Шевченкіана “Його Щоденник важить не менше, ніж “Кобзар”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: “Журнал став для мене необхідним, як стражденному лікар”
Слово Просвіти, №28–29 за 2024 рік
Хочу нагадати, що 13 липня 1858 року Тарас Шевченко востаннє три# мав у руках свій Щоденник, який розпочав на засланні 12 червня 1857 ро# ку й закінчив у Петербурзі 20 травня 1858 року. Після цього, упродовж більш як півсотні днів, Шевченко не робив у ньому нотаток, а 12 липня 1858#го, в день сорокаріччя близького друга Михайла Лазаревського, поет подарував йому Щоденник. Наступного дня Тарас Григорович ще й вписав до нього свій новий вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”).
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Серце болить, а розказувать треба…” Чому про це необхідно нагадати? Огром і таїна Шевченкового Щоденника значною мірою зумовлені тим, що він є водночас автобіографічним і мемуарним твором. Ідеться не лише про те, що поет описував, іноді доволі докладно, своє життя впродовж одинадцяти місяців, самостійно створивши серйозну біографічну канву цього періоду. Насправді, Щоденник, започаткований незадовго до звільнення із заслання, відображає поетові поневіряння в умовах усього каторжного десятиліття, і саме в ньому зафіксовано перемогу Шевченкового духу в єдиноборстві з Миколою I і Московщиною. Як жоден інший твір, Щоденник особливо переконливо показує, що Шевченкові “довелось запить з московської чаші московську отруту” за весь український народ. Ключ до розуміння й осмислення поетового Щоденника дають Шевченкові слова, зафіксовані ним на самому його початку – 13 червня 1857 року: “Запишемо все бачене і чуте і все, що серце продиктує”. Це суголосно з поетовою максимою, сформульованою ще в Передмові до видання поеми “Гайдамаки” (1841): “Серце болить, а розказувать треба…” Більше того, розказувать треба навіть тоді, коли “серце порване, побите…” Щоденник створено мужнім і нескореним українцем, який безстрашно став на прю з царизмом і в роки каторжного заслання, за його словами, “не зачер' ствив серце, що сприймає прекрасне”. Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуєм стукіт чистого й зболеного Шевченкового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми. Мої багаторічні дослідження та коментування Щоденника переконливо засвідчують, що видатний автобіографічний документ особливо блискуче виявив український ментальний кордоцентризм, який, як відомо, пронизує всю творчість Шевченка. У Кобзаря, говорячи його словами, “серце по волі з Богом розмовля…”. У цьому – сила й велич генія, котрий поклав душу й серце, щоб українці не проспали Україну. Пам’ятаєте в огненному “Чигрині, Чигрині…”? Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. У 2017–2018 роках у “Слові Просвіти” було здійснено масштабний проєкт “Шевченковому Щоденнику – 160 років”, понад 30 статей якого ввійшли до монографічної праці1. За словами академіка Миколи Жулинського, переконливі результати дослідження Шевченкового Щоденника було найперше представлено саме в тижневику “Слово Просвіти” через згаданий проєкт, а також у книзі “Мої духовні криниці”, “де коментарі до Щоденника являють собою справжню монографію в монографії”2. Дослідницька робота в шевченкознавстві продовжується і вважаю за честь системно представляти її результати у Всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти”. Принагідно згадуючи цього разу безсмертний Шевченків Щоденник, торкнуся лише двох поетових записів у ньому – першого і останнього…
Перший запис – 12 червня 1857 року Згадаєте, а чи, власне, знаєте, про що цей запис був? Цитую, починаючи з найпершого речення: “Перша чудова пригода, яку я вношу в мої записки, суть наступна. Обрізуючи сей перший зошит для згаданих записок, я зламав перочинний ніж. Пригода, мабуть, незначна й не заслуговує тієї уваги, яку я їй виявляю, вносячи її як щось незвичайне в сю строкату книгу. Якби цей казус трапився в столиці або навіть у порядному губернському місті, то, натурально, він не потрапив би в мою пам’ятну книгу. Але це сталося в киргизькому степу, тобто в Новопетровському укріпленні, де подібна штучка для грамотної людини, як, наприклад, я дорого коштує, а головне, що не завжди її можна дістати і навіть за чималі гроші”. Стоп! Одразу розберемося з цією “штучкою”. В російськомовному тексті Щоденника Тарас Григорович називає її “перочинный нож”. У “Словнику української мови” одне із значень слова “перо” – “застругана велика пір’їна гуся… що в давнину використовувалася для писання”. Тобто йдеться про “перочинний ніж” – цей словотвір автор уживає кілька разів, і в даному контексті, на мою думку, він має залишитися в перекладі “перочинним ножем”. Від слів “перо” (гусяче) та “чинити”, тобто робити що-небудь, у цьому випадку – “застругувати перо”. Немає жодної потреби перекладати нині Шевченковий термін як “складаний ніж”, а тим більше – діалектним словом “цизорик” (або “цезорик”), як це робили Сергій Єфремов і Леонід Білецький. Очевидно, що це слово Шевченко вживав. Ось у листі до Андрія Лизогуба від 7 березня 1848 року з Орської фортеці він удячно перелічував усе, що той надіслав йому в подарунок: “І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі – все цілісіньке”. Проте в щоденниковому записі від 12 червня про цизорик не йшлося, тож не варто самовільно редагувати Шевченка з його точним словотвором. До речі, лише в поемі митця-філософа Павла Мовчана про Тараса Шевченка зустрів я хвилююче точні слова про незастругане перо: От коли б знов огонь добути, спіймати знов високу мить, допоки на дорозі сутінь й перо нестругане скрипить… Утім, Тарас Григорович якось уладнав справу, бо вже 13 червня зраночку занотував: “А писати охота страшенна. І пір’я є застругані”. На початку 1920-х років літературознавець Богдан Лепкий упевнено пояснював: “Застругані пера: тоді не було готових, сталевих пер, треба було стругати гусяче перо, щоб ним писать”. Насправді сталеві пера тоді вже були, і Шевченко ними користувався значно раніше, зокрема йна засланні. Скажімо, у листі до поета з Оренбурга в Орську фортецю у жовтні 1847 року від братів Василя і Федора Лазаревських повідомлялося, що вони серед іншого надсилають йому і “сталеві пера”… Тож, ідеться лише про те, що на момент початку Щоденника засланець не мав сталевого пера й вимушений був писати гусячим. А воно доволі швидко списувалося, що в роботі було незручно. Тепер обов’язково приверну увагу до того, що в процитованому короткому тексті Шевченко відразу дає, так би мовити, на вибір аж три (!) назви своєму новому твору: “мої записки”; “строката книга”; “пам’ятна книга”. Книга для пам’яті, певно, передбачалася поетом строкатою, пістрявою, як саме життя. Наприкінці червня 1857-го Шевченко занотував, що збираючись у дорогу з заслання, він “обзавівся чистим зошитом для подорожнього журналу”, а наступного дня в листі до Михайла Лазаревського також підтвердив, що зшив зошит “для подорожнього журналу”… Були й інші найменування: “моя незмінна хроніка”; “моя вірна хроніка”; “прозаїчна хроніка”; “записний зошит”… Проте найчастіше Шевченко вживав назву “журнал” (з французької – щоденник): “в моєму журналі”; “записуючи в журнал”… От і в завершальних рядках першого запису від 12 червня про чудову пригоду читаємо:
Т. Шевченко. Щоденник. Автограф першої сторінки
“Але Бог із ним – і з укріпленням, і з ножем… скоро, дасть Бог, вирвуся я з цієї безмежної тюрми. І тоді подібна пригода не матиме місця в моєму журналі”. Отже, короткочасний “подорожній журнал” перетворився на повноцінний Щоденник. Якщо у першій згадці йдеться про Новопетровське укріплення, в якому Шевченко перебував на засланні з 17 жовтня 1850 року до 2 серпня 1857 року, то вже через кілька рядків зустрічаємо щиру й точну назву від засланця: “безмежна тюрма”. Були й інші дошкульні назвиська: “семирічна тюрма”, “вертеп мерзот”… Зауважу й таке. Через сорок днів після початку Щоденника, списавши два зошити, 22 липня 1857 року Шевченко занотував: “…Дістану свіжих чорнил… нове перо та паперу на третій зошит для свого журналу”. Наступного дня підтвердив, що каптенармус (завідувач військового складу) Франц Куліх забезпечив його “папером, пером і чорнилом…” Можливо, що поет отримав тоді сталеве перо, принаймні записи від 22 і 23 липня суттєво відрізняються. Не виникає сумніву, що гусяче перо станом на 22 липня було відчутно списаним. Але напевне розібратися в цьому можуть лише фахівці-почеркознавці. До речі, саме 22 липня, тобто наступного дня після отримання офіційної звістки про звільнення з заслання, Шевченко записав у Щоденнику: “Лазаревському… пошлю ці два зошити мого журналу, нехай читає з Семеном3 в очікуванні мене, його щирого щасливого друга”. Цього Тарас Григорович тоді не зробив, але зате подарував Лазаревському через рік уже дев’ять пронумерованих зошитів, оправлених у коричневий сап’ян. Скажу тут і про те, що період ведення Щоденника становить 343 дні, з яких 34 дні Шевченко пропустив, а ще за 10 днів записи було зроблено його приятелями та знайомими. Таким чином, Шевченко залишив у Щоденнику 299 днів безцінних власноручних нотаток.
Останній запис – 13 липня 1858 року Отже, повторюся, йдеться про новий вірш “Сон”, який Шевченко вписав у вже подарований Щоденник. І це вже не щоденникова нотатка, скоріше, поетичний подарунок4. Але ж який! Не маю можливості та й потреби занурюватися в аналіз надзвичайно популярного вірша, процитую лише завершальну частину його: Та щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла… Остатню, може; Бог поможе, То й сон твій справдиться. Так от, два останніх рядки вірша читач не знайде в офіційній публікації, бо поет пізніше зняв їх. Як вважають шевченкознавці, це свідчить про Шевченкове негативне ставлення до поширених тоді суспільних ілюзій щодо справедливого розв’язання “селянського питання” з імперського олімпу. Цьому не суперечить й уточнення автора статті про вірш “Сон” у “Шевченківській енциклопедії” Валерії Смілянської: “Те, що поет їх не переніс із Щоденника в наступний автограф у “Більшій книжці”, може означати як невпевненість у близькому здійсненні селянської реформи, так і суто художницьке відчуття фальшу щасливого завершення, яке затерло б реальний трагізм твору”. Хай там як, лише тут, у найранішому варіанті вірша, Шевченкові наснилася надія… (не на царя, звичайно, а на Бога) на можливе майбутнє розкріпачення молодої матері з дитиною, з сім’єю: “Бог поможе / То й сон твій справдиться”. Власне це був вірш про матір і сина, які не дожили до того справдження… Тарас Григорович неймовірно страждав і від того, що рідні йому люди були кріпаками. В “Письме Т. Гр. Шевченка к редактору “Народного чтения””, опублікованому в лютому 1860-го, тобто за рік до смерті поета, залишилося гірке й болюче зізнання: “…Мої рідні брати і сестри… до сих пір кріпосні. Так… вони кріпосні до сих пір!” І хоча вірш “Сон” вважають твором розповідної лірики, в його трагічній глибині нуртує запалена Шевченкова душа й розривається з жалю його співчутливе серце…
P. S. На вічному шляху нації до розуміння й осмислення Шевченка його Щоденник важить не менше, ніж “Кобзар”, але, на превеликий жаль, знаємо й цінуємо ми поетів Щоденник значно менше. Нинішній час особливо настійно вимагає подолати нарешті цю давню й прикру традицію-недоречність. Найперше серед юнацтва. Для формування в сучасного молодого покоління нової генної матриці історичної пам’яті треба долучити Шевченків Щоденник у підвалини наукової історико-літературної бази, що становить фундамент опанування гуманітарних дисципліну всіх закладах освіти.
__________ 1 Мельниченко В. Мої духовні криниці. Київ : Либідь, 2019. С. 90–338. 2 Жулинський М. 370 історій, сповнених відкриттів // День. 2024. 5 серп. 3 Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813–1873) – оперний співак, композитор, автор першої української опери “Запорожець за Дунаєм”, друг Шевченка. 4 Поезія має посвяту Марку Вовчку.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
