Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Самовидець · “Ми стали іншими, сильнішими, бо спільно почали працювати задля одної мети всі: народ, армія, влада”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Аплодую ЗСУ і …смерті загарбників. А ви?

Слово Просвіти, №28 за 2022 рік

9.00. Загальнонаціональна хвилина мовчання – вшанування тисяч полеглих у цій війні: військових, цивільних, немовлят. Метроном чітко рахує секунди. А в мені вони відлунюють згасаючими ударами сердець убитих, після останнього з яких настає вічна тиша, чорна ніч. Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України І скликання, почесний громадянин Волині Далі екран дає заставку миттєвостей військових буднів, за нею – новини за минулий день. Коментар ведучого не синхронізується змістом з інформаційним рядком подій. Я встигаю хапати одне і друге, дружина – лише голосову інформацію. Жахливі кадри руйнувань, бої, людські страждання, смерть. Скорбота і біль. Аж раптом мені стає радісно, я встаю, аплодую: біжучий рядок інформує, що за добу наші воїни знищили майже 300 загарбників, чимало їхньої броні, літаків, гелікоптерів, безпілотників тощо. – Що з тобою? Чому аплодуєш? – Смерті москалів… Дружина якось дивно поглянула на мене і мовчки вийшла. Може, у жінок, які дарують життя, інше сприйняття? Бо кінець земного існування, реакція на нього сприймаються свідомістю з домішкою якоїсь містики, жахливо, боляче, сумно і страшно. Допоки не взнаєш, хто навіки відійшов. Смерті Сталіна раділи сотні тисяч політв’язнів совєцьких концтаборів. Один із них, мій земляк Петро Мосійчук, розповідав мені, що, повертаючись звідти додому, спеціально зайшов на Красну площу в Москві, знайшов могилу вусатого ката і, впевнившись, що ніхто не бачить, виконав коротеньке колінце козацького танцю. Та от парадокс: мільйони одурманених …плакали за своїм мучителем у день похорон. О, червоний ідеологічний дурман важко покидає свідомість. Частина людей не позбулась його й понині, інфікувала ним своїх дітей, що особливо небезпечно. Дурман стійкий, мов радіація, але його може прогнати порада Святого Письма: пізнайте Правду і Правда визволить вас. Не всі прагнуть пізнати її. Тому так довго вбивцю мільйонів українців, свого мучителя і ката називали “батьком”, а віковічного дволикого ворога – Московію, яка століттями прагнула то криваво вбити, то задушити українську націю і разом з тим – запевняти, що ми – одна сім’я, що російський народ – старший брат, у нас спільна мета, один дім. І більшість вірила облуді, хоча й знала, що насправді це гніт. Навіть це не відрізало від нас імперську пуповину, по якій в тіло молодої держави текла отрута. До того ж головний демократ перших років президентства Борис Єльцин підігрівав любов українців до “старшого брата”. Добре пам’ятається його настанова своєму оточенню: “Прокинувся вранці – і думай, що ти зробив для України”. Воно правильно зрозуміло свого “демократичного” царя. Так само як ми тепер розуміємо “іхтамнєт”, недавні запевнення лаврова “с Украіной нікто воєвать нє собіраєтся”. Бо на практиці робилось навпаки. Навіть сам Єльцин невдовзі після обрання повернувся до авторитарних методів керівництва, позиції сильнішого у стосунках з Україною. Пригадаймо загрози втрати Криму, півострова Тузла, болючі проблеми з економікою, Чорноморським флотом, постачанням газу, становленням української армії, Церкви, атаки на українську мову тощо. Керівництво нашої держави обрало політику умиротворення сильнішого сусіда. Леонід Кучма спробував огризнутись. І одержав “плівки Мельниченка”, “справу Гонгадзе”, Віктор Ющенко – отруєння, першого міністра ЗСУ Костянтина Морозова, який взявся грамотно, реально і активно за формування Збройних Сил, змістив сам Леонід Кравчук. Під тиском сусіда. Совєцький генерал Василь Санін першим серед депутатів після проголошення Незалежності звернувся до військових з пропозицією допомагати будувати українську армію. Невдовзі, того ж року, загинув в автокатастрофі. За словами його дочки, з якою зустрічались члени Народної Ради, аварія була організована. Трохи пізніше загинули В’ячеслав Чорновіл, Вадим Гетьман, Олександр Ємець, Анатолій Єрмак, інші депутати, політичні діячі антимосковської орієнтації, авторитетні у суспільстві