Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Поки живе українське слово – живуть пам’ять, культура і Україна”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Допоки будемо “с прівєтом”?

Слово Просвіти, №28 за 2026 рік

Практично це означає, що під час війни має тривати фахова й суспільна підготовка нової конституційної моделі без ухвалення будь-яких рішень, а після скасування воєнного стану — розпочатися її легітимне оформлення у визначених Конституцією процедурах. Саме такий підхід дає змогу поєднати установчу волю народу з принципом правонаступності держави. Іншими словами, йдеться не про розрив із чинним конституційним ладом, а про його оновлення в межах правонаступності держави. Не про Конституцію – про державу Ефективне державне управління і місцеве самоврядування, підзвітна публічна влада, незалежний суд є не абстрактними цінностями, а прямими умовами конкурентоспроможності держави, яка після війни змагатиметься за людей, капітал і місце у світі. Конституція в цьому сенсі є не юридичною формальністю, а інструментом розвитку або, навпаки, його гальмом. Конституція є волею народу і гідністю нації, а не подарунком, який держава робить своїм громадянам. Незалежність є щоденною боротьбою, і праця над Основним Законом держави, яку ми хочемо залишити дітям, є частиною цієї боротьби. Війна дала Україні рідкісну нагоду стати якісно іншою державою. Змарнувати її, повернувшись після перемоги до старої моделі, було б поразкою, не набагато меншою за воєнну. Тому головне питання Дня Конституції – якою ми хочемо бачити Україну після війни. Відповідь на нього залежить від того, чи зуміємо ми вже сьогодні закласти основи нової конституційної моделі – держави, здатної вистояти у війні, оновитися (модернізуватися) після неї й успішно розвиватися надалі в конкурентному світі. Євген ЗАБІЯНОВ 28 червня, у День Конституції України, в Музеї української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки імені М. С. Грушевського відбувся творчо-просвітницький захід “Українська – мова Героїв”, який став однією з ключових подій культурно-просвітницької програми IV Південного Шевченко-рок-фесту “Кобзар”. У музейному просторі зібралися представники творчої інтелігенції, освітяни, бібліотекарі, діячі культури, громадські активісти та молодь, об’єднані спільним прагненням утверджувати українську мову як невід’ємну складову національної ідентичності. Перед початком події учасники ознайомилися з фотовиставкою “Стійкість” фотодокументаліста з Херсона Олександра Корнякова – проєктом, присвяченим незламним людям, які навіть у найважчі часи залишаються оберегами життя у рідному Херсоні. Символічним продовженням стали українські мелодії у живому виконанні на бандурі та соціальні відеоролики про українську мову та боротьбу за незалежність. Урочисте від- Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України Віриться, що, ковзнувши поглядом по заголовку, ніхто із читачів не подумає запідозрити авторку у зневазі (Боже борони!) до когось із обділених долею. Наразі йтиметься про громадянську відповідальність за ментальне здоров’я рідної мови та заодно національної ідентичності. А конкретніше у цьому зв’язку – про тривожну недооцінку у широкому мовленнєвому просторі тієї згубної сили, що несе в собі новітня суржикізація. Тож зафіксований у назві “прівєт” має сприйматися як збірний образ прихованої мовної агресії, що дає себе знати у відмінюванні питомих наших слів чужорідними та в безпардонному їх змішуванні. Звідси послуговування таким “прівєтом” – то явна та чомусь неусвідомлена участь у перетворенні української мови у скалічену до напівпритомності малоукраїнську. Усе ж, коли цілком оправдано проти узкоязичності або розгнузданої нецензурщини притомний люд виступає постійно, та підступна роль суржика здебільшого толерується. Самозвані адвокати товчуть і товчуть, що він має право на існування як розмовна народна мова. Народна? Але якого народу, питається в задачі. Та невже ми – той народ, який бездумно нехтує успадкованими духовними надбаннями? Мовоносна гілка родового дерева може безповоротно змертвіти, до цього готові хіба що безпам’ятні манкурти. Відтак – про антидію, про необхідність активного спротиву задля недопущення сумного фіналу. Ні, ми — не за фанатичну стерильність, не за штучну рафінованість у повсякденному мовоспілкуванні. І — аж ніяк не за дискомфорт тих суржикомовних, які у відповідний спосіб намагаються (віват!) перейти на українську. Але ми категорично проти розукраїнення нашої могутньої словникової повносилості, проти бездумного культивування криводушної мовної поведінки. Бо кого ж свого часу застерігав наш мудрий моволюб Олександр Потебня: “Умре мова в устах народу — і вже не відродиться більше”. І тут доречно признатися, що на цей невеселий роздум авторку наштовхнула нещодавно фейсбучна халепа. Якось, наслухавшись густо пересипаних росіянізмами кулінарних рецептів від популярної майстрині кухні, не вдалося стриматися від поради уважніше стежити за культурою мовлення. Мовляв, дбаючи про ефективність пропагування смачних рецептів, не варто забувати і про роль мовного чинника – принаймні радити клієнтам не “мілко нарізати кожду морковку”, а дрібно кришити кожну морквину, не “харашо поджарівать”, а гарненько підсмажувати, не “добавляти укроп”, а додавати кріп тощо. У відповідь з боку прихильників знаменитості — багатоденна злива обурення і докорів. “Найприємніші” з них подавались украй відверто: “Завали пельку!”, ”Кончена”, ”Хвора людина, лікуйся!”, ”Як уже ті нацики задовбали!”. Дещо м’якші коменти супроводжувалися поясненнями, що чіплятися до мовного рівня у кулінарній сторінці – “просто капєц”. І що правильній мові місце хіба що на шкільних уроках, а ”в жизні воно нікому не нужне”. Словом, замість вникнення у суть підказки — злісне цькування “мовнючки” та ще й із виразним (хто б сумнівався?) українофобським присмаком. Чи ж не є той мимовільний зріз громадської думки виразним підтвердженням окресленої тривожної проблеми? І нехай цю кухарську філософію годилось би списати на специфічний рівень аудиторії, якби ж вона повсякчас не відлунювала у неосяжному побутовому довкіллі (і що особливо – з вуст освіченого загалу). Буває, теж сил не вистачає чути на кожному кроці той же одіозний “прівєт” із безліччю адекватних новоутворень (щас, канєшно, карочє, бесподобно, нада, єслі, тіпа, дєвочкі, вау, окей…) Однак при спробі поділитися неприємними враженнями натрапляєш як не на типового толерантника, то на пофігіста. І це у нас – на Волині! У краю, де охочих штокать-какати, пшекати чи шпрехати досить недавно (пам’ятається із дитинства у 50-х роках), гостро осуджували та їдко висміювали, тобто ставили на місце без жодних церемоній. Чи ж не настав час узятися щонайактивніше за відродження гонорової традиції предків – а надто з огляду на забур’янення рідномовного простору переважно росіянізмами та спорідненим покручем? Себто – принципово звернути з порочного шляху, бо він веде до зближення, загрозливого злиття з язиком, із єдінородієм-рускомірієм. Та ба, навіть гул смерті над головою у багатьох-багатьох не викликає прибрати з-під ніг камінь з іменем “Какая разніца”. Здається, після сказаного вище із відповіддю на дражливі питання усе ясно, однак задля увиразнення повернемося насамкінець ще раз до назви допису. Той вислів – цитата із мимовільного ви у сферах культури, освіти, медіа й публічних комунікацій. Важливе місце у програмі посіли презентації видань про лавреатів Шевченківської премії з Миколаївщини, Херсонщини та Одещини. Представляючи збірник “Шевченківські лауреати Одещини”, генеральний директор Одеської національної наукової бібліотеки Ірина Бірюкова зосередила увагу на ролі бібліотек у популяризації їхньої творчості, збереженні історичної пам’яті та відкритті цих імен для нових поколінь читачів. Окрему увагу було приділено новим культурним ініціативам. В. о. директора Одеської обласної бібліотеки для дітей Наталя Кавун презентувала концепцію обласного фестивалю пам’яті лавреата Шевченківської премії Володимира Рутківського “Я з троянд виклав слово…”, покликаного популяризувати творчість видатного українського письменника серед молодого покоління. Про важливість збереження історичної пам’яті розповіла начальниця управління культури Херсонської міської ради, заслужена діячка України Світлана Думинська, презентувавши ме-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин