Дебют в “СП” · “Воскресни із полум’я і нехай біля цього вогнища виросте калина”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Фронтальне скло: весна 2022 року Єдино доцільний...
Слово Просвіти, №28 за 2022 рік
Станіслав НОВИЦЬКИЙ
Пам’яті 32-33 заховай закопай загорни у рушник білий хліб білий день білий час сумовиння і втіхи загорни у рушник краплі крові пролитої нині заховай закопай щоб не бачили пси кегебісти пам’ять горне журбу поміж яром і лісом де молились Ярилу старці заховай закопай загорни у рушник білий хліб чорний день краплі крові пролиті тобою…
*** свічка у старій церкві ще горить зараз хтось підійде до неї похиливши голову і подумки собі скаже як вона довго горить думаючи про людину яка її поставила свічка горить у старій церкві наповнюючи тишу теплом і нехай горить нехай вона кличе людські душі до себе …
*** Т. Карабовичу це як спогад кожного вечора згадуєш а потім тиша як завше у цьому світі холодно навіть тоді коли цвітуть каштани-бо цвіт каштанів холодний і так кожен день крізь відчуття цього холоду навіть біля чужого вікна де цвітуть каштани тільки можна відчути інакше коли думаєш про тепло…
*** збуди мене одвічним смутком поля і я прокинусь дивлячись на те як птиць земних до себе кличе воля яка отам де поле золоте і ця печаль крізь ранок і туман прокинеться вітрами степовими та щезне біль твоїх завчасних рані вороги помруть печалями твоїми
*** Залюблено торкаючи плече ти думаєш ти просто відчуваєш і час мина як човен що пливе і ти живеш а потім теж минаєш як тлінна мить коли немає світу як щось чуже – одвічна самота або це кров яку було пролито щоб правда відцвітала світова а ти ідеш та кожна суть чужа чужі степи чужі тобі дороги і мить земна тепер не ожива і ця земля для тебе чужина
*** Вертаюсь до тієї миті до спротиву душевного єства коли душа із юності прошита як згорточок сільського полотна
Душа – складна будова світу відлуння днів блукає в самоті і вже печаллю душу не зігріти і не почути дзвін у самоті
Прокинутись забути сенс буття і тільки мить зостанеться єдина на те щоб не відчути каяття тобі в житті чужа мені людина
Ти не відчула любощів і втіхи як не відчула горя і біди прокотиться одне єдине лихо але вкраїнське серце омине...
*** не бійся патрона в патроннику не бійся що хтось перестане дихати кожної миті обираємо щось чуже коли немає надії немає шансів побачити нове світання коли ти прощаєшся зі своїми рідними подумки так може зробити тільки справжній чоловік котрий обирає смерть у вічнім світанні весни у вічній печалі життя
*** ти повертаєшся проходячи крізь тіні зимових дерев думаючи що так і треба що кожен з нас повинен пройти через терні кожен шлях кожен твій порух руки я відчуваю на відстані навіть твій образ крізь тіні зимових дерев тільки в уяві сну можна відчути твою присутність у розумінні твого образу відчути запах твого волосся побачити синь твого погляду кожної ночі крізь тінь зимових дерев
*** І знову на південь знову пахне дорога вином знову час нагадує мені про плин світу і так ніжно мені від чорного поля осіннього золота чорного поля минулого літа знову південь і знову дорога що у серці своїм бережу
*** зима зимою паморозь на квітах на пізніх квітах пізньої весни і тільки ти минаєш наче пам’ять як пізні квіти пізньої весни але цвітіння біле і тривожне крізь сніг і сни насниться і завмре як білий цвіт як паморозь на квітах як щось чуже як смуток самоти
*** Запахла калина у тихому лузі у тихім світанні у тихому дні і доторком ніжним вона відчувала цвітіння акацій на білому тлі де можна почути солов’я і синицю у білім мовчанні цієї весни
Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка де тінь як цвітіння омана і велич де тінь як печаль солов’я і весни
*** ти десь у клятому полі ти вже знаєш свої сектори знаєш звідки вони підуть і навіть приблизний час дивлячись крізь приціл автомата зводячи мушку з ціликом хоч насправді ти цього не будеш робити-бо ти на цьому полі а не на стрільбищі і тут не грудні фігури а дещо інше тут немає часу зводити цілик з мушкою ти просто будеш бити чергою спершу зі страху а вже потім через звичку ця черга увійде в твою свідомість знай це спочатку ти будеш закривати очі ховаючи голову за землю а потім будеш дивитися у напрямок тих секторів які ти вже вивчив напам’ять як отче наш-бо це не стрільбище а кляте поле і ти тільки встигай споряджати магазин на цій земляній поличці...
