Пошта “СП” · “Питання демографічних втрат України має розглядатися як одна з ключових складових національної безпеки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Парадокс повернення
Слово Просвіти, №28 за 2026 рік
Володимир ЗАЇКА
Пригадую, як у далекому й благополучному 2007 році я повертався додому з гостей від старшої доньки, яка мешкає у Німеччині. Попутником в автобусі став земляк-донеччанин, який цікавився життям у шахтарській столиці, цінами, обстановкою, змінами, які відбувалися. Він так жадібно і з цікавістю ловив кожне моє слово, що я не стримався і запитав, чому його це так хвилює. І тоді він розповів мені історію свого життя. З’ясувалося, що він корінний донеччанин, багато років працював на відомому металургійному заводі, де досягнув певного кар’єрного злету. Його дружина теж з номенклатурної орбіти – була начальницею провідного відділу на не менш відомому підприємстві ВПК. Мали трикімнатну квартиру в центрі міста, автомобіль, дачу, – живи і не сумуй. Але на зламі двох епох, наприкінці дев’яностих, їхній син із сім’єю виїхав на постійне місце проживання в ситу Баварію, де вони швидко призвичаїлися до нових умов. А згодом переманили до Німеччини й батьків, які розпродали все в Донецьку, купили житло на новому місці, автомобіль, начебто все добре. “Але розумієш, – гарячкував мій новий знайомий Василь Кирилович, – ми тут чужі!” Звісно, я розумів земляка і щиро йому співчував. Тільки-но, як кажуть, “з грязі вибилися в князі”, а тепер знову назад. Василь Кирилович з часом опанував чужу мову на побутовому рівні, влаштувався на роботу мийником туалетів і господарських приміщень у ресторані (відчуваєте різницю, адже вдома він був одним із керівників великого промислового підприємства), але зумів перебороти себе.
А ось дружина – ні. Спочатку влаштувалася підсобною робітницею на кухні в тому ж ресторані, однак довго не витримала. Потім прибиральницею в дитячий садок, але й там душа не винесла (і це після начальниці відділу оборонного підприємства!). “Уявляєш, – продовжував Василь Кирилович, – я на роботі, серед людей, хоча й чужих, а вона вдома лежить колодою, дивиться мовчки в стелю і плаче. Навіть психолога винаймав, але не допомогло. Не витримав, ось тепер знову їду додому, хочу придбати хоч якесь житло і повернутися, бо так довго не витримаємо”. Не знаю, як потім склалася їхня доля... Зараз ситуація повторюється, хоча й з певними корективами на поточний стан речей. Тоді були мирні часи, а тепер війна. Тепер інший парадокс повернення почав спостерігатися – з безпеки люди почали їхати в… небезпеку. Але – додому. Ось що розповідає психологиня Ірина Коваль: “Останнім часом у мене запитують (іноді з подивом, іноді з осудом): “Чому вони повертаються? Адже в Європі допомога, безпека, тиша. А вони тягнуть батьків і дітей під обстріли”. Так, на перший погляд це виглядає нелогічним, адже інстинкт самозбереження повинен диктувати протилежне: “Не їдь туди, де стріляють!” Але не завжди і все піддається елементарній логіці, бо людська психіка — складніша за звичайні інстинкти. Як спеціаліст, Ірина вбачає, що за таким “нелогічним” рішенням стоїть вибір між двома видами страху. Між фізичною небезпекою і соціальною смертю. Адже для нашого мозку бути “вигнаним зі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
