Письменники і час “Грати треба не словами, а всім своїм єством”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Ларка, Марія, Микола і Лесь Новела%спогад
Слово Просвіти, №28–29 за 2024 рік
Михайло НАЄНКО, лавреат Шевченківської премії
“Жінка має бути цілована…, – проказав Лесь, не приховуючи свого німецького синтаксису. – Не цілована жінка – все одно, що не клепана коса: не косить, а пиляє… А пиляти жінка може тільки свого чоловіка…” Саме так він закінчив цю свою “філософію” і чекав від Катерини реакції. Вона, проте, була непорушною, а він тим часом наближав свій постріл у власне серце… Але – все по порядку… Арків якогось року став центром проведення з’їзду МАУ (Міжнародної Асоціації Україністів). Всі довідники для прибулих учасників з’їзду тлумачили, що це місто називається “Харків”, бо названо його на честь першого тут поселенця: Харка. В цю легенду вірили не всі, бо насправді місто називалося “Арків”. Адже, перш ніж почати його будівництво на околиці одного з численних козацьких поселень Слобожанщини, архітектор спочатку збудував високу й широку арку: як у всіх великих чи й малих містах. Наприклад – у Глухові, коли він став однією зі столиць України. Арка то й арка, подумали слобожанські козаки з козачками, але їм краще вимовлялося це слово з протетичним “Х”: “Харка”. Звідси й пішла назва “Харків”, з вигаданої легенди про якогось Харка… На з’їзд МАУ з’їхалися найрізноманітніші професії: гуманітарії, природничники, медики, театрали і навіть перукарі. Одного дня програмою було передбачено відвідання міського цвинтаря, де покоїлася колись знаменита акторка Валя. Функції екскурсовода взяла на себе Ларка. Для неї Валя і Лесь були рідними за професією, і вона знала про них усе. Чи майже все… Перш ніж наблизитись до могили Валі, один із екскурсантів (як медик-ветеран) провадив свою “екскурсію”. Отут, показував він на одну з могил, покоїться мій пацієнт. Дуже слухняним був: вживав усі таблетки й пілюлі, які йому прописували. Але… Далі – ще один мій… Примхливим був до неможливості: не ковтнув жодної з рецептованих таблеток. Але… А он там під горою дід пасе козу; він теж був моїм пацієнтом. Але втік просто з-під мого хірургічного ножа… Ми не знали: усміхнутись у цьому місці розповіді, чи ще більш засумувати (бо ж цвинтар – місце суму), і кожен про себе подумав: до лікарів приходять не по здоров’я, а по смерть… Ось і могила Валі. Ларка вклонилася їй і стала в узголів’ї надгробка. А ми оточили могилу зусібіч і готові були слухати. Неймовірно талановитою була акторка. З Лесем вони повінчалися 1920 року і пройшли з нею дуже гарний акторський шлях. Вона не знала, що Лесь носив біля серця кулю, і часом влаштовувала йому “домашні спектаклі”. Як жінка, вимагала від нього більшого, ніж дозволяла йому куля під серцем. Бо воно (серце) залишалося там: у першій його любові. Вони в “Руській бесіді” грали коханців: він – жандарма Михайла, вона – Анну (“Украдене щастя”), він – Астрова, вона — Олену (“Дядя Ваня”)… І так “догралися”, що в Леся запалахкотіла не сценічна, а справжня любов. Та Катерина ж була заміжня. Вона слухала, як
Лесь казав, що жінка має бути цілована, і думала про того, хто чекав її вдома. А в головах обох крутився, проте, діалог Анни й жандарма Михайла, який повторювали на сцені безліч разів і не було йому кінця: Ж а н д а р м (радісно). Що, значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно? А н н а (з переляком відпихає його від себе). Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ж а н д а р м. ...Анно, дивися мені в очі... Анно, любиш мене? А н н а (тремтить). Михайле, пусти мене! Ж а н д а р м. Ні, не пущу! Скажи зараз, любиш мене? А н н а (відвернувшись). Ні, ні, не люблю! Ти страшний! Не люблю! Ж а н д а р м (грізно). Гляди мені в очі, чуєш? Анна дивиться йому в очі. Скажи тепер, любиш мене? А н н а. Михайле! Братчику мій, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очі, то мені так важко, так страшно! Сама не своя стаю! Ж а н д а р м. Дурниці! Говори, любиш мене? А н н а (ледве чутно). Люблю. Ж а н д а р м. Ще раз скажи! Голосніше! А н н а. Люблю! Ж а н д а р м. Пам’ятай же. І будеш моєю? Стій просто, не трясись! Знай, що від мене не втечеш... А Катерина не втікала, хоча йне казала “люблю”. Він чекав цього слова як молитви і промовив, що може вмерти, якщо не почує його. А вона ніби втішала: – Ти безсмертний і не боїшся нічого в світі… – Може, й безсмертний, але боюсь… – Кого, чи чого… – Боюся жінок. У них є магніт і якщо притягнуть – не можу ві' дірватися… Цей страх зараз отут, зі мною. Магніт діє, як ока' янний… Вона ніби промовчала, але на прощання дозволила Лесю один поцілунок… Був він не зовсім палким, і після нього Лесь дістав револьвер і натиснув на курок убік свого серця. Промахнувся. Куля зупинилася поруч із серцем. Самотужки пішов до лікарні, і хірурги дивувалися його ходьбі. Поклали на операційний стіл, втупилися в кулю і… не зважилися її турбувати. Так вона й прижи-
Пам’яті Лариси Хоролець – народної артистки, драматургині, першої міністерки культури незалежної України лася в новому для себе патронтажі. Лесь потім засновував свій модерний театр і зорею в ньому була вже не Катруся, а Валя…
*** Я слухав цю розповідь натхненної Ларки і ніяк не міг второпати: де я вже чув цей голосочок? Пам’ять відкинула мене на чверть століття назад, і я побачив цю Ларку в ролі Марії. Сказати, що вона була пір’їнкою на сцені, означає нічого не сказати. Виставу готував Лесь і навчив її грати роль не тільки душею, а й усім тілом: воно в неї було гнучким та жіночним навіть тоді, коли сіла за рояль. Акомпануючи собі, співала дуже драматичну й мелодійну пісню про несміливого козака: Ой у полі вітер віє, А жита половіють. А козак дівчину Та й вірненько любить, А зайнять не посміє… В залі знайшовся сміливіший козак – Микола (як виявилося, Карпович): він вийшов на сцену, став біля рояля поруч із Марією ідалі мелодія полинула дуетом: Ой тим її не займає, А що сватати має, Ой тим же він, тим же та й не пригорнеться, А що слави боїться… Марія так захопилася співом, що він водив нею по сцені аж до завершення спектаклю. А після того, вже біля гардероба, Микола з’явився, як привид. Вона й не здивувалася: він був ніби давній приятель і тому запросила його в готельну кімнату. Що було потім – ніякий театр не покаже. “Зійшлися двоє – а тінь одна”, – сказав би поет. Але сплетені їхні язички тіні не дають. Не відомо, з кого Роден писав свій “Поцілунок” чи Шагал – своїх “Летючих над містом”… Якби вони побачили Марію з Миколою в єдності – заховали б свої шедеври в далекий куток. Бо там – зовнішній вияв любові, а тут – внутрішній: сплетені язички, взаємний солод і той артистизм, якого навчав Лесь для сцени; не бійтеся пластики душ і тіл, чого глядач чекає на сцені найбільше. У модерному театрі, казав він, слова будуть на далекому плані.. Сценічний простір заповниться тим, що можна буде втілювати лише театральними засобами. Грати треба не словами, а всім своїм єством. Марія відчувала, що зараз вона вже не грає, а віддається Миколі, як русалка в ніч на Івана Купала. Один раз, до глибини головної жіночої принади і назавжди… Чи назавжди?
*** Через скількись там років Ларка обрала для свого бенефісу моновиставу “Марія”. Постановку знову вершив Лесь. Уявний, звичайно, бо той, що з кулею під серцем, звинувачений був за талант і розстріляний у Сандармосі. Тоді куля вбивці не зупинилася
*** Дача батьків Ларки сяяла на весь хутір усіма вогнями літнього дня. Вона бігала з кутка в куток і прикидала, а що ж можна ще причепурити: адже мав прийти я. Щоб було, як у казці. Якщо хто бачив принцесу в сріблі та злоті – то це була вона. Ми привіталися і сіли за столик, що прикрашений усім багатством дачної ділянки. Говорили про все… Про її виставу в академічному театрі “Мені тридцять”, про її романтичну молодість і ніби аж дорослість у п’єсі “На вулиці електриків”… Та найбільш схвильовано про її роль Оксани в радіовиставі “Бояриня”… Не роль, а дума-пісня… З її прикінцевим зверненням до Сонця: “Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну – привітай!”… Вивершував цю красу графинчик із золотистим вином батьківської рецептури. Причащалися, як у церкві: маленькими ковточками, і тому сп’яніли на всі сто. У Ларці запрацював магніт, і мене він мав от-от притягнути. Але страх за зраду “єдиної”, яка залишилася дома з двома дочками, стримував. І це її насторожило. Чого ж ти оце прийшов?.. Придушивши в собі магніт, я склав довге речення про інше: – У мене ж наближається “кругла дата”, і я б просив, аби ти оживила на сцені фрагмент моєї трагікомедії “До неба – пішки”…
– Дуже мила пропозиція… Не солоно зараз похльобавши, я спро' бую. Якщо ти нікого не підкажеш, то партнера я підшукаю сама… І навіть приведу на твою “круглу дату” своїх студентів… Я проковтнув оте, що “не солоно похльобавши”, і потягнувся до неї з прощальним поцілунком. Мене кинули в жар її тремтячі губи, але не більше. Вона провела мене поглядом до хвіртки, зачинила її за мною, щоб зустрітися потім аж на “круглій даті”. Про її студентів я здогадувався: вона завідувала кафедрою сценічного мистецтва в одному з недавно створених вишів і мала неабиякий успіх у роботі зі студентами. Як-не-як – Лесеву школу вона не тільки несла в собі, а й уміла зарядити нею майбутніх акторів. Вони юрбою (разом із нею) зайшли на мою “круглу дату” і почали готуватися для показу своєї програми. У Ларки ж була програма з моєї трагікомедії “До неба – пішки”. Вона – Ліра, Антоній – Костя. Зала була не дуже переповненою, але достатньою, аби налагодився отой священний зв’язок сцени з глядачем. Біля каплиці завмерли в гаря3 чому поцілунку Антоній і Ліра. А н т о н і й. Твої губи – розтулена рана... Л і р а. Ми хотіли й не знали, чого... А н т о н і й. Від кохання безвольна і п’яна Ти тулилась до серця мого... Л і р а (звільнившись з обіймів). Де ти так довго був? Я чекала-чекала... А н т о н і й. Викликали туди (показує пальцем у небо), для виховної роботи. Ось матеріальні докази (загортає рясу і показує сині, в басаманах плечі). Л і р а. Ой! Тебе побили? (припадає губами до синіх плечей). А н т о н і й. Ти мене за муки полюбила? Л і р а. А тобі все жарти в голові... Не за муки... А н т о н і й. А за що ж? Л і р а. Не знаю. А ти мене за що? А н т о н і й. Не знаю. Л і р а. Коли дізнаєшся, скажеш? А н т о н і й. Тепер ти жартуєш... Але я справді не знаю, за що люблю. І не хочу знати. Бо любиш, поки не знаєш, за що любиш... Л і р а. Неправда! Ти навмисне не кажеш, щоб мене помучити. А н т о н і й. Муки любові – це солодкі муки… Глядачів-студентів ці “муки” зворушили не на жарт, і вони плескали в долоні, аж поки Ліра й Антоній не покинули сцену. Такі аплодисменти в нашому університеті чув після своїх лекцій лише Микола Зеров. Дружина Софія казала йому: “Аплодисменти прощають лише артистам. А ти ж – не артист…”. Не артист, але розстріляли його за талант разом із нашим великим артистом і режисером Лесем у тому ж Сандармосі… Ларка і Костя ще раз повернулися до зали, вклонилися щирим аплодисментам і зачинили двері. Я вийшов за ними в коридор і не знав, як дякувати. Лише вхопивши погляд Ліри-Ларки в свій, проказав найсолодші наші рядки: Полюбив Тебе ще Ту – Роль Марії золоту! Нам було по двадцять сім, Ніби зараз, як усім… Закоханим.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
