Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Медитації · “Шиллерівську філософію радості відкриття побачила в очах Сашка в день першої нашої зустрічі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Вклонилось твоє серце на всі чотири сторони землі

Слово Просвіти, №28 за 2023 рік

Була весна, травень, Шевченкове Вільно і литовський квітучий Вільнюс. Чи можна вважати, що це було давно; ще й пів століття не минуло, та, як і тоді, забиває дух водопілля тюльпанів, бозу, бордових, білих, рожевих півоній, губить душу п’янкий алкоголь конвалій… Софія МАЙДАНСЬКА Готувалася до літературно-музичного вечора, який мав відбутися в Будинку Актора, на Ярославовім Валу. Як завжди, крім нових віршів, планувала виконати скрипкові твори вітчизняної та європейської класики, фортепіанний супровід вела ще невідома тоді у Києві піаністка і молода композиторка Ганнуся Гаврилець. Познайомилася з нею у Львові, в моїй Alma mater, як із нареченою краянина Дмитра Гав- Сашко Козаренко, Софія Майданська, Альфонсас Буконтас, Віргінія Коханскіте. Вільнюс рильця – порядного парубка з Рогізної. Обоє на той час навчалися у Львівській консерваторії, Дмитро — по класу альта, у ректора, професора Зенона Дашака. І саме незадовго до цієї події трафилася мені путівка у Всесоюзний Ялтинський Будинок творчості письменників, яку в ті 80-ті роки “розвиненого соціалізму” не так просто було запопасти. Як завжди, на час літніх вакацій левова частка путівок резервувалася для московських класиків та їхніх сімей, а вже для “братніх республік” “Кримський рай” діставався за традиційним “залишковим принципом”. Такої довгоочікуваної нагоди я не могла втратити, тим паче, ще й в “оксамитовий сезон”. Залишила скрипочку та друкарську машинку “Колібрі” вдома і, спакувавши веселкові купальники, халатики, пляжні окуляри, сандалі та солом’яний капелюшок, невдовзі вже здійснювала сходження по крутосхилу, на Олімп Ялтинського Будинку творчості. Там заприязнилася з литовською дитячою письменницею Емілією Лєгуте, яка стала втіленням “оксамитового сезону”, сповненого смаглявої зрілості й усміхненої мудрості життя. Зранку ми поспішали на пляж, де кишіло зірками кіностудії “Мосфільм”, а вечорами, на лоджії, смакуючи прекрасний кримський портвейн, одна одну втаємничували у свої творчі одкровення. Та все ж вряди-годи виринаючи з тієї літеплої благодаті, мене муляла совість, бо день моєї літературно-скрипкової імпрези невблаганно наближався. Теплі вечори облягала меланхолія, губився на піднебінні вишуканий смак вина, аж Емілія помітила мій знічений стан. І якогось вечора я відкрилася їй у своїх амбітних планах пописатися на сцені Київського Будинку Актора. Картала себе, що не взяла скрипку, втратила пильність, і безпечальна солона хвиля змила чесно зароблені мозолі на пучках лівої руки… Емілія лише засміялася: пальці прокинуться – лише торкнешся смичком струн. А далі вона раптом запропонувала приїхати до Вільнюса і повторити скрипково-поетичну програму в їхньому Палаці Мистецтв. Я чемно подякувала, будучи певною, що гарний задум непомітно потане в пісок, як і ця біла морська піна, з якої не народилася Афродіта. Пальці справді прокинулися, а, може, вони й не засинали, бо навіть без скрипки, там, над морем, відчували обертони кожної ноти творів, що мала незабаром виконати. У той холодний осінній вечір разом із Ганнусею раділи і хвилювалися, бо в залі Будинку Актора не було жодного вільного місця, навіть заносили додаткові стільці. Тоді як літераторка ще не мала досвіду публічних виступів, і тому скрипка дуже допомогла, бо підсилила слово. А ще в той, вже не квітковий сезон, нас щедро обдарували морозостійкими хризантемами... Пізніше Ганнуся написала для мене прекрасний цикл п’єс для скрипки-соло, назвавши його “Екслібриси”. Після імпрези ми були цілковито контентні. Та десь перед новим роком подзвонила Емілія і запитала, чия часом не забула обіцянки приїхати до Вільнюса зі своєю скрипково-поетичною програмою. Виявилося: вона вже домовилася з перекладачем, який чекає моїх віршів, і треба поквапитися, бо вечір має відбутися весною. Відразу сповістила про цю приємну несподіванку Ганнусю – треба обміркувати репертуар із врахуванням творів литовських композиторів. Була сприкрена, бо саме весною мало вирішитися Ганнусине квартирне питання: влітку вони з Дмитром мешкали в моїй комуналці, потім винаймали квартиру, тепер для них надходила пора боротьби за власні “квадратні метри”. Помітивши, що я повісила свій і так довгий ніс, Ганнуся спробувала розраяти: приведе мені з консерваторії кращого за себе піаніста – все ж тепер вона більше композиторка, ніж піаністка. Переконувала: про цю заміну точно не пошкодую – талановитий студент другого курсу фортепіанного факультету, вже лавреат численних конкурсів піаністів. Коли Олександр Козаренко вперше переступив поріг нашої квартири – мешкала в домі на Великій Житомирській, 8/14, що ще зберігав сліди стилю модерн початку ХХ ст. Тут у різний час жили відомі діячі української культури: М. Глущенко, В. Касіян, А. Бучма, Ю. Шумський, а в моєму помешканні – автор збірки “П’єро мертвопетляє”, футурист М. Семенко з дружиною, акторкою Наталією Ужвій. Від них залишилися меморіальні дошки на стінах будинку та у просторих апартаментах, змосковщені діти, внуки і правнуки… Я застала живим лише композитора Ю. Мейтуса – автора сімнадцяти опер, численних хорових, камерно-інструментальних, симфонічних творів, а також музики до вистав театру Леся Курбаса “Березіль”. Будинок стоїть на місці Сили, на колишньому княжому дворі-“дитинці”, між трьома соборами: Софійським, Андріївським та Михайлівським. Тому білі мармурові сходи, хоча трохи пощерблені, як на крилах винесли Сашка Козаренка на високий третій поверх нашої, єдиної в цьому домі, комуналки. Заворожений хлоп’ячий подив, спричинений многоликістю мурів нашої кам’яниці, густо обліпленої меморіальними дошками класиків, не сходив із щасливого, юного обличчя, якому хіба найбільше пасували б слова з оди “До радості” Фрідріха Шиллера: Радість, гарна іскро Божа! Несказанно любо нам: Увійти, царице гожа, В твій пресвітлий дивний храм1. Не могла назвати його студентом другого курсу консерваторії: викапаний учень-вундеркінд спеціалізованої музичної школи для обдарованих дітей, в якого під сурдутом і сорочкою тіла нема, тільки безнастанно пульсує музика зоряних сфер – матеріальними залишилися лише вимуштрувані щоденними фортепіанними вправами, міцні пальці рук та під чорною авреолею волосся — романтична блідість обличчя. І над усім цим панувала радість щоденного відкриття неповторного світу: “Радість – всесвіту пружина, Радість – творчості душа, Дивна космосу машина: Нею живиться душа…” Цю шиллерівську філософію радості відкриття побачила в очах Сашка в день першої нашої зустрічі, і відтоді він ніколи не розлучався з нею, навіть тоді, коли ранком 8 березня 2023 року, вже важко хворий, подзвонив мені і знайомим, жартівливим тоном запитав: “А ви знаєте, що цього року ми з вами ювіляри?..” Потяг до Вільнюса протинав буйну, безстидно квітуючу, у своїй непорочності, сельву травневого дня 1984 року. Мама прилягла в купе перепочити, а ми стояли на безлюдному коридорі, біля вікна вагону, втопивши очі в зелений вир, у стрімкий лет весни, по той бік шибки, з якого сріблястими пстругами випорскували бані та шпилі храмів і білосніжні весільні вінки садів. Та, засліплені весняним сонцем, не могли Софія Майданська та Олександр Козаренко Виступ у Чернівецькому університеті (Трьох-Святительська церква)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин