Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “На вигляд він здавався молодшим за свої роки, душею ж це був юнак, сповнений світлих поривань і надій”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Сковородинські нотки в долі Олександра Навроцького

Слово Просвіти, №28 за 2023 рік

Володимир ПОЛІЩУК, доктор філології, професор, м. Черкаси Услід за 200-річними ювілеями Тараса Шевченка (2014) і Пантелеймона Куліша (2019) дістається до такої ж дати їхній щирий прихильник і побратим по Кирило-Мефодіївському братству Олександр Олександрович Навроцький (1823–1892) — один із тих “братчиків”, котрим випало значно менше публічної уваги в наступні десятиліття і століття. Менше, порівняно з тими ж Шевченком і Кулішем, тим же Миколою Гулаком, про якого навіть роман написано (“Четвертий вимір” Р. Іваничука, твір, увінчаний Шевченківською премією). Між тим, наявні джерела, хай і нечисленні, виставляють О. Навроцького вельми достойною особистістю, цілком оригінальною поміж видатних сучасників. У 1902 році, з нагоди десятих роковин від кончини О. Навроцького, жовтневе і грудневе числа “Киевской старины” опублікували “Поминку” Володимира Науменка та розлогу статтю Олександра Шрамченка “А. А. Навроцкий”, які, власне, стали основою для пізніших публікацій про кириломефодіївця, публікацій, у більшості з яких констатувально мовлено про його життєві віхи і творчий доробок. Зокрема про О. Навроцького писали і його земляки-краєзнавці Михайло Пономаренко та Григорій Голиш. Аби надто не повторюватись, означу тільки кілька біографічних моментів, звернувши більшу увагу на риси внутрішнього світу О. Навроцького, скориставшись окремими фрагментами тих же публікацій 1902 року, зокрема і вміщеним у публікації А. Шрамченка незакінченим листом самого Олександра Олександровича до невідомого адресата (адресатки?), листом, у якому немало характеристичного й обійденого увагою в пізніших публікаціях. Отже, майбутній кириломефодієвець і поет народився 9 серпня (за н. ст.) 1823 року в Антипівці Золотоніського повіту, в родині безпомісного дворянина. Рано втратив батька й надалі мав підтримку від знаних земляків — Олексія Капніста і Миколи Гулака, брата в других, теж згодом “братчика”. Тут варто звернути увагу на один цікавий історичний штрих: Золотоніщина була, певно, єдиним повітом у тодішній Україні, яка “делегувала” до складу Кирило-Мефодіївського братства трьох достойників — крім О. Навроцького та М. Гулака ще й Олександра Тулуба — дідуся відомої письменниці Зінаїди Тулуб… О. Навроцький поступово й успішно навчався в Золотоніському повітовому училищі, Полтавській класичній гімназії, на історико-філософському відділі Університету св. Володимира в Києві, котрий закінчив пам’ятного 1847-го, вже бувши членом братства. 1 квітня того ж року юнака було заарештовано. У колі братчиків О. Навроцький належав до радикального крила (поряд із Т. Шевченком і М. Гулаком). Арешт і слідство витримав винятково гідно й мужньо, всі обвинувачення відкидав, нікого не обмовив. Зрештою, вирок про в’язницю та заслання О. Навроцькому жандарми мотивували “не стільки за зближення з україно-слов’яністами, скільки впертістю в непризнанні”. Далі були В’ятка, Єлабуга, зняття поліційного нагляду, Курськ, Петербург і до кончини — Кавказ і Закавказзя (Дагестан, Єреван, Темір-Хан- Шура). В останньому з містечок (нині — Буйнакськ) О. Навроцький і похований. Працював на різних чиновничих посадах, а паралельно — дуже плідно творив як поет і перекладач. Цей великий достойник справді написав дуже багато оригінальних творів іще більше здійснив перекладів. Про них мовлено в низці публікацій і новішого часу. Але “через різні обставини, а головне через надмірну скромність автора, до цих пір лишаються, за незначним винятком, в рукописах”. Спробуємо пильніше глянути на внутрішній світ незабутнього ювіляра, послуговуючись і його власними думками-судженнями, й оцінками його сучасників. Передовсім констатуємо відоме: на О. Навроцького, на формування його думок і почувань мали вплив Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Гулак. Їм, до речі, Олександр пізніше присвятив цілий ряд поезій-присвят і перекладів. Але впливи ті вочевидь були б не такими сутнісними, якби не був таким сприйнятливим і вдумливим сам О. Навроцький, мавши тонкий і вразливий душевний лад. Народжений за розквіту епохи романтизму, він і душу мав цілком романтичну, зберігши такий її стан до старості. “В 1882 році, — писав один із сучасників, — Навроцькому було років за 60, але на вигляд він здавався молодшим за свої роки, душею ж це був юнак, сповнений світлих поривань і надій, що не бажав бачити життєвого бруду, що ігнорував дріб’язковість його і підносився мріями в романтичну далечінь. За складом свого світогляду це був справді романтик у кращому розумінні цього слова”. Хтозна, чи був знайомий О. Навроцький хоча б з якимись творами Григорія Сковороди, про це, здається, не мовлено в публікаціях про нього. Але ряд суджень Олександра Олександровича, їх семантика, дуже виразно навертають до ідей сковородинства, й таке навертання великою мірою було обумовлене ніжністю і вразливістю його власної душі. Мовлячи про сковородинство О. Навроцького, маємо на увазі принаймні кілька вельми показових рис, а саме: усвідомлене прагнення до самопізнання з юнацьких літ, таке ж саме усвідомлене бажання “жити серцем” (“філософія серця”, кордоцентризм), щире захоплення красою та гармонією світу, природи, піднесення категорій любові й добра тощо. Можна казати і про певний світоглядний дуалізм, бо духовно-релігійний чинник завжди, особливо ж у юнацькому віці, мав для О. Навроцького вельми важливе значення. Усе це можна достатньо переконливо доводити рядками вже згадуваного листа О. Навроцького до невстановленого адресата. “Живучи серцем, — зокрема писав у ньому Олександр Олександрович, — я був наївно релігійним, бездумно вірував, тепло й палко молився, релігія та життя для мене йшли якось роз’єднано, я не бачив між ними ніяких протиріч. Треба відзначити, що молитва ніколи не була для мене обов’язком, а завжди натхненням, тобто привабою серця, а я молився тоді майже щоденно — і навіть часто на свіжому повітрі, йдучи до університету, захоплений спогляданням київської природи та її незвичайною ясністю (Київ я й тепер люблю безтямно), я тепло й усердно молився… То була простодушна, щаслива пора готування до саморозвитку,.. коли людині треба усвідомити й визначити свою діяльність щодо себе самого, щодо інших і до всього довкілля”. Молюся, Господи, молюся: Від злоби тяжкої спаси! Хай агнцем тихим я зроблюся, — Єлей твій в душу принеси… Це з вірша “Молитва”, одного з небагатьох, текст якого потрапив у статтю про О. Навроцького й був оприлюднений, бо ж сила-силенна інших лишається досі в рукописах. І можна бути певним, що ідея Бога, щирої віри, проникливої релігійності в тих інших віршах, недрукованих, дуже виразна. Зробимо тут один такий собі “ліричний відступ”, ширше аргументуючи питому вагу і прихильність О. Навроцького до релігійно-духовного чинника, фактору віри хоча б тим, що цей чоловік і в пізніші свої десятиліття не випускав із поля духовного зору Святе Письмо, інші духовно-релігійні книги, користався ними й популяризував, зокрема й прикладаючи-переспівуючи їх українською мовою, до того ж, якщо не скрізь першим, то безперечно одним із перших. Окрім понад ста “Псалмів пророка Давида” перу О. Навроцького належать переклади уривків із першої Мойсеєвої книги Настання, Пісня пісень Соломона, об’ємні фрагменти Євангелія від Матвія, книг пророків