*** Воскресни із полум’я і нехай біля цього вогнища виросте калина нехай вона буде високою нехай вона щовесни сниться мені своїм білим цвітом
Нехай я згадаю про тебе як про мить мого життя поміж садом і терновими гіллями Пробач мені цей білий цвіт на калині пробач мені ту забуту мить літнього вечора на берегах річки Сіверський Донець
*** Мало землі як же мало землі для них а якщо точніше для їхніх тіл я не знаю як їх звати я не знаю хто їхні матері хто може мене переконати що вони згинули недаремно їхні душі мені чужі їхні сльози мені нестерпні я не знаю їхніх імен я не знаю їхніх матерів Але я знаю кожного свого брата але я знаю кожне ім’я своїх навіть знаю їхнім матерів і сестер знаю де вони народилися знаю їхніх коханих які чекають кожного дня їх голоси але я не знаю навіщо їм моя земля навіщо їм їхня кров яка пролита на полях моєї землі мало землі як же мало землі для їхніх тілі для нашої пам’яті
*** Лесі Степовичці треба йти степом щоб дійти й побачити Дніпрові пороги а далі за Дніпром також степ де цвіте полин там можна почути тишу яку слухають коні які лежать на скошеному сіні дивлячись на сонце отам де Дніпрові пороги де Хортиця отам де степи...
*** Ірині Мироненко колись все ж можна було дивитись на ці поля по дорозі на Вовчанськ дивитись на сосновий ліс на берегах Сіверського Дінця взимку тут завжди ловили рибу і здавалось так буде завжди слобожанський вітер б’є мені в серце печаллю тепер там немає тиші як і рибалок з вудками біля соснового лісу
*** зустрітись з тобою у місті якого немає де верби заплачуть завчасним осіннім дощем і слухати пам’ять яка продиктує начало осіннього неба осіннього млива життя нам краще мовчати у тиші збентежених вулиць які пам’ятають цвітіння твоєї краси а зараз ти жінка чужого тобі чоловіка і стан твій не той що зостався в минулому часі який не повернеш ні словом ні ділом ні поглядом нині твоїм зустрітись з тобою і слухати мучити пам’ять яка нам диктує давно вже забуті слова
Вважаю за доцільне викласти передісторію цього переднього слова до поезії невідомого мені автора... Зателефонував якось нещодавно мені Олександр Косенко з проханням прочитати рукопис молодого автора з Кропивницького і написати передмову до збірника поезій Станіслава Новицького. Прізвище знайоме... Новицький... Поет – незнайомий... Ще до того, як сів за стіл, аби переглянути рукопис, ворухнулась думка, яка майже завжди супроводжує тебе в подібних ситуаціях: лише б не розчаруватися... І яка виникає інколи радість, коли ти справді зачаровуєшся... Коли зникає упередженість, коли долаєш інерцію швидкочитання, а занурюєшся в рукопис, коли, перегортаючи сторінки, очікуєш продовження тієї мелодії, яка несподівано забриніла в тобі... А вже згодом звертаєш увагу на технічне виконання та інструментарій: ямб, хорей, амфібрахій, верлібр... головне – забриніло... щось сколихнулось в тобі, пробудило і уяву, і думку, перемкнуло свідомість на асоціативні ряди, на пошук алегорії, на низку асоціацій, на існуючі смислові паралелі... Це той стан, коли хочеться подякувати авторові за свіжість подиху, за гармонійність, а не надуживання голосовими зв’язками, за відлунність і віддзеркалювання тем і образів... Слова в тексті притягують мовби не площиною, а ребрами пазлів без особливих зусиль. Синтаксис не силуваний, а лінійний, природній, саме такий, яким і мусить бути: єдино доцільний. Ліплені голови споглядають на мене... Тут, як ви бачите, відсутні гіперметафори, дзвінкі рими чи відшліфовані сентенції... Є скупчення, згустки поетичної матерії, яка вказує на певні смислові підтексти, натяки... Матерії, яка формується не силувано, а ніби сама по собі, блукаючи, формує відповідні настрої... Є вібруючі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
