Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Розмова точиться і зачеркує все ширші кола, наче хвилі від укинутого в озеро каменя”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Назустріч минулому

Слово Просвіти, №28–29 за 2024 рік

Ольга МАК Закінчення. Початок у ч. 27 за 2024 р. “Вон туда” – це густо замішена каша людських тіл, прерізного роду “заважадла”, штовханини і словесних перепалок. І все тому, що тісно. Є якісь віконця, до яких стоять якісь подоби черг, але не знати, до якої прилучитися. Стоятимеш годину, а потім виявиться, що треба не сюди, а туди, бо ж написів нема. Все це вже пережите не раз, все знане, але, врешті, куди податися? Вікторії далі не видно, багаж обриває руки, і поставити на землю неможливо, і спитати нема кого, бо всі питають, але не чути, щоб хтось щось доладу відповів. Я стараюся пропихатися, хоч далі не маю поняття, якого напрямку триматися. Але іншого виходу нема – треба рухатися будь-куди. Продираюся туди, продираюся сюди, спотикаюся на чиїсь валізи, наступаю на чиїсь ноги, натикаюся на чиїсь негостинні лікті, пропускаю мимо вух якісь не зовсім приязні побажання і поволі трачу надію звідси видертись. І раптом – о, диво! – бачу понад головами натовпу цілу низку чорних круглих “котьолків”, які, немов нанизані на шнурку, скоро й упевнено посуваються в одному напрямі. Їх понад тузин, й голови під ними подібні до карикатур з чорносотенних журналів початку нашого віку: смагляві обличчя, бороди й майстерно закручені пейси. – Диви! – озивається хтось поруч. – Що воно таке? – Оці? – відповідає інший. – Палестинці. – “Палестинці”! – передражнює третій. – Це ж найгірші вороги палестинців – євреї! – Справді! А чого ж вони сюди приїхали? – Кожного місяця приїжджають, чи й частіше. – Та чого? – Видно, діло мають. – Еге ж, то такі, що без діла не їздитимуть… Я довго не думаю. Збираю всі свої сили і рвуся просто напереріз гуськові цих ділових, вбраних однаково в довгі чорні лапсердаки (лапсердаки я розпізнала пізніше) прибульців. Розрахунок удався, і я, перше, ніж за останнім лапсердаком роздерта гуща натовпу замкнулася, безлично влізла на самий кінець шеренги і таким чином приєдналася до “найгірших палестинських ворогів”, хоч ніколи нічого проти бідних палестинців особисто не мала. А все ж таки цікаві ці люди на вигляд: вбрані, як один, з бородами, як один, з однаково закрученими пейсами, і, здається, подібні між собою, як близнюки. Відрізняються від загалу лишень кількоро молодих хлопчаків років по 12-13, гарних, мов намальованих, простоволосих, але пострижених за певним ритуалом: голови з обидвох сторін підголені, і лишень посередині від чола до потилиці, наче гребінь, спадає грива. Серед них вражає особливо справжній красень – ясний бльондин з волошково-синіми очима. Стараюся почути, якою мовою вони говорять, але вони взагалі не говорять – посуваються мовчки. Я ступаю їм по п’ятах і за пару хвилин вже стою перед митним урядовцем, що сидить за контрольним вікном. Моїх “рятувальників” він пропустив цілком вільно, але мене затримав. Звичайні формалії: звідки, куди, чому тощо. – Маєте золоті речі? (По'російському, звичайно). Показую. – Фотоапарат? – Маю. – Доляри? – Маю. – Скільки? Кажу. – Покажіть! – Зашиті під одежею на тілі. – Покажіть! – настоює. – Маєте окрему кімнату, чи роздягатися тут? – Проходьте! – махає безнадійно рукою і видає посвідку, яка, як потім виявилося, нікому не була потрібна. А Вітки далі нема. І де вона, роззява, застрягла?! Адже не дурніша від мене і войовнича, як бойовий півень, а тут пропала! Тарабанюся до виходу і по умовному знаку пізнаю двох незнайомих чоловіків, що виїхали по нас до Борисполя. На радощах аж цілую їх, лишаю біля них свій багаж і вже впорожні вертаюся шукати свою згубу. А вона вже також виходить, утомлена, стурбована і злюща. – І куди ти поділася?! – насідає одразу на мене. – Лишила мене з цим багажем… – А тут, дівчино, кожен насамперед про себе дбає. Привчайся! – жартую, і на цьому інцидент вичерпується. Вмощуємося в авто і рушаємо. Темно, дорога зовсім не знайома, по шибах авта січе дощик, і в мене в душі наростає почуття, подібне до образи: оце так вітає мене Батьківщина по майже піввіковій розлуці?! Наш новий знайомий і господар на цю ніч за плечима щось пояснює Вікторії, алея навіть не стараюся прислухатися, про що йде мова. Бере мене досада на погоду, на темінь і на вкрадену радість зустрічі з Рідною Землею. Чи я вже справді через похилий вік збайдужіла до найдорожчого, чим я жила досі? Адже ще зовсім недавно у снах й у вечірніх мріях… Ет, краще не думати над цим! Подружжя, з яким нас зв’язали ще з Торонто, – дуже привітні й гостинні люди. Їх лишень двоє, і вони займають гарно умебльований і ідеально чистий апартамент в новому багатоповерховому будинку в новій дільниці міста – в Троєщині. Запрошують нас залишитися у них на стільки, на скільки нам потрібно, бо ж до центру Києва “і не так далеко” – “всього-навсього” яких півтори, ну, дві години їзди. І більшість жителів цієї дільниці, в тому числі наш привітний господар, щодня їздить до центру на роботу, не маючи авта. Ми трохи в клопоті, бо апартамент справді спокусливий, але відкладаємо рішення на другий день. А поки що я беру теплий душ, пігулку валеуму на ніч і лягаю в чисту, вигідну постіль. Вікторія також, але без валеуму. На другий день ранком справа вирішується зовсім просто: по нас приїжджають Дмитро Чередниченко, з яким я вже вспіла листовно заприязнитися, і Валентин Задорожний, інженер, з яким нас заочно “майже познайомила” дружина пана Дмитра – Галина Кирпа. За часів покійного СРСР Валентин мав постійну працю за фахом, хоч і не дуже скривав свої антикомуністичні погляди. Але з розпадом червоної імперії і проголошенням самостійности України його праці позбавили, і він ось уже півроку безробітний. Промишляє, як може, найбільше за допомогою власного авта. Ми дуже зраділи, довідавшись, що Валентин охоче посвятить нам свій час, своє знання міста й околиць і своє авто на стільки часу й на таку віддаль, як нам буде потрібно. Щодо пана Дмитра Чередниченка, то це взагалі подиву гідна особа, і, коли б його спитати, хто він такий, то, мабуть, йому самому було б трудно на це запитання відповісти. Письменник, перекладач, мовознавець, педагог, репортер, фотоаматор високого рівня, громадський діяч, редактор часопису “Жива вода”, співредактор часопису “Витоки” тощо, тощо, а на додаток – ходячий інформативний збірник Києва і його широких околиць. Премію П. Чубинського п. Дмитро одержав за “організаторську і пошуково-дослідницьку діяльність, спрямовану на ознайомлення громадськості з кращими надбаннями духовної культури українського народу”. Але йому належалася б ще одна премія, бо Дмитро Чередниченко людина справді вийняткова, хоч з вигляду він дуже простий і скромний. Найпомітніші у нього з першого погляду довгі козацькі вуса, але я сказала б, що найхарактерніші в нього очі, підсховані за густими бровами. Вони мені чомусь одразу нагадали очі Шевченка: такі ж лагідні, такі ж мудрі й щирі. Ми з ним заприязнилися відразу, й успішність своєї подорожі по Україні я також у великій мірі завдячую організаційному хистові й невичерпній енергійності Дмитра. Приїжджаємо на наше “постійне” помешкання. Воно міститься в самому центрі міста – на вулиці Прорізній. Будинок старий і вже, мабуть, пару десятків років вимагає капітального ремонту, та тепер всю вину звалюють на проголошення незалежности: мовляв, коли б трималися вкупі з Росією, – мали б будинок відремонтований, а схотіли незалежности – ремонтуйте самі. Це ми довідалися вже пізніше, але, переступивши поріг, знайомимося з милою і наче давно знайомою, чи пов’язаною родинними зв’язками господинею Надею Самуляк, активною громадською діячкою і редакторкою київського радіо. Її чоловіка, художника, ілюстратора і редактора видавництва “Веселка” Андрія Ливеня, нема вдома. Вони займають просторий апартамент, але лишень з одною спальнею, яку гостинно відступають нам. Поки ми знайомимося, кружляючи довкола загальноприйнятих у таких випадках питань, пан Дмитро також, підтримуючи нашу розмову, одночасно щось там собі пише у бльокнотику і час до часу бігає в кухню до телефону. А тоді, вибравши зручний момент, повідомляє: – Так от, я собі намітив такий приблизний план… Сьогодні, думаю, ви нікуди не підете. Ага, правда, ми підемо до Задорожних на вечерю. Тим часом розпаковуйтесь і влаштовуйтесь. Але взавтра ми поїдемо оглянути Святу Софію і Старий Київ. Післязавтра, себто в середу, їдемо до Ніжина. Я потелефоную до Інституту, і вони вам там підготують зустріч. У четвер я зайнятий, то ви вже самі виберіть програму – Валентин і Люся вами займуться. А в п’ятницю ми вже маємо запляновану з вами зустріч у Третьому Київському педучилищі. В суботу ми їдемо до Корсуня… Коротше сказавши, пан Дмитро дослівно “на коліні” вже сплянував усю нашу програму, включно до закупу залізничних квитків у спальнику купе до Кам’янця-Подільського, де нас повинні зустріти і примістити на ніч. З Кам’янця-Подільського нас має забрати автом до Чернівець професор І. Руснак, з яким, до речі, я вже листовно знайома. Пан Дмитро також має зобов’язати проф. Руснака взяти на себе відповідальність за нашу дальшу мандрівку. Вийняткова людина! Тим часом розмова точиться і зачеркує все ширші кола, наче хвилі від укинутого в озеро каменя. Моя недавня певність щодо всебічної поінформованості про Україну й українські державні справи сильно захитується підо впливом відомостей, імен і фактів, що їх подають нам наші нові приятелі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин