Спеціальний проєкт “СП” · “Одягнувши вишиванку, ніби етнічний українець на свято, сталінський інквізитор змусив 25 млн українських селян “поститися”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Павло Постишев і Голодомор: сталінський інквізитор у вишиванці
Слово Просвіти, №28 за 2023 рік
Запопадливого більшовика і російського ткача з Іваново-Вознесенська Павла Постишева, який одягався у вишиванку, з Україною пов’язували політична діяльність і дружина Т. Постоловська з Київщини. У 1923 р. він уперше опинився в Україні. Його відрядили на партійну роботу: розпочав з посади керівника організаційно-інструкторського відділу Київського губкому КП(б)У, а з листопада 1926 р. працював секретарем Харківського окружкому та міському партії, обраний членом ЦК КП(б)У до літа 1930 р. Службово-номенклатурним просуванням Постишева особисто опікувався генсек ЦК КП(б)У Лазар Каганович.
Василь МАРОЧКО, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців
Обидва були посланцями Сталіна, приборкували українських “націонал-ухильників”: наркома освіти Олександра Шумського, письменника Миколу Хвильового, економіста Михайла Волобуєва. За номенклатурного сприяння Постишева відбувалася примусова колективізація, здійснювалися депортації українських хліборобів до Сибіру, ідеологічна фабрикація сфабрикованого процесу СВУ. Набувши в Україні політичного та організаційного досвіду, Постишев особисто займався хлібозаготівлею в районах Середньої Волги, Сибіру у 1930–1932 рр. У роки Голодомору його запрошували на засідання політбюро ЦК ВКП(б), хоча був лише членом оргбюро ЦК. Оперативні навички з масового вилучення селянського хліба знадобилися політичному керівництву у Москві. Покірний виконавець постійно радився з Кагановичем, який просив вождя: “Постишева ні в якому разі не можна віддавати РНК. Він потрібен і цінний в секретаріаті ЦК дужче, ніж в РНК”. Заслужив “високу довіру”, але ціною життя мільйонів українських селян, десятків тисяч освітян, літераторів, митців. На Поволжі і в Сибіру, а перед тим в Україні, Постишев поводився з людьми, ніби з лісоматеріалом. У серпні 1931 р. відзвітував про депортацію “куркулів”, ніби йшлося про вивіз лісу, а не про зламані долі людей, займався технічними питаннями освоєння Колими “трудпереселенцями”, серед яких були українці. У складі комісії ЦК ВКП(б) відстежував “мертвих душ” у списку шахтарів Донбасу, яких мали забезпечити хлібними картками. Постишев брав участь на засіданні політбюро ЦК 8 лютого 1932 р., яке ухвалило постанову про створення областей в УСРР та Казахстані. Наближений до верхівки, яка вирішувала усі поточні питання, Постишев демонстрував відданість і готовність до виконання будь-яких завдань. 15 червня він запропонував систему “товарної репресії”, тобто припинення товарного постачання сіл і колгоспів, які не виконували хлібозаготівельного плану до двору. Невипадково Каганович писав Сталіну з цього приводу: “Постишев береться зараз спеціально за цю справу”. Статус уповноваженого ЦК ВКП(б) дозволив йому застосовувати “суворі репресії” проти “ухильників хлібозаготівлі”, опиратися на частину військ ДПУ, щедро видавати накази – “потрібно арештовувати”. Комбінування системи “товарної репресії” з методами “суворої репресії”, тобто застосування фізичної сили, були спрямовані на виявлення “чорних амбарів” (прихований селянами хліб). У службових звітах Постишев мимохіть полюбляв фразу –
“кілька слів про репресії”, наче йшлося про щось другорядне. Дуже “потрібна людина”, як його називав Каганович, не приховувала власного наміру позбавлення селян хліба, продовольства, майна, а відтак і життя. Черговий рейд московського емісара в Україну обернувся національною трагедією для українців – Голодомором. Одягнувши вишиванку, ніби етнічний українець на свято, сталінський інквізитор змусив 25 млн українських селян “поститися”. 19 грудня 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) “негайно” відрядило Постишева в Україну для організації хлібозаготівлі. Він мав “засісти у вирішальних областях України в якості особо уповноваженого”, щоб “вжити всіх необхідних заходів організаційного та адміністративного порядку для виконання плану хлібозаготівлі”. Москва дозволила йому і уповноважила морити українців голодом. Одночасно з ним до України прибув і Каганович, тобто відбулася “висадка” політичного десанту для проведення спеціальної операції – терору голодом. 22 грудня Постишев приїхав до Харкова, який був тоді столицею УСРР, а 23-го мобілізував партактив Дніпропетровської області для “концентрованого наступу”. Операція “Голодомор” розпочалася в чотирьох районах, які не виконували хлібозаготівельного завдання держави. Сталінський посланець вимагав “занесення на чорну дошку” сіл і колгоспів, тобто організував їх продовольчу і комунікаційну блокаду, негайного застосування “натурального штрафу” проти “саботажників”, а це означало вилучення худоби та іншої продукції. Особисто ініціював проведення “спеціальних судових процесів”, наказав депортувати “куркульські і контрреволюційні елементи”, безжалісно застосовувати “вищу міру соціального захисту” – розстріл. У селах і районах області активно запрацювали позасудові “трійки”, польові суди, які арештовували безпартійних агрономів і “саботажників” з партквитками. Зазначена політична риторика розкривала жахливий злочин проти хліборобів. Уперше в історії людства вони ставали жертвами свідомо організованого голоду. Злочинні дії Постишев узгоджував зі Сталіним, звітував перед ним. 28 грудня 1932 р. він повідомив кремлівського патрона: “Я руба поставив питання про негайний в незаперечний вивіз в рахунок хлібозаготівлі всіх фондів, у тому числі насіннєвих”. Для колишнього фабричного ткача селянська агрономія з її хлібофуражним балансом – ніщо, тому і міркував у дивний спосіб: навіщо селянам насіння. Задихався гнівом від спроб республіканського керівництва зберегти насіннєві фонди, адже “петлюрівська наволоч з того раділа”. Сатанинське уособлення зла біснувалося на українських чорноземах, забороняло сіяти і споживати хліб, морило голодом приречених на смерть гречкосіїв.
Діяльність Постишева була злочинною, тому що особисто позбавляв селян зерна, закликав карально-репресивні органи боротися з “куркульськими кублами”, а це близько 400 тис. господарств з населенням 1,5 млн осіб. Дуже тішився з того, що вдало “перешерстив партійні організації, вигнав все полохливе, петлюрівське, саботажне”, здобув перемогу внаслідок нанесення “рішучого удару”. Він не боявся політичної і кримінальної відповідальності за публічну і войовничу риторику, тому що нею догоджав кремлівським покровителям – Сталіну, Молотову, Кагановичу.
Особисто повідомляв Сталіна про те, що “дав завдання ДПУ – винних будемо розстрілювати”. Просив згоди вождя про виселення “сотні дві-три куркулів із Дніпропетровщини на Північ”, а отримавши її, заспокоював поплічників – “не боятися сутичок з куркулями” і вести нищівну війну з “ворогами радянської влади”. Дивна влада, яка мала таку кількість зовнішніх і внутрішніх ворогів. Одягнувши вишиванку, Постишев виглядав політичним блазнем, адже громив “петлюрівську наволоч”. У вишиванках воювали бійці головного отамана Симона Петлюри, а українські жінки розпочинали жнива, в’язали хлібного дідуха з жита і пшениці. Для них вишиванка – не сільська мода, а символ етнічної і ментальної ідентичності, соціально-побутової самобутності. Сталінський посланець у вишиванці мав вигляд опудала, використовував голод як гамівну сорочку. 24 січня 1933 р. Постишева призначили другим секретарем ЦК КП(б)У і першим секретарем Харківського обкому партії. Фактично він був першим, тому що виконував волю самого Сталіна. У 1933 р. Постишев 14 разів відвідував кремлівський кабінет вождя, отримував настанови, вказівки, а розмови тривали кілька годин. На зустрічі були Станіслав Косіор, Влас Чубар, Каганович, Молотов, чекіст Станіслав Реденс. Отримавши інструкції від групи змовників, Постишев повертався в Україну для їхньої реалізації. Він отримував повідомлення від секретарів обкомів про “факти продовольчих труднощів, недоїдання і голодування в селах, містечках і містах”, але байдуже споглядав за масовим мором. У червні 1933 р. сталінський посланець запевняв, що “цей рік” буде “останнім роком труднощів”, навіть говорив про вихід України із “проривного становища”. Іноземні дипломати, які спостерігали за подіями в Україні, повідомляли про 7–10 млн полеглих від організованого голоду, а для Постишева – звичайний “прорив”. На червневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У Постишев необачно зізнався у причетності Сталіна до організації злочину Голодомору. “Товариш Сталін неодноразово підкреслював ту думку, – наголошував Постишев, – що хлібозаготівлі – це не просто заготівлі хліба державою, а це,
крім всього іншого, видатна зброя, метод перевиховання колгоспників, цих вчорашніх працівників одноосібників на справжніх працівників соціалістичного господарства”. Отже, хлібозаготівлі – це зброя, але особлива – масового ураження шляхом навмисного голоду. Щось подібне говорили тоді С. Косіор і секретар Дніпропетровського обкому партії Мендель Хатаєвич. Ототожнивши хлібозаготівлі з “видатною зброєю”, Постишев “здав” Сталіна, який “неодноразово” закликав скористатися нею. Партійна верхівка, яка брала участь в організації Голодомору в Україні, була пов’язана спільним духом вовчої зграї. Вона стежила за вожаком, підспівувала його місячному завиванню. Ніхто з посадовців не визнав своєї провини, службового недбальства, тобто злочину. 4 січня 1934 р. Постишев наважився дорікнути секретареві Вінницького обкому КП(б)У Володимира Чернявському за “прорив” минулого року, а також попередив про “політичний мінус”, якщо “будуть голодні і пухлі, хоча б одиниці”. А вони були, але сотні тисяч на Вінниччині. Скоморох у вишиванці ненавидів українську мову, культуру. Постишев не лише позбавляв українців хліба, а й всіляко “викорінював” їхню духовність. Він долучився до боротьби з “хвильовизмом” і “шумськизмом”, принаймні ідеологічно підтримував “генеральну лінію” партії, перебуваючи тоді в Україні. Наприкінці 20-х рр. Постишев не наважився критикувати старого більшовика і члена політбюро ЦК КП(б)У Миколу Скрипника стосовно нового українського правопису, “інтернаціоналізму” пролетарської культури. Нарком освіти Скрипник дозволяв собі сміливі вирази стосовно “русотяпства і російського націоналізму”, застерігав від “теорії подвійної українсько-російської бухгалтерії в національному питанні”, яка була просуванням “російського націоналізму” і нехтуванням усього українського. У 1931 р. Скрипник остерігався “розчинення в інтернаціональних формах особливостей національної культури”, тобто мав виразні культурно-освітні пріоритети. Російський націоналізм, а ним була просякнута свідомість Постишева, неминуче призводив до великодержавного шовінізму. Ненависть до “національних окраїн” колишньої Російської імперії глибоко засіла у ментальності росіян. Скрипник наполягав на навчанні дітей мовою “національної більшості даної республіки”. 16 червня 1933 р., виступаючи на пленумі ЦК КП(Б)У, Постишев зухвало висміяв Скрипника, який не лише розставляв наголос на “г”, алей “розставив своїх людей по всій системі органів освіти”. Він особисто вимагав від Скрипника публічного каяття до вечора 5 липня, тобто “подати політбюро короткого листа з визнанням своїх помилок і рішучою повною їх критикою для опублікування в пресі”. Досвідчений політик і ветеран партії відмовився стати на коліна: 7 липня він застрелився. Самогубство Скрипника, до якого спонукав Сталін і його штатний інквізитор Постишев, активувало операцію сталінської “денацифікації” України. Сталіну 1932 р. мав наміри звільнення усієї української політичної верхівки. Постишев заходився “очищати” систему освіти від “буржуазно-націоналістичного охвістя”: у 1933–1934 рр. звільнили та арештували 200 співробітників НКО УСРР, весь склад обласних відділів освіти, 90% районних відділів. Новий нарком освіти Володимир Затонський заявив про 30–40% “класово-ворожих елементів” у педагогічних установах, про арешт 268 науковців – “запеклих українських націоналістів”. Розпочалося системне згортання українізації. Дивною і парадоксальною виглядала ситуація: ліквідацією українізації займалася особа у вишиванці. Нічого виняткового і випадкового. Голодомор зламав українців фізично, забравши понад 10 млн життів українців на теренах СРСР, а сталінська “денацифікація” позбавляла їхньої духовності – мови, культури, віри. Злодіяння Постишева в Україні тривали до початку лютого 1937 р. Його перевели до Куйбишева очолювати обком партії. Свою чорну справу він зробив, але недостатньо активно боровся з “троцькістами” в Україні. У лютому 1938 р. став японським “шпигуном”, але національний одяг Японії не використовував. Арешт, допит, а 26 лютого 1939 р. розстріл. Організатор Голодомору в Україні, штатний інквізитор Сталіна, який особисто нищив українську інтелігенцію – виявився жертвою політичних репресій. Його реабілітували у 1955 р. Загадкова колізія. Але є історичний суд, тобто безжалісний суд часу. 13 січня 2010 р. Апеляційний суд міста Києва відновив історичну справедливість: Постишева визнано причетним і винним в організації геноциду українського народу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