люди. Урядові, відомчі, управлінські структури, армія, міліція, спецслужби (навіть президентський трон) активно зариблювались промосковськими кадрами. Вільно почувались сепаратисти, колаборанти. Владці, політики, бізнес зайняті чварами, боротьбою за доступ до корита, крісел, особистим збагаченням, дерибаном багатств країни. Суспільство майже тотально інфікувалось корупцією. Країна слабшала, над нею витав привид національної руїни, колонії, бо роззброєна, роздерибанена власними урядовцями і воєначальниками, вона не могла готувати гідний опір загарбнику. Так, наша армія була слабкою, але нація не була беззбройною. Не знищені багатьма загарбниками дух свободи і волі вибухнув Майданом. Він підтвердив аксіому боротьби за свободу: справжня незалежність скроплюється кров’ю патріотів і поневолювачів. Президент-зек, ставленик Московії, обраний очманілою більшістю виборців, утік до свого господаря з награбованим добром і найближчими соратниками. З-під маски “старшого брата” трохи визирнуло його справжнє зловісне обличчя. Заворушились за його командою сепаратисти, почалась “мирна” анексія Криму, агресія на Донбасі, яку охрестили АТО, і наш майбутній Президент пообіцяв закінчити її за три дні. Це був початок справжньої війни. Прокинувся нездоланний дух спротиву агресору. На допомогу слабкій армії пішли тисячі добровольців, екіпіровані своєю амуніцією, уніформою, зброєю чи беззбройні. Країну потрясли як приклади безпрецедентних за виміром мужності подвигів оборонців, так і жахливі жертви в протистоянні з добре озброєною ордою: Іловайськ, Донецький аеропорт, Савур-Могила, Маріуполь, Широкине… З нас довгих вісім років боляче тягнули нерви, витончено, нахабно, цинічно випробовували терпіння військових на передовій: згідно з абсурдними “мінськими домовленостями”, вони зберігали режим тиші, на який сєпари і московити чхали і гатили по наших позиціях із забороненої зброї. У нас чи не щодень – “двохсоті”, “трьохсоті” – біль. Подвійні муки: ти не можеш одразу у відповідь на втрату побратима чи поранення достойно відповісти. Той, хто не витримував, ставав підсудним. Так можна було спровокувати ширшу жорстокішу бойню. Однак обидві сторони не були готовими до неї. Млява, позиційна війна не найкраще позначалась на моральному, бойовому стані армії. Стан “ні миру, ні війни” повинен був чимось закінчитись. Багаторічну тягучку продуктивніше використав наш ворог. Неспішно, під виглядом навчань, біля наших кордонів у Білорусі готувався плацдарм для вирішального наступу на Україну, про що не раз нас попереджала розвідка США, Англії. Серія вибухів на великих складах боєприпасів ЗСУ, унаслідок чого їх не стало, теж прозоро стверджували це. У нас найпекучішу проблему, справу першочергової державної ваги – зміцнення обороноздатності, консолідації суспільства заступили то політичні розборки, то вибори президентів у США, у нас – то корупційні скандали, то пошук особистих ворогів, то притлумлення національного продукту. Шостий Президент заколисував: тривоги нема, будуть шашлики, гуляння, головне – фінансування “великого будівництва” доріг, яке в народі охрестили “великим крадівництвом”. Це в ситуації, коли військові потуги України і Московії знаходились у різних вагових категоріях! 24 лютого 2022 року розпочалась справжня війна. Кожен громадянин України, крім зрадників, колаборантів, “вати”, почув тривожний голос Матері-України. І суспільство враз пережило духовно-героїчне Преображення. Нахабство, жорстокість, підлість ворога реанімували нашу небезпечну вроджену рису – гуртуватись на критичній грані існування. Розколота політичними, особистими чварами країна консолідувались. Ми стали іншими, сильнішими, бо спільно почали працювати задля одної мети всі: народ, армія, влада, її структури. Що особливо значимо – наш Президент. Пригадаймо довгі черги добровольців біля військкоматів. Кожен відчув особисту відповідальність за долю України, себе, своїх дітей, онуків. Наша героїка сколихнула, розбудила, надихнула демократичний світ і він після “глибокої стурбованості” став нам реально допомагати. Величезною підмогою в боротьбі з ворогом стала масова героїка суспільства. Людей різного віку, професій, посад, національностей, які виявляють самовідданість, мужність, розуміння свого священного обов’язку: тихий, мовчазний, щемливий подвиг армії волонтерів, медиків, благодійників, служб, що допомагають ліквідувати наслідки жахливих руйнувань, рятувальників, матерів, дружин, які благословляють своїх дітей, чоловіків на захист рідної землі. Подвижники поруч: жителька с. Верхи Камінь-Каширського району на Волині Любов Смолярчук відрядила на фронт четверо синів і онука. Батько з двома синами з Нововолинська тримає оборону… Московія, за звичкою, брехливо назвала війну “широкомасштабною операцією”. Агресія була ще до війни. Вбивство тисяч людей, перетворення міст і сіл на руїну із застосуванням усіх видів зброї, нашестя величезної армії – то війна. Ворог приніс на нашу землю страждання, біль, смерть. Але не зневіру, покірність, тотальний страх. Наш страх – його зброя. Ми вибили її з арсеналу “другої армії світу”. Загарбник сподівався тріумфально прогуркотіти на броньованій техніці від східного до західного кордону за три дні. Солдатам навіть сухпайки лише на цей час видали. Деякі закордонні прогнозисти відводили на цей марш-кидок трохи більше – п’ять діб. Не сталось. Скоро, в День Незалежності, півріччя героїчного спротиву озброєному до зубів з ядерним потенціалом загарбнику. Розтрощено, підбито, збито, потоплено, підірвано величезну кількість його броньованої, повітряної, надводної техніки, арт-реактивних установок. У перехоплених телерозмовах орки самі зізнаються: в Україні для них пекло. Понад сорок три тисячі московитів вже навіки втихомирились. Тому аплодую і хочу, аби ця цифра стрімко зростала. А ви? Антиморально? Далебі. Адже всі ми палко бажаємо миру через перемогу. І всі ми знаємо, що мобілізують, ідуть на фронт не вареники ліпити, і не озиминою землю засівати, а тілами ворога. Там діє один логічний закон: не вб’єш ти – вб’ють тебе. Перемогу одержує той, хто посіяв більше смертей. Оголімо нерв, напружмо мізки, змусьмо себе думати в суворій реальності: у твою квартиру, в твій дім нахабно вдерся бандит. Тебе хоче вбити, твоє нажите добро забрати, дружину, дітей зґвалтувати. Ти будеш чекати, як віл обуха? Я не чекаю відповіді, бо знаю, що зробить справжній господар. Коли хочемо перемогти, відбудувати Україну, відкиньмо оманливі сподівання, що це станеться якось по іншому. Ключ до нашої перемоги – у знищенні якомога більшого числа особового складу оскаженілої орди московитів, його бойової техніки. Іншого не дано. Запам’ятався десь тримісячної давності в теленовинах про війну дивний сюжет: жінка вивела з притулку в щойно захопленому агресорами на Київщині місті сімнадцять бездомних собак… “Ми рятуємо тварин, щоб залишитись людьми”, – зробив висновок коментатор. У нашого ворога до нас віковічна ненависть. Її шал припав на нинішню війну. У нього вона тваринна, у генах, крові. У нас – осмислена, як кара загарбникам за жахливі злочини. І не треба боятися, що борючись з сатаною, самі осатаніємо. У нас інший, зовсім інший менталітет, мотивація оборонців і загарбників – мов день і ніч. Ми на своїй землі, її захищаємо. То і є стрижень нашої героїки. Наші далекі історичні попередники скіфи не залишали в живих жодного попередника, який вторгся на їхню землю, аби поневолити. Водночас були в дружніх стосунках з миролюбивими сусідами. І це добре розуміли вороги. Давні корені героїзму нашого народу ніколи не всихали: від скіфів – до Київської Русі, запорожців, від них – до УНР, від неї – до УПА, Майдану. Майдан висік з нашого кременевого осердя потужну іскру, що спалахнула героїзмом країни в боротьбі з Московією з перших днів агресії у 2014 році, незважаючи на велику перевагу ворога, його підлість. Фанатизм, жорстокість – це не геройство. У горнилі війни народилася нація героїв. Вона здивувала нас, світ, наводить жах на загарбників. Героїзм наших воїнів – дивний сплав любові до рідної землі, людей, побратимів і логічно усвідомленої ненависті до ворогів. У найкритичніший момент його сплаву блискавично щезає реальна небезпека власної смерті. То і є вершина подвигу. Доброволець, сирота, 17-річний хлопчина з позивним “Хома” з моєї Волині, накрив своїм тілом ворожу гранату, аби врятувати своїх побратимів. З любові до них, з ненависті до загарбників. Командир підбитого літака виводить його за

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин