Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Найцікавіше було, коли мало не все село зійшлося на толоку. Ото вже була веремія”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Світ, що тебе рятує

Слово Просвіти, №28–29 за 2024 рік

Олена БОНДАРЕНКО Закінчення. Поч. у ч. 27 за 2024 р. Проскура Вітька Проскура пасе хутірські корови. Щодня він удосвіта з’являється на краю села і, хвиськаючи довжелезним батогом, басовито гукає: “На па-а-а-шу! На па-а-а-шу!” Затим поволі суне вулицею, загрібаючи куряву дірявими черевиками з чужої ноги та викликаючи корівок під кожним двором: “Зірко, на пашу! Красолько, гайда! Малинко, ходи!”. І так, аж поки всі зберуться у стадо та бадьоренько почимчикують під хрипкий спросоння собачий гавкіт і багатоголосе півняче кукурікання. На греблю, тоді греблею до ставка, щоби, стоячи по коліна в муляці, напитися перед довгим спекотним днем, а тоді вже далі й далі, ковилою та безсмертниками – до крейдяних пагорбів, під якими трава найсмачніша і з яких видко цілісінький світ. Вітька Проскура ходить пасти з “шахти”, тобто з Ново-Сімейкиного, кілометрів за три від Оріхівки. Приходить засвіт, а ввечері, коли хазяйки розберуть своїх Зірок та Красольок, чекає під котримось двором на кухоль молока й півхлібини, розрізаної вздовж і намащеної смальцем, маргарином чи повидлом, а з багатшої хати, гляди, й медом. Попоївши та гучно відригнувши, оголошує, що ”взавтра так само”, і розчиняється у теплих сутінках, наче примара, за якою даленіє хвиськання батога та басовиті недоладні вигуки. Працює він за таку нехитру вечерю й четверть (трилітрову банку) молока та якусь копійчину наприкінці тижня. День при дні, від ранньої весни, аж поки прив’ялі трави не вкриє сивина перших приморозків. Вітька Проскура великий, кремезний, із широкими плечима та грудьми, великими ж таки руками й ногами та напрочуд маленькою головою. Через те, що вона маленька, багато мізків у ній не вмістилося, тож він, як у нас кажуть, пришелепа. Вітька любить пісню про Галю, але всієї запам’ятати не втрапить, тож раз-по-раз гуде, наче з діжки: “Ой ти Галю, Галю дорогая!..” – і знову те саме. Ще він знає безліч матюків, які застосовує до діла й без діла, та сороміцьких приспівок і приповідок. А ще його муляє непереборна й дещо страхітлива цікавість до жіноцтва. Увечері, помивши ноги та насипавши в подолок насіння, ми виходимо “на вулицю”. Тобто на лавку біля котрогось двору. Небавом до дівчачого гурту пристають хлопці. Тоді вже починаються реготи, пісні, біганина, верески й наче ненароком – невинні обійми, від яких легенько заходиться серце. Вертаючи з паші, Вітька пильнує, де сьогодні збирається “вулиця”, й прошкує туди, забувши про вечерю. Умощується між дівчат, розштовхуючи їх своїми плечиськами, якийсь час сидить сумирно, лише погигикує. А затим, сопучи, наче сільський бичок, починає щосили горнутися до котроїсь, приказуючи: “Ребруньки-шелестюньки!” Якщо дівчина не встигає зірватися на рівні, бувало, що й за пазуху чи під спідничку рукою сягне. Ми з вереском кидаємося врозтіч, а Вітька ірже і нюхає руку, вигукуючи: ”Ох і пахуча циця! Ох і пахуча!” Скаржитися вдома нам соромно, та й у відповідь можна дістати резонне: “От якого дідька лисого ви там сидите, коли він іде, чого дожидаєте?” Ополудні, загнавши череду на стігло й переобідавши тим, що котрась із бабів, ідучи доїти, приносить у вузлику, Вітька розлягається горічерева і незмигним поглядом пильнує хмарки на неосяжній небесній паші. Він любить порядок, тож і хмарки час від часу теж підганяє: “Агов, дурне, ти куди ото нарипилося? Ану куч ходи!” Коли чиясь дівчина приходить із мамою на стігло, Вітька розтягає масні губи притирошною усмішкою й солоденько туркоче: “А диви, кицю, осьо які цвіточки. Сині, красні, бурячні! Тіки сьоння цвітуть, узавтра вже поопадають!”. Якщо кицюня ловиться на його припрошування й нахиляється, видивляючи ті цвіточки, він миттю зісмикує трусенята і сягає хижим оком до дівчачої голизни, сопучи та гигочучи. Поки мати біжить на доньчин вереск, Вітька схоплюється й тікає якнайдалі. Та й що ти йому зробиш – воно ж больненьке. Хіба донька дістане на горіхи, щоб не велася, соромітниця. До молодиць Вітька не пхається – котрась чоловікові пожаліється, а той, гляди, й бебехи повідбиває. Лише коли не коли припрошує: “Ади, кицю, в скирті качацця! Там-отечки мнЯкенько, тЕпленько!..” Тим часом світ поволі обертається на осінь. Хазяйки несуть із капусників повнісінькі відра – аж коромисла вгинаються – палахких помидорів, густозелених огірків і новомоднього болгарського перцю. Дітиська збирають у балках хміль на дріжджі й ходять синющі від ожини та подряпані, наче їх вполювала зграя котів. Делікатеси на кшталт калачиків, цвіту конюшини чи паличок із мурашиним кисликом геть не смакують, бо стільки всього доспіло й гукає на тебе звідусіль, що очі не встигають всотувати, руки зривати, а животи – отямлюватися від чергової дристанки. Того вересня НощенкИ, наші сусіди через дорогу, гасали двором, наче їх бджоли гонили. Тітка Дуська раз-по-раз оббігала величезну нову хату з відром вапна чи банкою фарби й додавала краси-то наріжним кутам, то рожам на віконницях. Вона б і на покрівлю видерлася – ще раз бовдура підмарафетити, та дядько Василь із драбини не злазив, дозбируючи за шпаками останні вишні на компот і вареники. Найближчої неділі у НощенкІв мали запивати входини. Ціле літо я, сидячи на лавці під шипшиною, що перевисала з-за паркану як рожева запашна хмара, дивилася правдиве кіно людської роботи. У НощенкІв невтомно цюкали сокирки, скрекотіли пилки, хоркали фуганки, чиргикали одне об одне листки бляхи, пахло глиною, смолою, фарбою й лунав гарний басовитий Дусьчин голос: “Адіть підобідувать, роботнички золотенькі. Вася, неси з погреба, та не ту, а оту, шо з качанчиком!” Найцікавіше було, коли мало не все село зійшлося на толоку. Ото вже була веремія! Тітки, попідтикавшись, місили тугу глину, блискаючи засмаглими литками та гукаючи дітлахам підливати води й підсипати соломи. Дядьки тесали гладенькі запашні стропила, достилали покрівлю, накидали “шубу” на стіни й робили ще купу всього незрозумілого, але цікавенного й веселющого. Мене теж гукнули були підливати, й того щастя мені вистачило заледве не до неділі. Під вечір усією толокою повсідалися за довгі дошки, простелені на обаполи та вкриті ряднами, чаркувалися, гомоніли і глухенько стукотіли дерев’яними ложками. Після третьої чарки тітка Шурка Нечетова, як водиться, почала плакати ридма, ремствуючи на свою прОкляту долю, аж поки її лемент не зірвався, наче великий темний птах, навперейми молоденькому наполоханому місяцеві. Тоді жінки підвели тітку Шурку з моріжка й повели, втішаючи, всередину нової хати, звідки її розпачені вигуки ще долинали, аж поки й зовсім не стихли. До тітчиних Шурчиних лементів усі давно призвичаїлись, одначе найцнотливіші господині на родинні учти її не кликали – не кожному ж тоте до вподоби. Чим тітчина доля так їй дозолила, мені було геть невтямки. Я водилася з її дівчатами – на рік за мене старшою Надькою та ровесницею Алкою. В їхній великій небагатій хаті було чисто, а довжелезний город був доглянутий, мов яєчко. Всім кермувала баба Параска – тітчина мама, сухорлява й довга, як тичка. Коли я обережненько просувалася двором, намагаючись не привертати уваги кудлатого непривітного пса, дзвінкий бабин голос ізвідкись гукав до мене: “Хадзі, дзетка, хадзі, мая кветачка, ён не ўкусіць!” Мені страшенно подобалися й бабин голос, і нетутешня мова, ніжна й дзюркотлива, мов струмочок. Щоправда, вчащати до Рафальків – так по-вуличному, за бабою Рафальською, називали родину – не доводилося. Надька, моя сердечна подружка, ніколи не мала часу на гульки: як не город, то капусники, та їсти варити, та кролям нарвати, та яблука покришити й на покрівлю закинути, щоб сушилися… Ще в родині були Вовчик – сором’язливе хлоп’я з так-сяк підшитою заячою губкою – та Олюнька, яку за її вічними заїдами та шмарклями

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин