Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Розмаїта гама його мистецьких рукотворів наповнена глибокою й незборимою Вірою. Тією, що вміщена в сакральній традиції”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Муза, що з Вітром бесідує

Слово Просвіти, №28 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Відвідини храму, оповитого духовним началом. Це про майстерню-галерею Художника Юрія Нагулка на проспекті Степана Бандери в Києві. Знаковий мистець сучасного Українського світу. Батько синів-Воїнів, які нині захищають нашу (і не тільки) Свободу України. Людина, яка сприймає Буття свого Народу оголеними нервами. Людинолюб. Гуманізм мистецької філософії Нагулка обрамлений любов’ю до рідної Землі, Народу, України, Жінки-Матері, Природи. Однак перше, що наскрізно пронизує, не даючи змоги перейти в інший чуттєвий простір, є енергія світла. У талановито сотворених художником образах, пейзажах, колоритних і романтичних ландшафтах, незвичайної краси храмобудовах і затишних людських оселях якось дуже природньо встеляється присутність сонця, сонячного світла, тепло й огрійливість якого лине повсюдно – у літній ночі, місячній доріжці, білій хурделиці, над далекими силуетами церков. Навіть у різдвяно-палаючих звіздах вертепів також бачиться яснота такого жаданого денного сонця, що обдаровує теплістю життя, спонукаючи радіти, сміятись, любити, чекати. Ці полиски світла повсюди – в зоряному небі, пташиному співі, на гребенях хвиль, у дзюрчанні струмків, на козацькій шаблі, у бесіді з вітром, Всесвітом… Своєрідна першооснова бачення не є простим відображенням самобутньої мистецької форми, способом самовираження Майстра, а самою сутністю його творчості, зітканої з чеснот життєдайності, добродійності, народності, обрамленої тотемним духом власного Роду. Здається, цим незбагненним світло-потоком, що живить чистою енергією видимі й невидимі сюжети його картин, прокладається тракт від Творця до Людини, оминаючи мінливе, неправдиве, корисливе. Бо найважливіший і найвразливіший об’єкт “видимого світу” Художник бачить у людях, котрі здатні зрощувати як світлий ген краси і добра, так і сіяти, на жаль, морок, що оповив їх “метастазами духовного сказу”. Благо, Митець вірує в перше. Тому й розмаїта гама його мистецьких рукотворів наповнена глибокою й незборимою Вірою. Тією, що вміщена в сакральній національній традиції, наповнена добром вселюдськості. “Всякий морок завше має світильника”, – філософічний авторський лейтмотив, що наскрізно пронизує мистецьку світобудову Сергія Нагулка, витаючи над брамою історії, спрямовуючи Людину, Народ, Людство до власного спасіння. Він просвітлює Людину, котра ввійшла в нову геологічну епоху “антропоцену”, коли саме від її морально-етичного стану залежить суще і майбутнє. Своїми щедро розсипаними художніми перлами, доповнюючи їх змістовими символами Слова, проповідує найвищу чесноту для власного Народу і Націй – благоговіння перед Життям, ніби закликаючи всіх “не переписувати” для себе закони Творця. Вдивляючись в очі кожного реального, не нафантазованого, часами заобрійного “героя” його картин, там не знайти емоції людської зневіри, холоду й безпросвітності, що мали б народжуватися в хаосі національних і вселенських страждань сьогоднішнього наполоханого й жорстокого Світу. Навіть попри страшну війну, що засмоктала трагедіями й бідами в баговиння душі, серця й людські життя, Нагулко закладає в картинах світлу мрію завтрашнього дня. Художник, який внутрішньою чуттєвою охайністю здатен крізь затуманений час бачити пломінь надії і щастя, творити дух волі, миру і (не)земної краси. Нагулко – сучасний “духолітописець” того Народу, що народжений від Бога вільним, часами уярмленого злими долями та сполоненого зайдами, проте вічно спраглого свободи і гідності в борні за національну ідентичність, духовну суверенність, власну державність. Мабуть, “виною” такого доброзросту цієї небуденної особистості є його родовід, “батьківська педагогіка” і передусім материнська земля, де писалося Пересопницьке Євангеліє, видавалася Острозька Біблія. Тут, у його мальовничому краї, оспіваному Лесею Українкою, де нуртувала козацька звитяга, творилися національно-визвольні змагання, постала і славетна Острозька Академія, у вікна якої заглядала освічена Європа. Благодатна Земля, що дає життя творцям і співцям, борцям і духівникам. Серед таких – своєрідний та унікальний “янтарний самородок”, ймення якому – Юрій Нагулко, не перестає дивувати український (і не тільки) світ духовним подвижництвом, оригінальною технікою майстра, сміливою опінією громадянина. Очевидно, принада цього зрілого Майстра криється в його дивовижній природовідповідності світосприйняття, що своєю чистотою, безпосередністю, кольористикою майже наближається до стану щирої правдивості дитини, в почування якої він ніби закликає людей частіше “заглядати”, стаючи навшпиньки. Бо тільки завдяки таким чутливим первням може народжуватися наше прозріння, сенси, любов, захоплення, “виховуючи” серце Художника. Справді, ніщо з нічого не виникає, а тому створення народолюбством і життєствердністю мистецьких дарів з’являється лише тоді, коли до них торкаються найніжніші душевні струни Мистця. Водночас й саме пізнання цієї духової симфонії також можливе тільки завдячуючи серцю, глибоко ірраціональним відчуттям. Інакше не дібратися до сутнісних глибин пристрастей і замріяних думань історіософічного, філософічного, поетично-ліричного й незбагненного Нагулка. Постаєш у гадках: чого в ньому більше, що значиміше, доступніше в його мистецькій матриці? Бо тут все – незбагненна візія-видиво, біблійна мудрість, мрія, думка, історична пам’ять українськості, естетика прекрасного, ідеали, життєві сенси… Очевидно, життєтвори в мистецькому храмі Художника зіткані та оздоблені усіма цими якостями й чеснотами, що по вінця насичують безмірно багатий космос його майстерні “олюднення Людини”. А над усіма цими творіннями постає вершинна Нагулкова “Українська Мадонна” як Мама, Матір, Оберіг, що уособлює вчорашнє, нинішнє і прийдешнє наше Буття, Життя Народу, Нації, України. В її очах, поставі, задумі вміщено згусток вічного й нездоланного “Коду Нації”, Українського Світу, розкиданого тисячоліттями та не загубленого в культурних шарах давнього Трипілля, Скіфії, Антів, України- Руси, героїчної Козаччини… Далекий і заобрійний, такий щирий і закоханий позір Мадонни, що приголублює до грудей з натільним хрестиком маленького сина, є знаково символічним відображенням обличчя сьогоденної України з її обнадійливим поглядом у завтрашній переможний і щасливий День. Насправді, своїм світобаченням він у багатьох аспектах несприйнятний до тих відомих просвітителів, тих європейських “ніцшеанців”, котрі впливають на людей літератури і мистецтва, які вважали (-ють) не Народ, а “велику особистість” та віру в “героя” верхом істини. Він не слугував “етиці”, що ігнорувала християнські заповіти, вивищувалась над жінкою, не пропагував мистецькими формами химерну “цінність” найвищої волі заради війни і влади. Нагулко-митець, Нагулкотворець, Нагулко-жнець заточений на іншій, полярній філософії власного і національного Буття. У нього – жага не володіти, а віддавати, даруючи на народний вівтар доброчин і любов. Навчений Святим Письмом, що “блаженніше давати, ніж брати”, він доброчесно перекладає цю загальнолюдську чесноту на творчий лад своїх діянь, визначивши Правдою і Совістю, кому по праву має належати “місце в Новому Ковчезі”. Нагулко – “бароковий” національний художник, що зумів синтезувати воєдино пласти нашої історії крізь оптику Шевченкового заповіту для “мертвих, живих і ненарожденних”. В його картинах перегук церковних дзвонів, що линуть по обидва бе-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин