Національна еліта · “Для багатьох він є зразком життєтворчості, громадянськості, українськості”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Небодержець Слова
Слово Просвіти, №28–29 за 2024 рік
Георгій ФІЛІПЧУК
“Дуб-небодержець взеленив повітря…”. Таким Мовчановим Словом хочеться розпочати своє вітання шляхетній Людині, Достойнику, що насправді наснажує свіжим струменем життя Людину, Націю, Державу, “Просвіту”, Культуру. Коли поруч, то якось звикається. Ніби так і має бути. Тоді непомітно стираються грані амплітуд в життєвих круговертях, бо високість думки і слова вмонтовуються в довжелезну шеренгу подій, явищ, пересипаних справами великими і не дуже, подіями звитяжними й ницими, людьми благородними й бикуватими, емоціями дзвінко-чистими й приземлено-глухими. Війна додала до цього, ставши над усім, цілий спектр чуттєвостей, зітканих з полярних кольорів зла і добра, з червоного і чорного, символізуючи боротьбу за життя і волю. І ось у цьому розмаїтому сприйнятті світу, розгойданому до зриву, розкиданому до обрію майже повної непередбачуваності, Павло Мовчан зустрічає свій День Ангела! Хоча чому тільки свій?! Він – наш. Для багатьох, хто знає цього непогамованого, незмиренного ні часом, ні негодою, ні життєвими загатами Чоловіка, він є зразком (добре, що не еталонним) життєтворчості, громадянськості, українськості. Павло перебуває в ряду національних просвітників, які жертовно повелися з тим даром Божим, що зветься талантом. Інколи думається, а скільки можна було б сотворити для світу, для України прекрасних поетичних (і не лише) дарунків, якби… Але, мабуть, у тому і є принада, сенс, красота його помислів і творінь, благочинність його доріг, уквітчаних візерунками немислимих і непередбачуваних випадковостей, дарованих долею злетів і душевних спалахів, народжених Муз, що все це зрощувалося Митцем, для якого незмінною вартістю був чин громадянина, сина свого Роду і Народу, України. Громадське тло для Мовчана було, є і ще довго буде тією буденною й водночас святошною матрицею, на якій він творився як Поет, політик, державний діячі Просвітник. Воістину, ніби для нього були тисячі років тому сказані Аристотелівські слова: “Усе людське є політичне”. Тоді, на тектонічному зламі 80-90-х років, Він, як і його побратими по Музах, радше відчув своїм українським серцем, аніж осмислив, незбагненні круговерті боротьби за відновлення Державності, місце яких не тільки в творчих майстернях, а передусім на барикадах Свободи й Незалежности. Не тільки Словом, алей Чином. Діяв так, як писав про чесноти провідників Нації у знаковій для часів нинішніх серії “Бібліотека Воїна” (Симон Петлюра. “Московська воша”), де стверджувалося, що в “найтяжчі і найвідповідальніші періоди української історії бралися за державотворчу справу, усвідомлюючи, що спротив їхнім намірам і зусиллям був неспівмірний з реальними можливостями…”. Справді, все було налаштовано проти них, проти правди, справедливості, а такі, як Мовчан, з відчайдушною впертістю обстоювали святе право нації на “свою правду і свою волю”. Здавалось би, що нічого рівнопротивного (як противагу) й не знайти, щоби здолати молоха-московита й утвердити в рідному просторі, однак понівеченому, витолоченому, колонізованому зайдами, національне і державницьке “Я”. Лише дух, спраглість волі і надбажання історичної справедливості виковували й гартували ті якості, що стали незборимими для недругів і ворогів. Самостійність, свідомість, сміливість, самовідданість, сумлінність, суверенність, соборність стали знову тими затребуваними вже історією чеснотами, синтезувавши які, Павло Мовчан трохи раніше, в іншому небо-просторі називатиме “самоволею неба”. У цьому словотворі закладено всю його ніколи не вгасаючу віру, промацуючу “незглибну глибину” серця і духу, що Україна (попри все!) таки постане. Скільки десятків років пам’ятаю реактивність Павлового Слова, що блискавкою пронизувало кожного – від побратимів до збайдужілих і ненависників, коли вже бракувало аргументів або наставала пора їх зайвості, тоді його схвильований, але впевнений, завжди в такі моменти небриніючий, а дзвоноподібний голос, озвучував ніби вічну істину, як Божу заповідь, що “поїхньому ніколи вже так не буде”. Вони проголошувалися, стверджувалися, нагадувалися Поетом і Політиком в різні часи, для різних людей, у різних життєвих ситуаціях, коли сказане інколи прирівнювали до ілюзії, романтичної ідеї, навіть самообману. Проте саме в цей “заповіт”, який “переклав” Нації на сучасну українську Тарас Шевченко, звертаючись до “…живих і ненарожденних”, вірив Мовчан, переконуючи інших, несучи Тарасову Правду сущим українцям на материзні та поза її межами, огранену закличним Словом: “Любітеся, брати мої, Украйну любіте, і за неї, безталанну, Господа моліте”. Насправді за те Шевченкове, що стало знаменом й дороговказом для українства від Сяну до Дону, від Сіетла до Сіднею, – “Бог, єдиний Народ і вільна Україна”, як трив’язь навічно утверджена в національній свідомості кожного сущого (свідомого) Українця, Мовчан молився. Але не тільки. Етичний обов’язок відповідальності “за все українське” народжував і спонукав дію, яка в синергії з багатьма його однодумцями, а найперше – з омріяною
Народом вірою, набувала досі небаченої енергетичної сили, яка вивершувала з поета і митця Борця, Творця вільної, соборної України. Велика літера не є простою метафорою чи удаваною героїкою в спогадах, принагідних до ювілейних дат. Ні. Це навіть не данина пам’яті таким українським націє-державотворцям, подібним Мовчану. Насамперед це моральний вимір в оцінках значущості сотвореного в реалізації української національної ідеї. Декларація Української Незалежності (16 липня 1990 р.), Акт проголошення Незалежності України (24 серпня 1991 р.), прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.)… Події, дати надзвичайної ваги, поза якими неможливо вести мову про політичний, духовний, світоглядний суверенітет Українського народу. Не перебільшую, усвідомлюю “присутність” у цих вищих Актах Нації положень, що стали гальмівними “компромісами”, однак саме вони, як і нинішня війна проти клятого московита, є найвищим проявом незворотності державотворчих процесів. Зроблене – доробок значущої національної цінності, який здатна справедливо оцінити тільки українська історія в боротьбі за Волю України. Відкинувши узбіч блудливі й сурогатні твердження політиканів “молодої озимини”, що “до нас ніхто не робив і ніщо не робилося”, а “ми” ось прийшли “ощасливити” цей зболений і нужденний народ. Тому Нація мусить жити правдою, пам’ятати і гордитися тими, хто був біля витоків відновлення Державності наших великих предків, хто був і є в ідеалах та сутності й донині надійним оберегом української Ідентичності. Серед центрових цього змагу – Павло Мовчан, опромінений Шевченковим пророчим словом: “…Поборете!”. Здається, як писав у своїй поетичній збірці “Сіль” наш Ювілянт, що саме цей “Великий дух тебе безмежним робить…”. Безмежним у любові й синівському обов’язку до свого Роду, Народу, України, Рідного Слова. Звичайно, ніхто не в змозі пізнати його чуттєву настроєвість, філософічну світосприйнятність у ту пору, підсвічену Божою іскрою, коли Павло викрешував вершинною емоцією свої твори – глибокі, ліричні й природо-естетичні, по-громадянському відважні, не завжди загалозрозумілі, зате наділені “здатністю” з кількох віршованих рядків витворювати цілі книги-трактати, осмислювати Буття. Людини, Народу, України, Людства, Світокосмосу. Мовчан – поет-філософ і трибун – зрощувався в ті складні й гнітючі часи, коли було заборонно знати правду, табуйованими були навіть глухі бажання небагатьох доносити її до людей. У ті часи не зробитися “обезлюдненим”, зберігши свою неприрученість, було надзвичайно складно. Очевидно, мав рацію Іван Дзюба, який колись про П. Мовчана сказав так: “Він не кривив душею, був собою і тоді, коли вже й це було протистоянням панівній облуді”. Мабуть, його ціннісними орієнтирами творчості були не вічно прозірливі офіційні критики, а поклик родової, національної пам’яті. Пригадується як в різних середовищах та гуртах, зокрема й у “краватко-метеликових”, він часто до щему зболено оповідав про свій рід, зібраний і зітканий із хлібодарів і духівників, а ще про рідного дядька, вбитого в пошуках хліба для голодних дітей, затискаючого в жмені смерті чорну українську землю, яка чомусь (?!) тоді так і не стала рятівником українства від мору. Даруйте, але саме в Мовчановій народовідповідності міститься високість штилю Поета, обрамленого ріднолюбством, правдою і дарованим Богом і Природою талантом. Він – з Народу, серед Народу і для Народу. У поетичній замальовці “Ворота любові і смерті” П. Мовчан емоційно фіксує миті, коли сонячне узгоджується з чорним, коли на шляху розступається ліс, коли пам’ять тебе навертає до родоводу. Що тоді? Лише згадки, спогади, відлуння твоєї життєвої дороги? Ні. Відчутно, що значно вагоміше, сердечніше, чуттєво-раниміше сприймається ним рідна земля, батьківська “смерекова” хата (даруйте, моя буковинська ностальгія). Бо не згадалась, викликалась болем Вся лінія життєво-родова, і вибухав ізнов погаслий голос, і кров переливалась кругова аж до синів від Єви до Адама… Тож як би не намагалася вічність скупо дарувати снагу для буденних радостей, перетворювати розлогість часу на лічені хвилини, ділячи на метри неосяжний простір, а швидкоплинне, наповнене сонцем і співом буття весняно-літнього рівнодення з його неповторною мелодикою буття змінювати на зимові холоди, Мовчан безупину продовжує випромінювати енергетику олюднення, рух до життя і для життя. Його Слово завжди звучить натягнутою струною, у ньому часто переплітаються всі чуттєві гами, скроєні з любові, добра, захоплення, ненависті (до зайд), нестримних поривів в обстоюванні правди й справедливості в обширах від мікро до макрокосмосу, а ще воно наповнене етичним обов’язком відповідальності за все суще, ненарожденне і те, що вже відійшло за обрії часу. Мовчанове слово іноді навіть зву-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