Аввакума, Наума, Софонії, Огія, Ісайї, деяких інших біблійних текстів, із яких цей талановитий і глибокодумний митець черпав натхнення і поживу для розмислів. Власне, як і його видатний земляк і попередник Г. Сковорода, хоча б при творенні свого “Саду божественних пісень, який приріс із зерен Святого Письма”. Збіжності між розмислами Г. Сковороди й О. Навроцького бачимо і в осягненні явища краси як ціннісної категорії, хіба що молодший із них дивився на це явище передовсім через призму літературну, поетичну. Мовлячи про свою від дитинства пристрасть до читання, котре в ньому самому збуджувало перші сплески творення, О. Навроцький утому ж листі зауважив, що все те “не минуло даремно, воно розвинуло в мені смак і чуття прекрасного, а ще більше розвинуло серце щодо голови”. Облишимо на момент останню фразу, а наголосимо на розумінні О. Навроцьким сутностей “чуття прекрасного”. Він зауважив, що “Краса не одна тільки розкіш і насолода життя; вона носить у собі корені добра й істини; без неї людині було б незатишно (він пише — “не-ловко”) в житті, чогось не вистачало б їй”. У контексті цих своїх розмислів означив і цікаве, вочевидь його суб’єктивне, міркування про важливість саме поезії як “органу життя”, бо ж, на його думку, “ніщо так не очищає нашу душу і всю нашу моральнісну природу, як поезія…”. Тепер про облишене вище “серце щодо голови”. Власне, про гармонію між чуттєвим, емоційним і мисленним, розумовим. Явно мавши схильність до філософського осмислення буття, за всієї своєї романтично-душевної чуттєвості О. Навроцький розумів і відзначав конструктивну (чи творчу) властивість раціональної його, буття, складової. Щодо себе, залюбленого в літературу й захопленого читанням, він висновує, що “читання легке не дає ще знання, — я взявся за читання серйозне, філософсько-історичне: замість товариства став відвідувати студентські сходки — і тут-то відкрився переді мною новий, чарівний світ, повний життя і всього, чим тільки виблискує палка, прекрасна юність”. Тобто йдеться про шлях світопізнання й самопізнання, що над ним задумувався, зважимо, юнак-студент ще на порозі самостійного дорослого життя. Знову ж, хтозна, чи було хоч якось опосередковано присутнє в цьому процесі світой самопізнання сковородинське слово, але думка любомудра Сковороди щодо “пізнай себе і сотвори себе” в цитованих писаннях О. Навроцького прозирає досить виразно. Всі ті розмисли студентські про облаштування суспільного життя, нотував О. Навроцький, “краще за всякі книги розвивали в мені всі інстинкти добра; бувало, вчишся для них і на них. Як суворо обговорювались, як правильно розумілися кожна нова думка, кожен світлий учинок, чиї б вони не були, — як вірилося нам у щасливу запоруку майбутнього!...”. Знаємо, як жорстко чи й жорстоко вдарив царат по цих сподіваннях і мріях, у т. ч. вдарив О. Навроцького: арешт, в’язниця, заслання… Утім, романтичного й життєлюбного кириломефодіївця негаразди не зламали, хоч стан несвободи його видимо гнітив. У О. Навроцького було особливе ставлення до свободи, особливо загострене її відчуття. Власне, як і в Сковороди з його “De Libertate”. Щодо О. Навроцького, то можемо казати і про свободу, сказати б, фізичну, і про свободу внутрішню, духовну, які в окремі моменти його життя перепліталися. У цитованому листі О. Навроцький кількаразово пише про моменти свободи/несвободи, навіть цим самим акцентуючи на особливій важливості цих станів для нього самого. Скажімо, перебуваючи два місяці під слідством жандармів, отримавши вирок і ставши на етап, поет описує свій стан поза стінами в’язниці: “Червень, дорога, свіжість і буяння полів і лісів, незнайома мені північна природа, — все це здалося мені блаженством після двомісячного

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин