Шевченкіана · Вітаємо Павла Мовчана з Днем народження! Многая літа і нових творчих успіхів! · с. 8сторінка оригіналу ↗
Павло МОВЧАН: “Шевченко став оптикою, повітрям, щитом і мечем народним, національним кодом, паролем. Він для України – все”
Слово Просвіти, №28 за 2023 рік
Не мислю проєкту “Тарас Шевченко в творчій долі видатних письменників і художників” без статті про великого українця Павла Мовчана. Поготів, що спеціальних публікацій у такому ракурсі, здається, не було.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Тема “Шевченко в Москві” чітко вписується в контексти сучасного шевченкознавства” Познайомився з Павлом Мовчаном на початку цього століття, коли працював (з 2001 року) генеральним директором Культурного центру України в Москві. Про наше духовне зближення гарно свідчить його напис на подарованій мені в березні 2005 року дивовижно глибокій книзі роздумів “Витоки” (2004): “Дорогий Володимире! Радий, що ми з одних витоків і душевно перегукуємось”. У той час писав книгу “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві””, що побачила світ у 2007 році. На моє прохання Павло Михайлович прочитав її в рукопису і подарував мені невелику, але блискучу, дорогоцінну Передмову, насичену нищівними оцінками московщини. Не промину процитувати початок цього прецікавого й мудрого есею, написаного понад півтора десятиліття тому: “Ефект впізнаваного діє на нашу підсвідомість на рівні стереотипів: здається, ми все знаємо про той чи інший об’єкт, ту чи іншу особистість. Ми вимовляємо “Шевченко” – і сума знань про нього немов вичерпується його іменем. Ми кажемо “Петербург” чи “Москва” – і постає вся сума негативів, історичних кривд, упослідженості і сановної самовтіхи, кар’єрності і самодостатності, столичності і провінційності в цих двох імперських погніздов’ях... Десятки, сотні разів я особисто під час навчання в Москві1 сновигав столичними вулицями імперії, не замислюючись, що до цього гідроніму, помноженого на топонім, причетне не одне покоління моїх однокровців… Коли болотяний дух “московщини” запанує на цих пагорбах, подивує європейців та навіть злякає безглуздою азіатською жорстокістю, загумінкуватістю, безоглядним свавіллям, – коли до освіченості ставлення вороже, коли прислів’я “Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился” стало найвищим аргументом на користь православ’я… Дійсно, саме з України наука прийшла до Москви...” Павло Мовчан однозначно підтримав “авторські інвективи на адресу новітніх московських “користувачів” і тлумачів історії”, які безсоромно спотворюють реальні факти, зафіксовані в історичних джерелах, на догоду неоімперським тенденціям і сентенціям, перетрактовують історію Москви. Вкрай важливим було схвалення великим українцем стратегічного замислу Культурного центру про видання серії книг, у яких “українська присутність у Москві впродовж її історії має бути висвітлена на рівні наукових знань об’єктивно і неупереджено”. Мовчан особливо вчасно наголосив на необхідності “суттєвого доповнення портрета визначальної нашої національної постаті – Тараса Григоровича Шевченка, вписавши його в ширший просторово-часовий контекст”. За його словами, тоді “стає зрозуміло, чому саме над Москвою-рікою стоїть гранітний Тарас, в устах якого запеклися слова: “За що скородили списами / Московські ребра?? Засівали, / І рудою поливали… / І шаблями скородили. / Що ж на ниві уродилось??!”” Як і Микола Жулинський, Павло Мовчан озвучив думку про те, що на початку ХХІ століття пропонована тема набула, сказати б, екзистенціально-духовного смислу: “…Такі малодосліджувані сторінки, як “Шевченко в Москві”, є результативними та важливими для нас, вони чітко вписуються в контексти сучасного шевченкознавства”. Ця сильна й впливова підтримка спонукала мене за півтора десятиліття здійснити в Москві науково-дослідницьку роботу, в тому числі в архівах, яку нині й віднині виконати було б уже неможливо; шевченкознавчі праці були удостоєні у 2009 році Національної премії України імені Тараса Шевченка. Невдовзі на велелюдному зібранні патріотичних українців у Культурному центрі з нагоди приїзду до нас Павла Мовчана я сказав таке: “Вдячний, що саме Всеукраїнське товариство “Просвіта” висунуло мою працю на здобуття Шевченківської премії, не лише від себе, а від усього колективу Центру, тому що нагороду такого високого рівня не сприймаю як особисту заслугу”. Загалом ми видали в російській столиці понад 20 українознавчих антимосковських книг українською мовою. 2010 року Культурний центр України здобув статус Національного. Мені запам’яталися Мовчанові слова про творчих українців, які спонукані важливим духовним стремлінням: “Показати реальність безмежної тривалості нашої душі, яка причетна до визначальних в нашій науці імен, подій, часу та простору. Душа формується і далі, порушуючи докази своєї причетності до великого масиву, який зветься Україною”.
“Струна, що потята на двоє, на троє, хай кличе і мертвих до бою, до бою!..” У згаданій Передмові є неперевершений шевченкознавчий висновок Павла Мовчана, який процитую повністю: “Ознайомившись з працею автора, ми починаємо усвідомлювати, що постать нашого Генія ще не достатньо вивчена, що його спадок, в т. ч. “Журнал” (щоденник Шевченка), потребують нового прочитання. Надто багато силових ліній фокусуються в ньому. Фундаментальні дослідження і мас-
Павло Мовчан і Володимир Мельниченко. 2013 р.
штабні узагальнення – все ще попереду”. Оскільки в згаданій книзі короткий московський період (березень 1858 року) Шевченкового Щоденника прокоментував, здавалося б, вичерпно, спочатку не сприйняв огрому Мовчанового замислу. Досі не знаю, чи був у Передмові натяк і на мою персональну участь у його реалізації, але згодом взявся за фундаментальну працю “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка. Авторський коментар”, яку завершив аж через десять років… І вже під час нелегкої і щасливої роботи кілька разів дякував Павлу Михайловичу, що допоміг узяти її на плечі… До речі, результати коментування поетового Щоденника багато разів публікувалися в тижневику “Слово Просвіти”. У процесі роботи здавалося, що Павло Мовчан іноді дещо мовчазно підказує. Скажімо, в емоційному, душевному зануренні в
Шевченковий Щоденник уперше використав поезії великих українців Івана Драча, Ліни Костенко, Андрія Малишка, Бориса Олійника, Василя Симоненка, Василя Стуса… На цей шлях мене несподівано поставили саме поетичні рядки Павла Мовчана, коли, коментуючи найперші записи в Щоденнику в червні 1857 року, виявив, що Тарас Шевченко зробив їх… гусячим пером: “А писати охота страшенна. І пір’я є застругані”. Відразу згадалися вже кілька десятиліть бережені в пам’яті хвилюючі слова з поеми Мовчана “Про Т. Г. Шевченка” (1973): От коли б знов огонь добути, спіймати знов високу мить, допоки на дорозі сутінь й перо нестругане скрипить… Або інший приклад. У квітні 1858 року Шевченко згадав у Щоденнику про те, що скульптор Петро Клодт працював над пам’ятником царю Миколі І. Коли в червні 1859-го “монумент неудобозабываемому” відкрили, Шевченко був в Україні. Що він подумав, уперше побачивши пам’ятник на Ісаакіївській площі? Розвій з-перед очей те кам’яне чоло,
Де віддзеркалились і муштра, й каземати… Це – Павло Мовчан у вірші “Т. Г. Шевченко перед пам’ятником Миколі І” (1980). Краще не відповісти. Гостро згадалися Мовчанові рядки, коли в червні 2005 року в Москві відкрили помпезний пам’ятник Олександру ІІ, на якого в листах до Тараса Шевченка покладали даремні надії навіть Микола Костомаров (“цар… не забороняє нам нашої мови”) та Пантелеймон Куліш (“він любить нас, він йме нам віри…”). Саме за нього було прийнято сумнозвісно-злочинні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), спрямовані проти української мови й культури… А тепер одкриймо знову поему “Про Т. Г. Шевченка”, в якій Павло Мовчан, як ніхто, переповів-увічнив Шевченкове молитовно-катарсисне звернення до Бога: Згасали ремства і прокльони, холов язик, вщухала мова… І в ніч глуху, стоповерхову високий піднімався крик: “Царів, кровавих шинкарів У пута кутії окуй, В склепу глибокім замуруй”. І там само у поета-філософа Мовчана читаємо від імені Шевченка й від нього самого: – Перезимуєм ще. Пересумуєм якось, загостримо перо об пам’ятний граніт; і з вистражданих сліз, щоб більше вже не плакать, окривджений царем, ще виворожим світ. Можете сприйняти як учора сказане про грядущу воєнну зиму чи – давно й назавжди написаний пророче-ворожильний спів про неминучу перемогу над імперсько-російською кривдою. Втім, у Павла Мовчана й ремінісценції на Шевченкові теми звучать так, ніби зафіксовані навічно. Пам’ятаєте вірш Кобзаря “Ой чого ти почорніло…” (1848) про тяжку битву козацького війська з поляками у 1651 році під Берестечком, що значною мірою потягла за собою фатальне підписання Переяславської угоди у 1654-му? Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Вчитаймося в поезію Павла Мовчана “Ремінісценції” (1992): Хай душі поснулих і там, в потойбіччі, почують розпачливий голос на Січі. Струна, що потята на двоє, на троє хай кличе і мертвих до бою, до бою!..2 Значно раніше видатний український поет пророче сформулював карбоване звернення до тих, хто в грозові, воєнні для Батьківщини часи фактично кличуть заховатися в блаженній, душевній, бездіяльній рівновазі: Супокій – святеє діло В супокійнії часи, Та сли в час війни та бою Ти зовеш до супокою – Зрадник або трус єси.
“Кожне моє перебування в стінах Українського дому занурює мене в далекі часи наших національних геніїв і часи близькі, коли можна перегукуватися з великими українцями-сучасниками” Загарбницька російська війна проти України не перекреслила роботу Національного культурного центру України в Москві, а навпаки, по-новому висвітлила й особливо наголосила на історичній необхідності діяльності таких центрів, які є духовним уособленням незалежної України за кордоном, у всіх цивілізованих країнах світу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
