“Твій голос чує рідний край — · Ти тут загинув і… воскрес!” Поетичний автограф · с. 10сторінка оригіналу ↗
«МІФ» Пам’яті Героя України Василя Сліпака
Слово Просвіти, №28–29 за 2020 рік
Василь Сліпак! Усе — при нім! Струнка постава, врода, зріст!.. І голос… Голос… Наче грім! В Паризькій опері — соліст!
Він — не якась там сіра миш… Базіль — коштовний діамант! Захоплювався ним Париж… Аплодував Ліон і Нант…
Пізнав талант його Діжон… Венсенна плескала, Віші, Клермон-Феррана та Ріон… Спів — формідабль! Від душі!
З вокалу кращий педагог, В Європі — ас, Жан-П’єр Бліве Стрічав таких небагатьох: Чіпляє співом за живе!
Це визнали Рашель Якар, Бернар Лантель, Жан-П’єр Ло Ре… Базіль Сліпак — талант і дар… Які регістри, знай, бере!..
*** Сліпак в Парижі — двадцять літ! Дехто й забув би шлях назад… А він Вкраїну — на чім світ — Любив без голосних тирад.
І жив терпким її життям. Ні, це не роль була, не гра… Одним він жив серцебиттям Із краєм, для його добра.
А тут в Парижі він лиш гість, Пожартувати б — без лиця, Задовго п’є тут він і їсть Й гостині цій нема кінця.
Париж… Він різний… Лувр… Поля… Бальзак… Улюбленець Гуно… І пляс Конкорд, де короля Колись повісили давно…
У світі не бракує зрад… Добро зі злом в обнімку йде… Й де б не з’явивсь який Марат, Там часто із ножем Корде…
Десь тут із правдою олжа І зрада подихом війне… Париж — краса, але чужа… І думка в рідний край жене…
Вітчизно! Нене! Скільки стуж Тебе спиняло на путі?.. І ніби й лицарі довкруж… Та носять воду …в решеті.
Ледь-ледь скрипить державний млин, На вітрі щербиться вітряк… Мов сієм хліб — росте полин, І рік за роком щось не так…
Довкіл зневіри міхи, страх… Не намололося муки… Брати і сестри по світах Гіркі збирають мідяки.
Святий, та бідний наш вівтар, Шукає всяк на нім лихви І часто свій же ж яничар Паплюжить рідні хоругви.
…Він рвався в Київ на Майдан, Де чорний дим, і кров, і щем… Лють до Кремля, його кайдан Палала праведним вогнем.
Але туди, де кров лилась, Василь не встигне — прикрий факт. Євромайдан для нього — зась! Бо зірве в Опері контракт...
А у Парижі — тиша з тиш… “О, ні, тут буде мій редут!.. І мій Майдан нехай Париж Побачить і почує тут!”.
Здіймає вище транспарант! Нам — до Європи!.. не Москви! Малоросійський чорний бант Зірвав народ мій з голови.
*** …Бог Василя обдарував, Та й сам трудився він сливе й Іще з “Дударика” співав Солістом — справжній соловей!
“Дударик”… Школа, варта шкіл, В Європі, світі знаний хор, В країні славився довкіл… Там голоси — як мельхіор.
Хлопчак там кожен в співі зух, Репертуар — з високих нот… А головне, “Дударик” —дух, Що не хорист, то патріот!
“Дударик” — університет! — Зізнається пізніш Василь. Зростав його авторитет, Як сплав таланту і зусиль.
Плекав у консі свій “бутон”, Марії Байко слухав рад… Він — контра тенор… баритон! Голосовий, сказати, клад!
За літом літечко пливло Серед занять, серед вправлянь… В голосове могутнє тло Щораз нова вливалась грань…
А далі… Далі був Париж… Лови, Базіль, свою зорю! Або, до біса, прогориш… “Це шанс мій! Ні, не прогорю!”
І заспівав! Не прогорів! “Ціна б мені інакше — гріш”. І з кожним виступом горів Все яскравіш і яскравіш!..
…Василь об’їздив Крим і Рим, — Плзень, і Сегед, і Мілан… Нью-Йорк замилуваний ним! Направду — оперний “шайтан”!
Лозанна, Лондон, Краків, Гент, Антверпен, Жиліна, Каїр… За континентом — континент… Гастролі, графіки… Клавір…
Князь Ігор він і цар Борис! І Фігаро, і Командор… І Мефістофель, і Рамфіс… І кожна партія — фурор!
Священик, Демон, Ральф і Смерть… Він усерйоз себе запріг… Фужери слави повні вщерть… Не пив, а хлюпав за поріг…
В театрі — принц, і граф, і дон… Що раз, то ширшав горизонт… Богемний, ситий закордон… Та вдома — кров… Він йде на фронт!
Дюссо здивований, Гійом… Для Сліпака — як другий брат. Базіль! Він — з ангельським чолом! Він Бог — від партій, від кантат…
Сумнівний, імпульсивний акт… Війна – не сцена, то не жарт… Міг би продовжити контракт! Паризька опера – це ж фарт!..
Й бомонд заскочений… Ай-ну! Щось тут не те… І щось не так… Міняти сцену на війну! Дітвак якийсь, а чи й дивак…
Бомонд… Цинічний персонаж, Йому байдужі ми — ще б пак… Міняти сцену на бліндаж Вже твердо вирішив Сліпак!
Дарма шукати тут хосен… Спіткала край його біда,
І в час лихий предвічний ген Заграв, як навесні вода.
Він — козарлюга з козарлюг, Такого, де не занесе, — Бере до рук і зброю, й плуг… Та ще й співає… Може все!
Таким перечити — ніяк! Твердий, мов камінь, рішенець… Цей характерник вже вояк, В “Правому секторі” боєць.
Це ж не в Парижі волонтер… Хоча і там звивавсь, як чорт… Й на “передок” бійцям припер Із Франції новенький “Форд”…
І там протестам дав розгін, Та там за зброю був плакат… А тут при ділі справжнім він, І свідок цьому — автомат.
І що доводити? Кому? Гійоме, друже, бачить Бог, Ми пережили Колиму… Перетерпіли Сандармох…
Так, непоганий я актор, Сліпак я, але ж — не сліпець! Страшний ми пережили мор, Та, видно, й це ще не кінець…
Схід України — у вогні! Захланні щупальці Кремля… Кому ж іти, як не мені, Якщо горить моя земля!
Та ж марив рід наш крізь віки Про волі й долі маєстат… Діди боролися, батьки… Нам, що — іти в ярмо назад?..
Майдан я, грішний, пропустив… А цю війну — не пропущу! Інакше хто б мені простив?.. Та й сам собі я не прощу…
Не сперечаймося, Дюссо… Не злімо надарма гусей… Була б у мене Каліпсо — Утік би! Так, як Одіссей!..
Чкурнув би, правда, зуб даю… Сів на літак і — путь пряма. Все краще — в рідному краю! І ради, друже мій, нема.
Чи дон Кіхот я, чи Сізіф?.. Можливо, друже вірний мій... Я – доброволець. Псевдо — “Міф”. І маю йти й ставати в стрій!
Такий ось, брате, наратив Диктує нині нам війна... То в тебе — сто альтернатив! А в мене, в мене путь — одна!
Не можу зрадити Майдан, Що став супроти яничар… Кремлівський пре на нас тиран… Бувай, Дюссо! Оревуар!
*** Він – наш герой! І символ наш! І хай гримить об нім яса… Змінивши сцену на бліндаж, Сліпак пішов на небеса…
Співай, Василечку, співай, На сцені янгольських Небес, Твій голос чує рідний край — Ти тут загинув і… воскрес!
Ілько КОЛОДІЙ.
Львів.
ТРАГІЧНА АЛЬТЕРНАТИВА
У творчості поета Ілька Колодія досить помітний формотворчий доробок з розгорнутих балад чи поем розмаїтої повноти в традиційному віршуванні на патріотичні теми — що сьогодні, в часи кризових ситуацій у духовності, його вигідно вирізняє серед інших поетів, які тримаються позазмістового модерну, наслідуючи європейську літературну моду.
Поет, однак, свідомо дотримується традиції, — власне, сам тематичний ряд його спрямовує в це творче русло. А своєрідним “модерном”, свіжістю, вірш дихає завдяки тому, що автор талановито виносить з глибин свого єства особливості поетики, властиві лише йому, як неповторній особистості.
Ілько Колодій уже оживив художнім словом образи видатних діячів недавньої української історії — Степана Бандери, Романа Шухевича, отця Омеляна Ковча (блаженнішого мученика)… А в поемі “Син Божий” на матеріалі євангельських текстів продемонстрував своє бачення зраненої духовності сучасника. Таким чином вибудовує гармонійну структуру морально-етичних, світоглядних основ своєї філософської парадигми розуміння цього світу…
Ось у цьому плані не міг оминути образу геніального оперного соліста Василя Сліпака, який відійшов із життя замолоду, проте встиг проявити свій могутній таланті лишитися для України й музичної культури Європи в безсмерті.
У темі поеми — трагічна альтернатива в українському суспільно-політичному світі сьогодні, коли в одній харизматичній постаті сходиться два виклики долі, абсолютно протилежні за наслідками при здійсненні. З одного боку — геніальний співочий талант, уже сформований у видатній творчій особистості, й ця особистість становить велику мистецьку цінність для культури України, Франції, Європи… Їй відкрита дорога в славне майбутнє. Лише живи, трудись, тріумфально ступай сценами оперних театрів світу. Водночас ідеться про незламного, свідомого українського патріота, пройнятого глибоким гнівом проти окупанта — російського агресора, що на сході України окупував землі, без перерви веде війну, де щодня гинуть українські воїни-захисники.
То як Василеві Сліпакові розв’язати цю грізну альтернативу? Чи втішатися славою під грім оплесків? Чи стати в лави захисників рідної Вітчизни, так жорстоко, дикунськи зраненої російськими напасниками? Куля снайпера розв’язує… Василь Сліпак гине на фронті з кулеметом у руках, як воїн. Трагедія! Страшна, непоправна втрата! Для родини, для світової культури… Аж таким чином зійшлися воєдино в унікальній духовній іпостасі мистецький геній і нездоланний патріот. Така дивовижна українська реальність на сьогоднішній день у поемі Ілька Колодія “Міф” і знаходить гідний відгук.
Левко РІЗНИК.
12. 07. 2020 року.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
