Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “До зброї, браття! Всі до бою Супроти недругів лихих. Ми помстимося за героїв Або долучимось до них!” · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Якщо я народжуся удруге…”: “живий голос” Катерини Мандрик-Куйбіди Мандрик-Куйбіда К. Ставай, Україно, до бою! – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2022. – 264 с.

Слово Просвіти, №28 за 2022 рік

Ганна КЛИМЕНКО-СИНЬООК Вступне слово Степана Хороба “…У серці з правдою святою…” представляє докладний аналіз творчої спадщини Катерини Мандрик-Куйбіди. Разом із тим пересічного читача, вочевидь, більше “зачепить” передмова сина поетки – Василя Куйбіди, де подані рефлексії найріднішої людини. З відстані років В. Куйбіда осмислює вплив мами, її світоглядно-естетичні орієнтири, які визначили тип виховання в родині, значною мірою передбачили долі дітей, їхній вибір, систему цінностей. Не лишає байдужим висновок В. Куйбіди: “Уже після смерті мами, переглядаючи її архів та прочитавши її спогади, зрозумів, що я не тільки не знав мамине життя, я не знав її…”. Подібне усвідомлення не полишає й мене щодо моєї мами, котра як дитина війни теж була небагатослівною, і мені так бракує її спогадів і зізнань у час, коли формується нове покоління дітей війни. Відтак, заки живі батьки, максимально спілкуймося з ними й занотовуймо моменти, аби потім не жалкувати. Що ж до Катерини Мандрик- Куйбіди, її мовчання, точніше небагатомовність були цілком умотивованими, адже йшлося про Систему та її методи. А отже, крайня відвертість могла зашкодити рідним і близьким, коштувати їхнього здоров’я, ба більше! – життя. Разом із тим до останнього подиху Катерина Мандрик-Куйбіда не зрікалася своєї громадсько-політичної, світоглядно-естетичної позиції, навіть за доби тотального атеїзму сміливо прищеплювала синам християнські цінності, тож учнем Василь Куйбіда чи не єдиний із класу, хто в анкеті не приховував свого віросповідання: вірність поглядам, вочевидь, генетично підважена. Окрім того, за покликанням учителька, Катерина Мандрик-Куйбіда виплекала в дітях любов до фольклору як народного спадку, де втілено колективну душу, увиразнено ідентичність, збережено мову. Високий моральний дух, християнська етика, залюбленість в усе українське – це те, чим жила Катерина Мандрик-Куйбіда й що вона настійно сіяла в дитячих душах – рідних і учнівських. Композиційно книга складається з 6-ти розділів, де більшменш тематично й настроєво, жанрово й хронологічно систематизовані поетичні тексти (переважна більшість – римовані, але є кілька верлібрів); наприкінці подано окремі дидактично-сатиричні і драматичні твори, а також автобіографію. Остання слугує своєрідним доповненням до портрету Катерини Мандрик-Куйбіди, який вимальовується у процесі читання поезій. При укладанні збірки, вочевидь, мав місце чинник хронологічної послідовності, тож часові межі вміщених творів досить широкі й логічні (1944 – 2003). Вкотре переконуюся, що з’ява книги в певний час не є випадковим явищем чи збігом: завше спрацьовує закономірність Всесвіту чи закон Божий. Либонь, поезії Катерини Мандрик- Куйбіди навмисно чекали нашого бентежного часу, позаяк мимохіть їх читаєш і осягаєш крізь призму сьогодення. Тим самим скасовується часова дистанція. Щоправда, ще років 8 тому ці твори б не резонували у душах широкого загалу так, як нині – в час повномасштабного вторгнення росії. Парадигма “Україна – Бог – Любов – Віра” є домінантною в усіх розділах, але в кожному з них увиразнюється властивими для певного біографічного періоду подіями, настроями, емоціями, образною системою. У 1-му розділі “Дух мій гартувався серед гір” артикульовано образ Гори, що слугує “натхнення джерелом” і за своєю семантикою прирівнюється до Світового Дерева. До Гори наближається споконвічно карпатське дерево – смерека: вона так само сягає горішніх висот, а відтак, має стосунок до Божого світу. “Сприймаючи смерек загострені шпилі, / Як звернення Господнє до людини”; “Смереки стануть, мов святі, / Благословивши тишу”. Часто вживаним є образ Вітру, що символізує волю. За допомогою суфіксів авторка диференціює інваріанти його ймення: вітер, вітерець, вітрисько (має місце й емоційний складник). Коли лагідний, то легінь крилатий, що “траву колише / ніжно так, неначе гладить”. Здатністю до лету наснажує ліричну героїню, тож та відчуває: “пружать крила”. Вітер може бути не лише легкокрилим, а й легковажним: “Легковітриловеласи / Мрич обтрушують із крон”. Або й виснаженим: “Вітер натомлений, взявшись у боки, / Спочити присів на стареньку ялину”. Чи нечемним і розбишацьким – тоді він вітрисько: “Знічев’я став деревами трусить”. Згодом, під час перебування в таборі, лірична героїня заздритиме вітру з його кревною свободою і захоче обмінятися з ним місцями: “Щоб вирвати з-під стелі грати, / В Карпати сині полетіти, як вітер?”. Тим часом грім, блискавка, пов’язані зі стихією повітря, як вітер, мають більший стосунок до вогню; прочитуються як уособлення життєвих негараздів, конфліктів, перепон. Лірична героїня, далебі, не уникає останніх, не задкує, коли стрічає, а протиставляє їм свою внутрішню силу: “<…> громи пожадливо вдихала / І входила в хмари грозові”. Весна, безумовно, поглиблює відчуття свободи, натхнення, молодості. У низці поезій прозираємо пісенний ритм, а зважаючи на те, що Катерина Мандрик-Куйбіда полюбляла співати, зважуся припустити, що ці тексти до неї приходили як пісні (співанки): приміром, “Веселилось літо днями і ночами…”. А от вірш “Ой, зелене жито, зелене…” за 1-м рядком тотожний народній пісні, проте далі дистанція між текстами фольклорним і авторським зростає, хоча останній так само добре лягає на музику (приклад народнопісенної стилізації): “Ой, зелене жито, зелене, / Зашуміло легко до мене…”. 2-й розділ “До зброї, браття!” на відміну від попереднього, де домінує пейзажно-філософська лірика з елементами родинної та громадянської, а назва оприсутнює натяки на пошуки витоків особистості ліричної героїні (а відтак, і авторки), констатація гарту фіксує ідеї волюнтаризму та стоїцизму як естетичні орієнтири, вже самою номінацією прописує патетику й громадянський мотив як профільні. Прозираємо аналогії з елегіями Тіртея, мета яких була закликати до бою і спонукати до перемоги. Більше того, вірші з цього розділу типологічно близькі до повстанських пісень, певно, вони й були писані з метою артикулювати програму ОУН-УПА, національно-визвольний рух, який за совєтських часів було заборонено згадувати, а його учасники позиціонувалися ворогами батьківщини. Якщо раніше ще не всі “прозріли” остаточно, то вторгнення росії 24 лютого вранці й тотальна агресія московитів цьому стрімко посприяли. Тож закличні вірші-пісні Катерини Мандрик-Куйбіди нині особливо актуальні: так, ніби писали їх наші сучасники впродовж кількох місяців повномасштабної війни… Із патріотичними гаслами: “Ми всі – гартоване залізо – / У серці з правдою простою, / Що кожен, хто з війною лізе – / Умре від нас на полі бою”. Із засудженням дій рашистів (зміна назви імперії та її адептів не оскаржує чорного нутра північно-східного сусіда): “Щасливо, затишно було… / Загавкали собаки – / Входили нагло у село / Московські посіпаки” – ці рядки писані 1944-го, а ніби й немає часової дистанції (!). Або: “Повстали ми, щоб смертю / Смерть все ж подолати”; “Большевицько-московську навалу / З української змиєм землі”. Вірш “Наші знамена” може слугувати гімном захисників України й поетичним проголошенням шани Героям – живим і загиблим. Смерть не є остаточною крапкою, яка викликає страх, – навпаки вона має спонукати інших долучатися до лав бійців. Тим паче коли йдеться про Віру: завершення земного існування не є фіналом для буття душі. Патетика тут не зайва, хоча нерідко вона нівелює якість поезії, але в текстах такого кшталту вона вкрай доречна й помічна: До зброї, браття! Всі до бою Супроти недругів лихих. Ми помстимося за героїв Або долучимось до них! Будь-хто із нас героєм стати Щомиті кожної готов. Ми смерть не будем обминати, Якщо вже час її прийшов! Лірична героїня, як і авторка, не цурається почуття ненависті, адже вона цілком логічна, вмотивована, коли у твій світ вривається чужинець-агресор і загрожує життю твоєму, твоїй родині й батьківщині. Лише істинна любов до рідної землі генерує справжню ненависть, тож у цім контексті любов і ненависть – константи не протилежні, а взаємозалежні, коли одне випливає з іншого або спонукається ним: “Ми яро ненавиділи тому, / Що вміли до безмежності любити!”. Вірш “Криваві ваші ідеали…” вражає злободенністю, ніби живий голос поетки апелює до рашистів, фіксує злочини й заповідає чорну карму: “Людей ви стільки повбивали, / Що вам у спокої нежить!”. Гаслом оптимізму і стоїцизму для сучасників можуть бути такі поетичні рядки: “А Україна все стає сильніша. / І я”. Біль утрати, ненависть удатні трансформуватися в силу, яка стає рятівним і переможним чинником. “Щоб переможцем я вийшла з борні” – йдеться не лише про торжество над ворогом як фізичним супротивником, а й внутрішню перемогу над собою слабовольною і легкодухою. Цей мотив проймає низку віршів поетки; в таких текстах увиразнюються християнські мотиви, бо Віра в Бога є цілющою. Саме на Всевишнього всуціль покладається лірична героїня. Разом із тим готовність боронити рідний край і установка на перемогу є не менш важливими: “Ми залізні вояки! / Начувайся, лютий враже. / Ми тобі іще покажем, / Як упівські б’ють полки”. Мимохіть кортить змінити “упівські” на “азовські” чи, приміром, карпатські. Бо ж мета і тих вояків, і теперішніх захисників достоту ідентична: “Це для нас найбільше значить – / Проливати кров гарячу / За народ свобідний свій!”. Насправді таких перегуків між історичними відтинками, інтенціями в поезії Катерини Мандрик-Куйбіди передовсім 1940-х років можемо добачити вкрай багато. “Благослови вогнем, а не словами”, – закликає авторка й, либонь, не відає, що за 80 років вона особисто з далеких засвітів благословлятиме українців. А, можливо, й досі виконуватиме роль зв’язкової, за що, власне, була ув’язнена за життя як “ворог радянського народу”. Цей епізод із біографії проходить окремим мотивом у поезії. Патетика, про яку мовилося вище, є прикметною для закличних віршів, адже мета останніх – піднімати дух бійців і народу. На жаль, небесне військо поповнюється щодня, але й земне не міліє. У найзнаковіші відрізки історії стирається межа між світами – живими й мертвими. “Якщо не визволимось ми, / То мертві встануть!” – риторичним окликом заявляє Катерина Мандрик-Куйбіда. А вже 1981 р. – як продовження: “Коли мовчать живі, / То говорять мертві”. На кшталт О. Олеся авторка не очікує допомоги ззовні: доля українського народу твориться його носіями. Чи ж не є це ще одним доказом дивовижного часового й історичного суголосся або ж перетину? “Усе, що бачиться тобі / Під українським синім небом, / Від москаля очистить треба. / Крім тебе це ніхто не зробить / І помочі не жди Європи”. У 3-му розділі “Ми боротьби не кидали знамено!” (1950-ті) кардинально змінюються настрої, інтенції: від оптимістичного та стоїчного – до зневіри й розчарування, від констатації Волі як мети до фіксації її втрати. Це зумовлено придушенням совєтами національно-визвольного руху й засудженням його учасників. “Дорога стелиться тернова / В краї чужі”. Звідси – мотиви туги, суїцидальні настрої, усвідомлення гріха, проте найбільшим гріхом лірична героїня вважає зраду друзів. Тож рядки “Якщо повіситися вдасться, / Бо стеля низько” свідчать не про слабкодухість, а навпаки фіксацію смерті як спасіння й винагороди. Разом із тим зневіра не є всепоглинальною, бо вже в наступному вірші оскаржується попередньо констатована позиція тимчасової слабкості як “екзистенційної порожнечі” й увиразнюється вітаїзм – знову ж таки завдяки Вірі: “Твоя лиш віра і молитва / Спроможні вивести з-за грат. / Допоки ми живемо – битву / Іще не виграв супостат!”. Готовність до смерті не є знаком фаталізму, навпаки – результатом патріотизму: “Ми ішли на смерть заради того, / Щоб Вкраїна вільною була!”. Пам’ять про Карпати як “запахи свободи”, притулок є зцілювальною під час заслання, що сприймається як полон: “Тримаю шурхоти трави / Двома руками”; “Пройтися плаєм, де сосна стоїть…”. Наситившись теплими спогадами про карпатську природу, “силу весен і вітрів”, рідний дім, материну любов, авторка повертає собі втрачені сили й вустами ліричної героїні прогнозує відродження національно-визвольної боротьби “років так за сорок”: якщо вірш датований 1951-м, то відповідно йдеться про 1991-й, який є знаковим в історії України як початок її свобідного буття. Наступні рядки, либонь, екстрапольовані на сьогодення: “Український наш народ, / відновивши сили, / Знову битиме заброд, / Яких не добили”. Як і характеристика росії в одному з віршів: “не помита – Вітчизна матюків і конвоїрів”. Або згодом: “Росія, жадібний вампір, / Висмоктує останні сили”. Московити в оцінці поетки – осатанілі посіпаки. То що ж помінялося, пані й панове, з плином часу? Далебі, нічого. Ті самі нецензурна лексика, фільтраційні табори, взяття в полон… І жорстоке знищення українців як ознака геноциду… “Дорога, де нема хрестів, / А є лише могили”. Скільки міст, сіл та їхніх невинно убієнних мешканців зринають перед очима після цих двох рядків? А ось утілення спільної мрії українства: “Я хочу: / Бачить Україну / Свобідною, у вірі, / А ще уздріть Кремля руїни…”. Каторга починається з ешелону, залізничної колії, відчуття розлуки й фіксації чужини як відстані з Україною. Але відлуння свободи ще вловиме: “Іржаві струни залізничних колій / Видзенькують щоночі і щодень, / А я ще залишаюся на волі / Мотивами матусиних пісень”. Далі драматизм наростає, актуальність увиразнюється (“По сніжній тайзі, як недоля безмежній…”). Тундра з непроминальною зимою й нетанучими снігами як символічними образами, життя в бараках, наруга конвоїрів, карцер, спілкування з посестрами-політв’язнями, виконання українських пісень, щедрівок як артикуляція національної ідентичності… А ще острах зречення всього намоленого й праведного: “Невже в мені загине / Мого народу нерв?”. Попри мінорні настрої, констатацію змарнованих у неволі років, усе ж перемагає Віра в Бога, Життя, Свободу, Україну, Любов, акцентується мотив “повернення”. Лірична героїня, як і авторка, переживає “дорослішання”, душевну й духовну “зрілість”. Апелює до Т. Шевченка, проводячи паралель між гайдамаками й упівцями, а також зі зрозумілих причин дорікає Богданові Хмельницькому: “ми зичили гуртом упитись Богдану”. Книга Катерини Мандрик-Куйбіди “Ставай, Україно, до бою!” не є поетичною збіркою у звичному розумінні: це радше видання, яке допомагає зберегти пам’ять про видатну особистість – поетку й борчиню за незалежність України, яка цьогоріч уже з горішніх висот відзначає своє 95-річчя.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин