Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Національна свідомість жива лише тоді, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Уроки Державності

Слово Просвіти, №28 за 2022 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Чи можна в тій ситуації захистити Крим і Донбас? Навіть якщо б Україна володіла найсучаснішими військовими технологіями, то події розвивались би все одно драматично. Адже в Криму 70% особового складу ЗСУ, Прикордонної служби, понад 80% – СБУ, 99% – МВС зрадили присязі на вірність своєму народу. Зате відповідальні за національну безпеку мали “успіх” в іншому. За кілька років до цього в Севастополі було відкрито з дозволу Києва 12 вишів (філіали московських і пітерських університетів), бібліотеки комплектувалися з росії, школи й університети працювали згідно зі стандартами “руzького міра”, замість українознавства – шовіністичне “севастополєвєдєніє”. Подібна ситуація в Криму. Там із 600 шкіл державною українською мовою навчалося лише всеми (0,2% учнів). Видавалася (завдяки “Просвіті”) єдина малотиражна газета “Кримська Світлиця”. Нагадую про ці факти лише тому, щоби знову не довелося “наступати на граблі” в інших регіонах України. Бо коли народ (частина його) втрачає ідентичність, національну пам’ять, то за ним приходять зайди, уярмлюючи його голими руками. Ці загрози, що виникли передусім як наслідок недоумкуватої, москвофільської політики наших “верхів”, не обмежуються якимось часом чи окремими персоналіями. На цю лихварську “хворобу” (торгувати і здавати моzкалям українські “моря” і “землю”) чахнуло чимало наших зверхників із самих початків відновленої Державності. Це головний, універсальний і трагічний урок, який мусимо добре засвоїти, щоби Нація не зазнавала упадку і спустошення. Актуальною є думка Д. Донцова (“Дух нашої давнини”), який із трьох чинників поняття держави (“земля”, “народ”, “провідна верства”) визначає причини занепаду України саме “в найважнішім складнику – провідній верстві… Бо коли правляча каста вироджувалася, то слабла й держава”. Ця правдива оцінка спонукала мене згадати про одну подію (суголосну сказаному) із ранньої сторінки нашої Незалежності. У своїй книзі “Національна ідентичність: культурно-освітній вимір” (2016 р.) я вирішив надрукувати звернення, якому майже три десятиліття (6 вересня 1993 р.). Так сталося, але саме в цей же день (1920 року) зраджував Україну і Винниченко). Добре пам’ятаю цей епізод, коли разом з двома депутатами Чернівецької обласної ради підготували заяву “Відмежовуємося від такої політики Президента”, яку підписали 53 громадських діячів, політиків, держслужбовців стосовно Чорноморського флоту, Криму і здачі національних інтересів. Тоді вдалося з доволі промовистим зверненням (“У повітрі запахло зрадою”), завдячуючи славному журналісту Миколі Смолінському, “прорватися” на республіканське радіо. Подаю його в оригіналі, щоби відновити тогочасне суб’єктивне бачення частиною громадськості тодішньої української безпекової політики, її імовірних наслідків для сьогоднішньої України. “3 вересня ц. р. (1993) на українсько-російських переговорах у Криму Президент України Л. Кравчук погодився на передачу української частини Чорноморського флоту і українських військово-морських баз, української ядерної зброї Росії. У той же час з’явилося повідомлення, що на прохання Л. Кравчука зустріч керівників країн СНД переноситься на кінець вересня, а за цей час український парламент має ратифікувати договір про новий економічний союз. Ми розцінюємо такі дії Президента як зраду інтересів української держави та її народу, порушення президентської присяги захищати суверенітет України, наругою над національною гідністю громадян України і рішуче відмежовуємося від такої політики Президента. Кримська вереснева угода Президента – це наслідок бездарного керівництва державою з часу проголошення незалежності. Антиукраїнська політика уряду довела економіку до грані колапсу, а добробут народу – до жалюгідного стану. Підірвано фінансову систему країни, знищено національну грошову одиницю, урядові декрети зробили невигідним для підприємств виробництво і продаж продукції. Все це робиться для того, аби довести, що наш народ не здатний побудувати власну міцну державу і лише в союзі з такою ж, до речі, бідною Росією має шанс на виживання. Більшість країн Східної Європи живе за рахунок чужої, зокрема й російської нафти, але ніхто не перебуває в такій економічній залежності від Росії як Україна. Прем’єрміністр вже заявив, що половину багатого цьогорічного врожаю доведеться віддати Росії в рахунок погашення боргів. Сьогодні ми розплачуємося з Росією за дії свого бездарного керівництва Чорноморським флотом і Севастополем. А завтра доведеться платити Донбасом, післязавтра – Буковиною? У цій критичній для української державності ситуації лише могутній голос народу, чітка позиція громадян України, може зупинити політичних авантюристів, що зайнялися розпродажем держави. Ми виступаємо з пропозицією негайного скликання позачергової сесії обласної Ради, яка зажадала б від Президента повної денонсації кримської угоди з Росією. В будь-якому іншому разі державні та представницькі органи, політичні партії та громадські організації, профспілки мають ініціювати збір підписів за відставку Президента та Уряду. Ми звертаємося до обласних рад, що поділяють нашу позицію, провідників всіх об’єднань та формувань висловити рішучий протест проти гендлювання суверенітетом України чи його частинами, об’єднати людей перед реальною загрозою втрати незалежності”. 6 вересня 1993 року, місто Чернівці. Пізніше часто повторював одну й ту ж тезу, що найбільше чого б хотілося, то це вибачатися за свою помилку. Однак, на жаль, усе це було правдою. Подальший розвиток подій лише масштабував ці стратегічні прорахунки державних мужів, розпалюючи звірячий апетит моzковського оркостану щодо “відкушування” обеззброєної України. Це один лише факт із цілої низки сюжетів “торгівлі” національними інтересами. Однак він нагадує нам про важливе аксіоматичне правило, що святий обов’язок зверхників Нації, її “передніх рядів”, владоможців — “чути Народ”. Бо він був, є і залишатиметься найкращим радником, порадником і навчителем для влади, яка покликана ухвалювати доленосні для Нації рішення. Ця істина не забувається, не ігнорується. Уроки державності є затребуваними особливо в періоди тектонічних розломів, коли війна. Українська державність нині зіткнулася з небаченою досі агресивною гібридністю “руськомірства” в усіх життєсферах. Цю політику людиноненависництва намагаються завуальовувати різними “благими” моделями та їх носіями в образі “харошої руzької інтелігенції” та “харошіх руzькіх”, що нібито сутнісно відрізняються від путіністів, просуваючи цінності “демократії” замість тоталітаризму. Сьодо наших читачів, передплатників, просвітян 1. Черняхівський Олексій Іванович – 1000 грн. 2. Бондарчук Андрій Іванович – 1500 грн. 3. Плисака Микола – 200 грн. 4. Чистяк Дмитро Олександрович – 2000 грн. 5. Руденко Ю. Д. – 500 грн. 6. БО “ФІМ” – 2000 грн. годні вони активно проникли в Україну (врешті вони тут були завжди), деякі отримали “за так” українське громадянство, демонструючи свою опозиційність, зазвичай, до певного кремлівського порогу. Причому здійснюють цю лінію скрізь, в Україні і по всьому світу. Однак пам’ятаймо, що така поведінка імперців уже раніше культивувалася. Століттями. Пригадаймо як поет-дипломат тютчев (перебуваючи в Мюнхені на дипломатичній службі імперії) запропонував царю миколі І утворити опозиційний журнал, щоби забезпечити роzzії бажаний контекст сприйняття її світом. Ця фарисейська ідея знову активно почала відроджуватися сталіним, що запропонував сімонову в “литературной газете” друкувати час від часу крамольні (з погляду комуністичної ідеології) матеріали, пообіцявши лояльну “критику” часопису з боку політбюро. На тлі жорстоких репресій, тоталітаризму пропонувалося штучно створити політичну реальність на кшталт “гулагівського братства” між катом і жертвою. Такою ж є і сьогоднішня політика кремля, лише більш масштабною, цинічною, облудливішою, спрямованою на утвердження “любові до ката”. Принагідно варто було б любітєлям “руzькой демократії” почитати окремі статті свого “небожителя”-лєніна про Україну, де він чітко (бо знав добряче свій народець) артикулював нутро “харошіх руzьких”: “пошкрябайте будь-якого московського комуніста і ви знайдете в ньому московського шовініста”. В Україні вже на початку утвердження нашої Незалежності появилося чимало політиків, учених, аналітиків, що настирливо намагалися легимітизувати, консолідувати потенціал імперсько-євразійської (чит. моzковської) ідеології, культивуючи “симпатичний” образ гуманоїдного руzького. Як правило, цьому святотацтву всіляко сприяла “невизначеність” українських влад у ставленні до грабіжника-моz- каля, базових цінностей, української ідентичності, європейськості. На офіційному рівні здебільшого нав’язувалася (за рідкими винятками) політика та ідеологія євразійства. Причому “національну ідею” провладні “ідеологи” впродовж десятиліть намагалися економізувати, соціалізувати, технологізувати, витісняючи з неї саму сутність національно-культурної, мовної, світоглядної української ідентичності. Основою корозії державності стала заява президента ще під час відзначення 4-ї річниці (1995 р.) Незалежности України, коли оприлюднювалася теза, що національна ідея не спрацювала, оскільки “не принесла бажаного згуртування”. А тому пропонувалося наповнити її “новим” змістом та задіяти “нову” ідеологію державотворення. Без національних цінностей, українськості, поза духовними й націєкультурними оберегами. Натомість уже тоді, в 90-ті роки, значна частина владців, комуно-соціалістів, перефарбованого партійно-комсомольського активу, який трохи згодом перетворився в “олігархістів”, активно намагалися вмонтовувати Україну в контури сучасного євразійства (політичного, світоглядного, культурного, економічного, церковного), яке невдовзі переформатувалося в надзвичайно агресивну шовіністичну й експансіоністсько-загарбницьку ідеологію “руzького міра”. До “заслуг” багатьох з них можна хіба-що віднести “побудову” олігархічної моделі держави, коли нувориші-скороспілки, “успішні” фарцівники та експортовані кремлем емісари (на кшталт новінських) на початках заволоділи банками, заводами і “пароходами”, пізніше окупували владу, а згодом, не роззуваючись, навіть не скинувши свиту олігарха чи московського агента-резидента, отримавши з почестями і нашвидкоруч українське громадянство, ввійшли в брудних чоботах і в наші храми. Створювалося таке соціокультурне середовище, коли чужа “церква” примушувала молитися “чужим богам”, чужинці-олігархи заставили народ піти в найми, а доморощені “верхи”, злигавшись, повсюди цвенькали по-моzковськи, віддавши право на окупацію інформаційного, культурно-освітнього простору москвофілам – майбутнім зрадникам і колаборантам. Як бути зараз (у часи воєнного лихоліття) з українською ідеєю, єдиною, яка по справжньому здатна протистояти “руzькомірству”? Колись нам добру пораду дав відомий український просвітник Іван Лисяк-Рудницький у статті “Виродження та відродження інтелігенції” (“Сучасність”, 1973), ніби передбачаючи появу нових загроз з боку моzковії. Він писав, що надійним захистом українців можуть бути лише цінності: “Духовні вартості вимагають завжди творчих зусиль особистости. Мову треба кожному вивчати й плекати, звичаї оберігати, вірування поглиблювати, правопорядок реалізувати, культуру та громадську традицію продовжувати, ідеали новим вогнем насичувати й від ворожих сил захищати. Національна свідомість жива лише тоді, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати”. Це і є (разом із нашою Армією) українським антидотом, знешкоджуючим отруту оскаженілого моzквина, що по злодійському ввірвався в наш дім. Народу знадобилось понад десятиліття, пройшовши випробовування Першим Майданом, щоби, нарешті, з верховин влади було проголошено те, до чого прагнули і чим жили українці. 9 березня (на Шевченків День) 2007 року Президент В. Ющенко заявив, що “наша національна ідея – Україна європейська, з людськими свободами і правами”. І що “національна ідея полягає в тому, щоб Україна була соборною державою з єдиною державною мовою, без подвійних стандартів у політиці, культурі, історії…”. Тоді у вищу політику повертався (ненадовго) національний зміст, без якого є ілюзорним реальне державотворення. Але чи була необхідністю ця світоглядна боротьба в уже Незалежній Україні, чи вона, зазвичай, “не на часі”, коли роzійський наступ відбувався всередині України і зовні безперервно. Не лише в політичному, економічному та військовому вимірах, але й в культурній, ідеологічній площині. Тому Держава і Народ потребували (-ють) впровадження таких політичних, історичних, мовно-культурних, гуманітарних, педагогічних концепцій, в основі яких функціонуватиме корінний принцип для сучасного розвитку України – україноцентризм. Короткий історичний досвід державотворчої еволюції засвідчив, якщо політики, вчені, державні службовці, митці, педагоги, громадські діячі ігнорують національні цінності історичної пам’яті, національної культури, державної мови, традиції віри, то суспільство отримує сурогатні результати в побудові держави та вихованні свідомої нації. На початку незалежності українська держава не зуміла виробити і впровадити україноцентричну ідеологію. Де-факто таку ідеологію мав тоді лише Народний Рух та близькі йому національно-демократичні і патріотичні сили. Їх вплив на суспільство був значним. Саме вони формували ті якості національної свідомості, громадянськості, патріотизму, яких так бракувало офіційній владі Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: ЗЗввееррннеенннняя

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин