Про#читання · “Його мова дихає Україною, тож Україна теж має дихати нею”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Дзвенить добром – “Нащадкам на згадку”
Слово Просвіти, №28 за 2023 рік
Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопіль
На зорі нашої Незалежності Василь Савчук написав драматичну поему “Кривавий тан”. Крига скресла, стало вільніше дихати. Тож першим ділом письменник пішов до місцевого театру (нині – Тернопільський академічний обласний український драматичний театр ім. Т. Шевченка), аби там взяли до опрацювання текст і оприлюднили його у сценічному форматі, себто на сцені. Взяти поему – взяли, але при тім натякнули, мовляв, у державі криза, немає фінансів, мусимо насамперед ставити “касові” вистави. Пригадую, згадував про це пан Василь із відчутним невимовним болем і сумом в очах. Минуло тридцять років і “Кривавий тан” матеріалізувався, став об’єктивною реальністю у бутті нашої країни. На жаль. Але поет продовжував невтомно працювати. З-під його пера одна за одною, немов пташата, які випурхують з гнізда і летять у піднебесся, йшли помежи люди книги – різножанрові, різнотематичні: публіцистичні, краєзнавчі, художні (поезія, драма, гумор і сатира). Чого лишень вартий “Триесірний Ґеньо з Трої”! За результатами “Степанової весни–2019” Василь Савчук став лавреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії “В ім’я добра” імені Степана Олійника (м. Одеса). Від його ліричних поетичних збірок теплішає на серці. Образне бачення світу в кожного поета своє і незбагненне. Саме воно формує його стиль і почерк. Це тільки в нього квіти рясту здатні мити деревам ноги, трава – фарбувати себе в зелене, а слова – брунькуватися, вишня у нього сміється, скрипалять бджілки, крапелинка дощу обіймає засохлу грудку… Мені здається, що, читаючи ці рядки, розм’якне найчерствіше у світі серце. А ще є у Василя Савчука й такі поетичні рядки: “Тож працюймо, допоки змога, // Щоб дзвеніла добром дорога”. Гарний епіграф до життєвої стежки кожного з нас. Вдивляючись ще раз у назву книги “Росинки з дарованих стежок”, у слові “росинки” побачила поміж буквами ще одне слово – Син. І подумалось: добрий син у доброї матері. Це про Василя Савчука, доброго краянина із берегів Золотої Липи. Майбутній письмак, як любить казати поет Ігор Фарина, прийшов у цей світ на берегах славної річки. А назва говорить сама за себе, бо навіює інші славні слова, які були притаманні бережанцю: спокій, мудрість, виваженість, працелюбність, скромність, терплячість, доброзичливість, аристократична шляхетність, дивовижна залюбленість у рідний край і рідне слово, а відтак – щоденна і ретельна праця на благо життя-ріки, аби не замулилося, аби на-
Богдан ЗАЛІЗНЯК, член НСПУ і НСЖУ
Андрій Содомора – перекладач, письменник, професор класичної філології Львівського національного університету ім. І. Франка, кандидат філологічних наук. “Андрій Содомора – людина, до чиєї мови хочеться прислухатися затамувавши подих… Він завжди тонко відчуває світ і слово, він здатен помічати глибинне навіть у, здавалося б, звичному і буденному, – читаємо в прес-анонсі заходу МІОК. – Зустріч із Майстром – нагода проговорити насущні та водночас вічні питання. Чи втрачаємо ми автентичність своєї мови? До чого й до кого маємо бути уважнішими? Як впливає на сьогодення і його відтворення в мистецтві теперішня війна?” Після вітального слова першого проректора “Львівської політехніки” професора Олега Матвійківа до присутніх звернувся Андрій Содомора: “Мені приємно. Хвилююся. Не завжди кажеться те, що хочеш сказати. Не знаю, з чого почати… Ішов Львовом десь рік тому, здається, вулицею Стефаника. Зацвів бузок. В голові: “Зацвів бузок…” Серце болить. Чекаємо на Перемогу. Про мову не говоритиму. Хіба що найважливіше. Вся біда в тому, що між українською і російською мовами є велика різниця, але в тонкощах, дрібницях. Мова – душа народу, отже, тонке. А нам треба йти важкою стежкою. Це – дуже тонка справа, делікатна.
повнювалося чистим і відбірним сріблом-словом… Сумно усвідомлювати – віддаленів від нас письменник, пішов у засвіти посеред нуртування весняних соків. На моїй книжковій полиці багряніють “Пізні чорнобривці” – остання прижиттєва книжка письменника. До другого розділу збірки увійшли акровірші, де перші літери кожного рядка прочитуються згори вниз, утворюючи якесь слово. У даному випадку – ім’я та прізвище відомих особистостей. Цей літературний жанр не з легких, бо вимагає особливої концентрації розуму, думки та інтуїції. А ще відповідних знань та обізнаності про творчість тієї людини, про яку пишеться. Савчуку виявилось це під силу, у нього їх аж 43, які він означив терміном сильветки-акровірші. Наскільки я розумію, це авторський жанр. Досі таке письмо не зустрічала. Від того й читання набуло особливого й утаємниченого “чину”. (Сильветка – слово французького походження, означає коротку і стислу характеристику особи, переважно митця). Перші сильветки-акровірші поет присвятив українським світочам – Тарасові Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці, Ліні Костенко, Дмитру Павличку. Решту – мистцям нашого краю. А нещодавно стараннями духовного побратима, письменника з Одеси Олекси Різниківа у видавництві Анатолія Коваленка вийшла друком невеличка за об’ємом, але вагома за змістом знакова книжечка Василя Савчука “Нащадкам на згадку”. Вона стала своєрідним продовженням вже згаданих “Пізніх чорнобривців”, адже акумулювала у собі акровірші-присвяти видатним людям та друзям автора, а також скоромовки для дітей. Певно душа поета заздалегідь у такий спосіб прощалася із близькими і далекими друзями, з колегами. І сьогодні, коли світла Душа Василя Савчука зоріє нам з небесних просторів, “Нащадкам на згадку” сприймається в особливий спосіб: як тяглість поколінь, як нагадування про непроминальну пам’ять, про теплі і дружні стосунки, які треба берегти у серці, про велич Слова, яке від початку було у Бога. Зачином до збірки, так само як і в попередній книжці, є акровірші з посвятою Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці. А ще іншим світлим постатям, які своєю правдивою життєвою позицією, добрим жертовним справам стали міцним підмурівком у справі розбудови незалежної будучини нашої багатостраждальної України. Серед них образ майстра-самоука із села Лапшин Василя Бідули, котрий першим на Бережанщині створив пам’ятник Тарасові Шевченку, який встановили у селі Жуків (1911). Те саме село, про яке відомий український письменник Богдан Лепкий написав “Казку мого дитинства”. І той пам’ятник не раз руйнували всі три влади, які окуповували цей край. Вписати в душу образ Кобзаря”, – А тільки так його вживити в камінь! – Світилась в майстра дума, як зоря. Инак змаліла б замислу гора, – Льос так велів гарячими вустами. Бунтівний дух Пророка і Співця, І біль його, і гнів, любов і віру Доглибно записала в камінь сірий
Уява Василевого різця. Любов свята цей пам’ятник створила. – Аж трьом катам його здолать було несила. Читаючи ці посвяти, читач відкриє огром і велич досі невідомих і відомих імен, як от світлої пам’яті Посла до цісарського крайового парламенту у Відні, улюбленого народного трибуна Тимотея Старуха, січового стрільця Василя Вишиваного, письменниці Іванни Блажкевич, творців “Журавлів” Богдана і Левка Лепких, редакторки журналу “Литаври”, поетеси Олени Теліги, Президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака, авторки віршованої поеми “Маруся Чурай” – Ліни Костенко, автора “Гранослова” – Дмитра Павличка, народного артиста України – Дмитра Гнатюка, співачки в діаспорі Квітки Цісик. Серед сучасників ціле гроно імен: академік НАПН України, активний дописувач просвітянської газети Георгій Філіпчук, поет Володимир Базилевський, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” Павло Мовчан, письменники Любов Голота та Адрій Содомора. Цей список довгий. Його палкі акрорядки присвячені також новітнім воїнам героям-захисникам: бережанцям Віталію Скакуну, Руслану Рудічу. Поетам-краяни-нам – Миколі Базіву, Зіновію Кіпибіді, Юрію Заяцю, Оресту Чоловічку, критикині Тетяні Дігай, доктору мистецтвознавцю Олегу Смоляку, поетам Володимиру Кравчуку і Богдану Андрусяку, письменниці Жанні Юзві, романістці Ніні Фіалко, літераторці Стефанії Білик та багатьом іншим. Не можу не згадати шанованого мною письменника Олексу Різниківа, двічі репресованого. З ним познайомилась у 2013 році на Всеукраїнському загальнонаціональному конкурсі “Українська мова – мова єднання”. Ось як він красно пише у передмові до видання: “Я обіцяв Василеві видати цю книжечку. Він прислав мені друкопис, де зі своєю толерантністю поставив два моїх сонети першими. Хай пробачає мені, але я їх переставив у кінець… Мої телефонні розмови з Василем починалися піснею, яку я співав Василеві, а він мені підспівував: Як з Бережан до кадри січовики манжали, То краялось серденько із горя і печалі, То краялось серденько хорунжого Осипа, Як нам з очей зникала та Золотая Липа… Ці акровірші, – каже пан Олекса, – це такий ужинок з Василевої ниви, що просто диво!”. А для мене диво те, що знайома з обома цими величними постатями і що маю можливість торкатись до їхнього Словотвору.
Коли моя пам’ять торкається світлого імені письменника з Бережан, що на Тернопіллі, Василя Савчука, то на думку спадають слова Володимира Яворівського з його публіцистичної радіопередачі, які давно стали крилатими: “Що ж ми за народ такий?”. Написати про бережанця є інформаційний привід – нова незвична книга. Але… почну здалека.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
