Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Я не можу писати про те. Як вертаються хлопці з війни”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Про жасмин, “салон” Марії Людкевич та її поезію

Слово Просвіти, №28 за 2026 рік

Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук Будь-яка презентація для автора, як і для її організаторів, – подія. Мала чи велика. Для Марії Людкевич – велика. Бо на презентації її нової збірки зала Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука була виповнена вщерть. З поеткою на подіумі вела пізнавальний діалог працівниця Бібліотеки і теж письменниця Людмила Пуляєва. Були цікаві запитання й відповіді, читання віршів, занурення в лабораторію поетичної творчости. Друга частина презентації, можна сказати, глорифікаційна. Першим серед виступаючих був автор цих рядків, оскільки знає Марію Людкевич ще з 70-х років минулого століття, коли ми разом – упродовж шести літ – працювали в одному відділі (листів, масової роботи і прес-контролю) обласної молодіжної газети. І поезія була чи не основним предметом наших розмов та мрій. До редакції навідувались з віршами незабутні Володимир Лучук та Оксана Сенатович, а одного разу на порозі постав величавий Микола Вінграновський. І я отримав на його збірці “Сто Поезій” автограф “Петрові на золоте наше поетичне слово” (Березень – 1977). Не менш пам’ятними були творчі зустрічі в Брюховичах під Львовом, де тоді в скромній шкільній прибудові мешкали Марія з чоловіком Орестом Білоусом, художником, та двома доньками – Лесею і Христиною. Перед входом красувався розкішний кущ жасмину. І коли він зацвітає у Львові, я завжди подумки повертаюсь в “салон Марії” до її гостей – а це поет Роман Качурівський, кандидат філософських наук Ігор Захара, романтичні майстрині творчого пера Богдана Присяжна, Слава Величко, Катерина Гречин. І не тільки… Поезія, пісні, відтак часті поїздки електричкою в Карпати, у “Табір під зорями”, як ми назвали свою високу локацію над містечком Сколе, нічні тріскотливі багаття, – все це гуртувало, наснажувало, відволікало від похмурих звісток про арешти дисидентів, заборони їхніх видань. І все ж ми творили. 1981 року Марія Людкевич уже тримала в руках свою збірку “Теплі гнізда”. Причому видало її головне видавництво Спілки “Радянський (тепер – Український) письменник”, що само по собі було значущим фактом, якщо зважити на тисняву претендентів на друк і тодішню ідеологію, – а в збірці “Теплі гнізда” зовсім не було обов’язкових “паровозів”, себто віршів про леніна й компартію. А струменіла лірика. Відтоді Марія видала пів сотні книжок поезії й прози, з них тридцять – для дітей. Вона ж організувала при Львівській обласній бібліотеці для дітей літстудію “Джерельце”, яку провадить від 1987 року; для них же – як головна редакторка – видає газету “Галицьке юнацтво”. Чимало її вихованців стали членами Національної спілки письменників України, як ось наймолодший (у 18 років) – Микола Рудик. І закономірно, що членкиня НСПУ Марія Йосипівна отримала за свою творчу й громадську працю низку літературних премій, зокрема імені Лесі Українки, і два ордени Княгині Ольги ІІІ і ІІ ступенів. Здобула високе визнання й пошанування особисто від Ігоря Калинця та Романа Лубківського. І ось нова збірка – “Біля Божої брами” / худ. оформлення Олесі Білоус (дочки). Львів. Вид-во “Сполом”, 2026. 160 с. *** Мушу зазначити, що лексема “брама” часто-густо фігурує в сучасному письменстві. Проте словосполучення у назві збірки Марії Людкевич набуває глибшого значення. Бо всі ми – хто швидше, хто повільніше – прямуємо до Божої брами. А чимало вже за нею. Як-от письменник Володимир Рабенчук, поетка Ганна Вівчар, фотомайстер Юрій Кархут, декан факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка Михайло Присяжний, пам’яті ні – перший ще XVII століття, і українська громада в 1996 році змогла добитися замінити напису на ньому “Anne de Rus- su, reine de France” на “Anne de Kiev, Rei- ne de France” (“Анна Київська, королева Франції”), а другий встановлений на площі у 2005 році. “Моєю мрією є, щоб у Люксембурському саду в Парижі, де стоять пам’ятники всім королям Франції, стояв і пам’ятник Анні Ярославні, і я вже отримала повідомлення, що пам’ятник стоятиме там”, – сказала вона. Посол Франції в Україні Гаель Весьєр відзначив, що Анна Київська – вражаюча фігура, про неї мало відомостей, але точно відомо, що вона тут зростала і навчалася, одружилася з королем Франції та народила спадкоємців французького трону. “Анна є свого роду покровителькою нашої присутності в Україні і всіх добрих справ, що ми робимо тут. Дерево має корені, і ми прагнемо укорінення відносин між Францією та Україною. І зрештою, дерево приносить плоди, і це саме те, над чим ми працюємо як дипломати, і це саме те, з чим ми добре впоралися”, – підсумував посол. яких Марія присвятила окремі вірші. На чільному місці в цьому поминальнику – зв’язкова УПА, політв’язень ГУЛАГу Катерина Мандрик-Куйбіда, вона ж – небуденна поетеса, яка навчалася в селі Козаківка Рогатинського району на Прикарпатті (зараз її ім’я носить ця школа). У тій же школі пізніше навчалась Марія і вчителював її батько. Тим-то до цієї героїчної жінки особливий пієтет. Гірське село моїх дитячих літ. У Козаківці я тепер як гостя. Який глибокий таємничий світ. Стежки стікають в діл із високості. Смереки знають славний родовід. Земля у шрамах пам’ята повстанців І зв’язкову, за нею слід у слід Ішли бійці, святого діла бранці (…) Як продовження повстанської минувшини, варто згадати вірш “Тітка Ірена”, яка, незважаючи на вік, у неділю, бо це для неї “жіноче свято”, час спільної молитви, завжди чепуриться: Коралі вдягнеш і крепдешини. Пройдешся в церкву, як відданиця. А твій повстанець, герой, пташина Ще й досі сниться, ще й досі сниться. *** Я забув сказати, що Марія Людкевич є також лавреаткою премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди, хоча... Якщо Ліна Костенко – поетка яскраво вираженого громадянського темпераменту (у високохудожній формі), то поезія нашої авторки – камерна. Вона, кажучи образно, співає під сурдинку – притишено, але теж змістовно. Ключові слова її нової збірки: дощ, час, світ, дім, тиша, любов, ангел… Аналогія – Ірини Жиленко, їхня духовно-творча спорідненість, душевна настроєвість. (Не випадково у неперевершеній спогадально-есеїстичній книзі Ірини “Homo feriens” вміщене спільне фото з двома Маріями – Людкевич та Барандій). Звичайні побутові речі, явища довкілля, миттєвості промовляють до серця більше, ніж публіцистичні гасла чи голосні інвективи. Синиці на годівниці. А кіт на землі відталеній. Дахи одягли берети, У парках чисті галявини. Ще треба передзвонити Тому, кого пам’ятаю В обличчя, а музику голосу Одразу впізнаю. Світ котиться до крайнеба, А що там, ніхто не знає. Ангели на небесах Хмарки перкалеві крають. І сорочки біленькі Скидають нам цілу зиму Отак, як жага й натхнення Вдаровує сонячну риму. О серце моє печальне, Чим тебе ще веселити, Щоби на землі пораненій Навчитися вільно жити? (…) Поетка провадить елегійний огляд свого буття на землі в різні періоди. Найчастіше повертається в минуле: “Зариюсь в спогади, / Як їжачок у листя. / І хай мені мені щось згадується, сниться…” – і, може, вона стане птахом, ластівкою, яка несе весну на крилах. “А я ще пам’ятаю: / Було мені років надцять. / Крутилась земля, мов яблуко, / На голубенькій таці”. Яка смілива й ориґінальна метафора! У неї – там же, після таці, – “зазирає спогад / У привідчинені двері”. Або: “Тихо, як в підвалі, – ні гу-гу. / Схоже, що нема зв’язку зі світом. / Лапками ворони на снігу / Вишивають нетутешні квіти”. Авторка схильна – і це природно – до Автор з Марією Людкевич та однією з її читачок філософічних роздумів, тим паче, що “життя стікає, як вода в пісок”, а “душа ще просить хоч один ковток”… Вона пише весну, яка підкралася зненацька; про сніг у квітні; про літо, яке збирається в далеку дорогу; про сад, який шепоче слова розради; про вітер, що книгу осені читає, / рве їхнє листя й розкидає. А ось картинка з дідом Василем, який сидить під виноградом, п’є з цикорієм каву і згадує Першу світову бойню, полон, Сибір… Або вірш про художника-самоука Богдана Білінчука чи верлібр (без розділових знаків), присвячений Надії Мориквас. *** Різні теми, мотиви, думи, настрої… Гармонія і – дисонанси… Я не можу писати про те. Як вертаються хлопці з війни, Хто без рук, хто без ніг – і росте Помста в серці і гнів без вини. Я не можу дивитися, як Повертаються в трунах сини. І немає розради, лиш знак – Чорний голуб на гілці весни (…) А тому “Серце прагне / Намалювати крейдяне коло / І заховатись у ньому від світу, / Який почорнів від бомб, / небезпек, жалю і болю. / Але як я буду саменька / В цьому зачаклованому коло-крузі?”. Це алюзія на Гоголівського “Вія”. Хома Брут силкувався заховатися від злої сили в магічному крейдяному крузі – і все одно загинув. А що Марія Людкевич? “Тепер думаю, де взяти таку крейду, / Щоб обмалювати нею всю Україну. (…) / Але де взяти таку крейду?”. Саме низкою віршів “…Хлібом, сльозою, болем” – так називається перший розділ (усього їх п’ять) – і відкривається ця збірка. Як уже сказано, вона з нотками меланхолії, але не безнадії. Наближення до Божої брами дарує особливу просвітленість, відчуття повноти буття. Навіть учас, коли, пише поетка, “Ми звикаємо до тривог / І вслухаємось в свист ракет”: Все, здається, жере пітьма, Але ж сонце щодень встає. Нас колишніх уже нема, Інші нинішні ми вже є. Скаче білочка золота По деревах, висвітлює дні. Десь поділась печаль гірка, Стало сонячно раптом мені. Марія Людкевич навіть хоче побути мольфаркою, щоби знати, що буде з нами. Вона впевнена: “Як написано, так і буде… / – На землі і на небі синім, / І колядка прийде різдвяна. / Я – мольфарка і знаю нині: / Невмируще лише кохання”. І (уточню) не лишень кохання, а й любов, бо кохання тільки частина любові – любові до родини, Батьківщини, наших героїв…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин