Пошта “СП” · “Питання демографічних втрат України має розглядатися як одна з ключових складових національної безпеки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Ціна війни: демографічні втрати України у глобальному контексті
Слово Просвіти, №28 за 2026 рік
Сергій МЕЛЬНИЧУК, правозахисник із Луганська, лавреат премії Олекси Гірника
На одному з невеликих форумів правозахисників спікер запитав у присутніх: яка найбільша війна у світі після Другої світової? Ніхто не зміг надати точної відповіді. З’ясувалося, що на сьогодні найкривавішим конфліктом на планеті з часів Другої світової війни вважається Друга конголезька війна (1998–2002), яка точилася на території Демократичної Республіки Конго. У ній брали участь понад 20 збройних угруповань із дев’яти держав. Внаслідок війни та спричинених нею голоду й епідемій загинуло, за різними оцінками, від 2,7 до 5,4 мільйона людей. Те, що більшість жертв (понад 90%) загинули не від прямих бойових дій, а від супутніх захворювань, недоїдання та тотального краху системи охорони здоров’я, спонукало мене до глибоких роздумів про приховані жертви в російсько-українській війні. Я нагадав собі та колегам демографічну динаміку населення України:
- 1993 рік: зафіксовано пікову чисельність населення України – 52,2 мільйона осіб. - Початок 2014 року (перед початком російської агресії): 45,5 мільйона осіб. А ось як оцінюють чисельність населення різні інституції в поточному 2026 році: - Інститут демографії НАН України: близько 29 млн осіб (на підконтрольній території). - Міжнародний валютний фонд (МВФ): приблизно 33,38 млн (з урахуванням міграційних процесів). - OOH/Worldometer: близько 39,5 млн (глобальний прогноз, який теоретично включає населення на тимчасово окупованих територіях та українських біженців за кордоном). Навіть якщо брати найоптимістичніші оцінки, Україна за три десятиліття втратила значну частину свого людського потенціалу. Війна не започаткувала цю тенденцію, але різко прискорила її та надала незворотного характеру. Стрімкий демографічний колапс України, що розпочався з 1993 року, я особисто розцінюю як довгострокову, цілеспрямовану диверсію Росії. Складається са Шевченка Іван Вєтров наголосив на рисах, які найповніше характеризують постать Олексія Заворотнього: талановитий декламатор поезії Тараса Шевченка, видатний театральний актор, майстер художнього слова, наставник молоді та яскрава творча особистість Рівненщини. Присутні згадували Олексія Тимофійовича як людину великого таланту, високої духовності та щирої відданості Україні. Він був не лише митцем, а й активним учасником просвітянського руху, який своєю працею утверджував українське слово, національну культуру та патріотичні цінності. Відкриття меморіальної дошки стало даниною вдячної пам’яті видатному землякові, чиє ім’я назавжди залишиться в історії Рівненщини та України. Від правління обласного товариства були присутні також Роман Коваль, Наталія Савчук, Микола Федоришин, Олександр Булига. На згадку про побратима-просвітянина видрукували пам’ятну книжкову закладку “Олексій Заворотній”.
За інформацією Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка враження, що метою було руйнування економіки України та доведення її до дефолту. Наша економіка в 1991 році об’єктивно була найперспективнішою серед республік колишнього СРСР. За розрахунками Кремля, знекровлена Україна мала б із протягнутою рукою проситися до тісного союзу з Росією в рамках СНД, з подальшим повним поглинанням її суверенітету. Після початку російсько-української війни у 2014 році, коли під окупацією опинилися Автономна Республіка Крим та окремі райони Луганської і Донецької областей, мільйони людей були змушені покинути свої домівки. Повномасштабне вторгнення 2022 року стало каталізатором стрімкого падіння демографічних показників. Мільйони жінок і дітей виїхали за кордон, багато молодих і перспективних чоловіків пішли захищати країну. Війна впливає не лише на смертність. Вона руйнує механізми природного відтворення населення. Постійний стрес і небезпека змусили тисячі пар відкласти народження дітей на “потім”, мільйони громадян залишають країну, а невизначеність майбутнього знижує готовність людей пов’язувати своє життя з Україною. Стрес вплинув навіть на фізіологію: репродуктивне здоров’я погіршилося через хронічну втому, недоїдання в прифронтових зонах і психологічні травми. Військові, які повертаються, часто стикаються з проблемами фертильності. Жінки, які народжують у бомбосховищах або за кордоном, рідше планують наступних дітей. 2025 рік став черговим антирекордом. Народжуваність знизилася на 4,5% порівняно з 2024-м, смертність – на 2%, але співвідношення залишається катастрофічним: на одне немовля – майже троє померлих. Коефіцієнт народжуваності впав нижче 1,0 – це один із найнижчих показників у світі. Особливу загрозу становить відтік молоді. Саме покоління, яке мало б створювати сім’ї, народжувати дітей і відновлювати людський потенціал країни після війни, дедалі частіше пов’язує своє майбутнє з іншими державами. Якщо ця тенденція збережеться, демографічні наслідки війни відчуватимуться ще протягом кількох десятиліть. Якщо оцінювати ситуацію через призму демографічних наслідків, інтенсивність геноциду українського народу Росією постійно зростає. Це відбувається як через збільшення масштабів воєнних дій і варварських бомбардувань мирних українських міст і селищ, так і через безмежне мародерство прихованих апологетів “русского мира” в органах державної влади України. Сукупність факторів останнього десятиліття породжує реальну й моторошну перспективу: ризикуємо наблизитися до демографічних наслідків, характерних для найтяжчих конфліктів сучасності. За оцінками експертів, загальні демографічні втрати від війни сягнули 10 мільйонів осіб, враховуючи загиблих, ненароджених дітей і емігрантів. Найстрашніші наслідки війни вимірюються не лише зруйнованими містами чи кількістю загиблих на полі бою. Іноді вони проявляються через десятиліття – у спустошених селах, ненароджених поколіннях і втраті людського потенціалу цілої нації. Саме тому питання демографічних втрат України має розглядатися не як статистика, а як одна з ключових складових національної безпеки.
зграї” або втратити свій статус (яку випадку з Василем Кириловичем) — це майже такий самий стрес, як фізична загроза. В Україні ти – керівник відділу чи заступник директора, головний бухгалтер чи топовий менеджер, свій у дошку. Але тут літають ракети, шахеди, дрони. Чатує смерть. В еміграції більшість стає “ніким” (твій диплом не визнають, твоя мова недосконала, ти працюєш на складі або прибиральником, щоби вижити). Ти втрачаєш своє соціальне обличчя, а це для багатьох (особливо жінок) стає нестерпним. Страшнішим за обстріли та страх. Додайте до всього самотність, відчай, невлаштованість побуту тощо. Вдома допомагають і стіни. Ти знаєш “правила гри”: лунає тривога — біжиш в укриття. Тут рідна мова, свій менталітет: “Нова пошта”, магазини АТБ, сімейний лікар, кава вранці зі своєї філіжанки. Хоч і стрес, але зрозумілий. За кордоном – усе чуже. І тотальна невідомість, суцільна безпорадність виснажують нервову систему сильніше, ніж вдома щоденні обстріли. Ніж неминуча смерть, що чатує на кожному кроці. І ті, що повертаються, вони не “божевільні” чи “безвідповідальні”. Вони просто роблять свій вибір. Ви ще не були в їхній шкірі? Спробуйте — й не будете тоді засуджувати. Краще бути вдома кимось, ніж на чужині – ніким. Це і не добре, і не погано. Це просто різні стратегії виживання. Тільки і всього...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
