами”, зробленими багато літ тому на догоду “старшому братові”, залишилася українська правда. У талановитих творах “робітниці свойого народу” – десятки й сотні суголосних нашій дійсності її думок, переживань, звернень. Але вони й досі не прочитані, не осмислені нами, не введені в контекст нинішніх проблем українського державотворення. От хоча б такі, надто актуальні натепер: “Нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю… Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що жиють у розкоші, що їх грішні тіла аж розходяться, – спитайте їх, що наш край з того має?! Чому всі ті пекельні печі тут, під нашими ногами, не пожеруть лучче їх…” (З “Битви”). Залишаю за берегами цієї статті запитання до тих, хто мав би давно бити на сполох. Апелюю не до влади. Отож, хронічно непатріотична, непрофесійна, непорядна влада в буковинському краї, як і в цілому в Україні, чи не упродовж усіх останніх 30 років незалежності залишається, на жаль, в основі своїй національно кастрована. Маю на оці передусім “совість нації” – місцеву інтелігенцію. А це передусім журналістів, просвітян, учених-гуманітаріїв. Лиш не треба про “відсутність коштів”, “високі кошториси”, “зміну влади”, а тепер уже й війну – про це вже на раз доводилося чути, буваючи в Чернівцях. Йдеться про дух, чин, позицію… Саме це було властиве чоловій буковинській інтелігенції в безпросвітні періоди бездержавності нашої нації. І саме цього, цілковито очевидно, бракує інтелігенції нинішній… Хто ж і коли відважиться пробити стіну байдужості, що павутиною вкрила не лише сакральну домівку талановитої “робітниці свойого нарду”, а й цілої Буковини? Київ – Чернівці – Київ Ігор ЗОЦ Свідомий вибір А з початку російського вторгнення перейшов винятково на українську головний сайт Маріуполя – 0629. Звертаючись до своїх читачів 27 лютого, головна редакторка видання Анна Романенко, зокрема написала: “Неможливо далі спілкуватися з вами мовою країни, яка вбиває нас щодня, яка руйнує Маріуполь, наш Донбас, нашу Україну. Це не про патріотизм. І це не про те, що країну можна любити будь-якою мовою. Це необхідність відмежуватися від агресора. Нас не треба захищати. Тут немає твоїх громадян, путіне-фюрере!”. Один із найбільш популярних донецьких сайтів “ОстроВ”, який з дня свого заснування інформував російською, бо до неї звикли читачі, провів серед них опитування: якою мовою вам зручніше отримувати інформацію на нашому сайті? Результати: 44% – українською, 27% – немає різниці, 28% – російською. Висновки робіть самі. Між тим російську версію видання зберегло, а мало раніше ще й англомовну версію. Чим лякають переселенців Викликані війною міграційні процеси в країні відновили дискусії про роль мови в об’єднанні країни. Здавалося б, лякалки про “західняків”, які буцімто знущаються над “східняками” через їхнє недосконале володіння українською, відійшли в минуле, але міфи живуть досі. Яскравою ілюстрацією, як на мене, стало обговорення допису на сторінці у фейсбуці Єгора Фірсова, екс-нардепа двох скликань, добровольця територіальної оборони міста Києва, наразі медика на передовій на Сході. Колишній громадський активіст з Донецька, він у Києві з 2014 року, добре вивчив українську і для нього мова спілкування проблемою не була. А в суспільстві, виявляється, вона нікуди не поділася. Ось що написав Єгор Фірсов: “Мій бойовий товарищ Артем, взяв відпустку і поїхав до своїх на Захід країни. З ним їхав чоловік років 40-ка з Торецька, це підконтрольна Україні територія. Їхав у Франківськ. Каже, так далеко ніколи не їздив і його рідні та сусід відмовляли. Казали – там тебе за російську мову порвуть. Він навіть почав вчити мову через страх. Це в принципі добре, що почав вчити. Але який жах коїться в головах у людей в епоху інтернету!” Допис викликав жваве обговорення, наведу деякі з відгуків: Даша Грудкіна: “Я також з Торецька. В побуті ще не перейшла на українську повністю, чоловік перейшов. Але, коли я чую щось на кшталт “на Донеччині купа сєпарів”, то це мене не тригерить, бо я там жила і знаю, що такі є… Російські інформаційно-психологічні операції зараз активно працюють, розганяючи ці теми про прітіснєніє російськомовних. І найдивовижніше для мене те, що навіть мої проукраїнські друзі з Торецька на це рефлексують. Бо кажуть, що їм здається, наче сепари рівномірно розподілені по країні, і не важливо якою мовою вони розмовляють”. Валентин Іксар: “У нас на Вінниччині живе родина з Торецька, розмовляють російською, ніхто до них не придирається, стараються розмовляти як і ми”. Саша Коваль: “Залякування людей з Донбасу “вас там никто нє ждьот” це стара підла тактика росіян…”. Ірина Варзер: “Я російськомовна, зараз на Західній, ніхто мене не вбив і не з’їв”. Михайло Стариков: “У нас у Чернівцях я не чув про жодний інцидент, пов’язаний з російською мовою, якою говорить найбільш постраждала частина народу України”. Людмила Ільницька: “Жах – це прожити в Україні 40 років і не знати мови! В часи війни воїни за декілька днів навчаються стріляти. Вчіться розмовляти українською, з помилками, пробами і спробами, вчіться!”. Світлана Грицай: “У нас син виріс в україномовній родині, ми спілкуємося українською з дідапрадіда, а зараз я спитала нашого воїна, чи актуально те, що нам потрібно розмовляти саме українською. На це він відповів: “Мамо, не переймайся”, наші хлопці спілкуються тією мовою, якою вчилися. А б’ємо ми їх і по-українськи, і по-русскі”. Людмила Роменська: “Моє місто приймає переселенців. В основному це незаможні люди, селяться в сільських хатах, готові на любу роботу… І те, що вражає – вони бояться при розмові зробити помилку в українських словах!..” Інга Драгун: “Не порвемо, не з’їмо, але на курси української мови направимо”. Крайня реакція на допис змусила згадати публікацію на одному з сайтів Донеччини про безкоштовні курси. І цим сайтом виявився Торецьк City – ось який збіг! Так, 22 липня Донецька обласна служба зайнятості закликала донеччан вдосконалити своє знання української мови і поширила посилання на низку безкоштовних мовних онлайн-курсів, підібраних мовним омбудсменом. Торецька міська військова адміністрація у своєму Телеграмканалі зазначає, що мовні курси доступні 24/7. Тож влада надає можливості для вдосконалення, навіть в екстремальних умовах, було б бажання. Слово теж воює Важливим і актуальним є, на мій погляд, і коротенький допис Єгора Фірсова, який автор назвав “Про роль мови на війні”: “Нас, тактичних медиків, вчать говорити з пораненими українською. Уявіть собі – боєць без свідомості. Приходить він у свідомість вже в авто і чує російську мову. Яка може бути реакція пораненого? Він може вихопити зброю і всіх розстріляти, бо подумає, що потрапив у полон. Єгор Фірсов Тому саме мова на війні та річ, яка відрізняє своїх від чужих. Вночі, в перемовинах по рації, коли зустрів незнайомих військових. Ворог може підступно одягнути нашу форму, зав’язати жовту пов’язку на руці. Але мова наша – її не підробити ніколи!”. На часі з нечистю прощатись! Під час обстрілів рашистами Бахмута на одному з місцевих сайтів спіткнувся на офіційному повідомленні КП “Бахмут-вода”, що в районах міста “Собачовка” і “Будьоновка” певний час водопостачання не буде. Поспівчував жителям, але найбільше здивувало, що радянські неофіційні назви такі живучі. Адже ледь не в кожному з наших міст є свої “собачовки”, “бухенвальди”, “шанхаї” тощо. Мабуть, після війни треба ці радянські мітки прибрати, а зараз доводиться лише фіксувати такі факти і дивуватися чому їх не залишили в минулому. Що ж до Бахмута, то місто само визначило, в якій атмосфері розвиватися, обираючи з 1990 року міським головою одну й ту ж особу і проросійських депутатів до Верховної Ради. Мабуть, не випадково колишній Артемівськ (нині Бахмут) за 30 років Незалежності так і не спромігся встановити пам’ятник Шевченку. А-от нові храми московської церкви за цей час з’явилися, кажуть, мер цілого мільйона гривень не пошкодував… Нема інформації, чи вистояли під залпами православних варварів церкви, але вісім шкіл із десяти вже знищені, плюс бібліотека і переселений в Бахмут з Горлівки інститут іноземних мов. А от у Добропіллі, ще в одному місті Донеччини, є пам’ятник Шевченку, а в селі Золотий Колодязь неподалік – російському самодержцю Петру І. Тому самому, що пів України вирізав, який на кістках українських козаків заснував Петербург. Той самий кумир лютого нелюда Путіна стоїть, а тамтешня влада пишається, радянські байки повторює, як цар село заснував, коли з Азову буцімто повертався через ці місця… Ще пару років тому Золотий Колодязь висувався на конкурс “Неймовірне село України”, але в переможці не потрапив. І що з цим “раболєпієм” робити? Колись я підтримав позицію Сергія Луковенка, голови краєзнавчої спільноти “Старий рудник” (Мирноград) і ветерана шахтарської праці, який написав, що історія про царя-засновника Золотого Колодязя – суцільна вигадка і треба це чесно визнати. Влада на це не звернула уваги, місцеві з брехливим міфом не тільки міцно зжилися – зріднилися і скульптуру ворога українців ніхто й досі не чіпає. До речі, так само в підконтрольних українській владі селищі Нью-Йорк, неподалік з окупованою Горлівкою і навіть в тихій глибинці – селі Срібному Покровського району – дотепер стоять пам’ятники Горькому. А от у Часовому Ярі самі ж “асвабадітєлі” пам’ятник “пісатєлю” під час обстрілів мирного містечка декомунізували рівно наполовину і тепер його прозивають “Пів Горького”. А от в одному з прифронтових сіл Донеччини – Званівці, бюст Горького нещодавно повалили. За інформацією “Вільного радіо” начальник місцевої військової адміністрації не знає, хто це зробив, але ідею підтримав. Пам’ятник стояв у центрі села біля сільради – у селі раніше був колгосп імені Горького. За словами місцевої жительки, яка попросила не називати себе, пам’ятник “пролетарському” письменнику був невиразним і мало хто знав, кого саме зобразили з каменю. Активісти ж планували натомість встановити тут пам’ятний знак. “Ми хотіли зробити там кований дзвін, щоб він поєднав історію двох сіл – Званівки і Ліскуватого”, – зізнаються нащадки українців, яких кремлівські злочинці вже змушували залишати рідні місця і їхати в невідомість за понад тисячу кілометрів. Йдеться про те, що в 1951 році радянський режим депортував 1300 селян із Ліскуватого Дрогобицької області до Званівки, Розділівки та Верхньокам’янського. Про це в Званівці нагадує пам’ятний знак, а саме село вже під обстрілами ворога. Вистояти б! Водночас нагадаю, що в Краматорську під постійними обстрілами не тільки частина жителів, що зволікають з евакуацією, а й погруддя Шевченку і два оригінальні пам’ятники Василеві Стусу, які з’явилися зусиллями громадськості за останні кілька років. А от про долю пам’ятників Шевченку, а їх три в знищеному рашистами Маріуполі, інформації немає. Навряд чи ворог залишив у спокої пам’ятні дошки, які були встановлені в місті воїнам АТО – маріупольцям. А що сталося з музейними цінностями старовинного міста? Відомо лише, що українська влада не встигла їх евакуювати. На тлі величезних людських втрат говорити про українські сліди може і не на часі, але тоді коли? Коли всіх українців повбивають? Доля української культури на всіх тимчасово окупованих територіях має стати темою окремої розмови. Але чи готова центральна влада про це говорити? Фото з відкритих джерел З 16 липня почало діяти нове положення Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Закон зобов’язує всі інтернет ресурси запровадити україномовні версії сайтів. Приємно усвідомлювати, що приклад подали медіа найбільш зрусифікованого регіону – Донеччини. Деякі це зробили ще до ухвалення самого закону в 2019 році, як приміром, інформаційна агенція “Вчасно” з Покровська, яку очолює патріотична журналістка Марія Давиденко.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин