Театр · “Музика і культура – основні інструменти сприйняття нації”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Петро Качанов: “Опера – це симбіоз музики, слова та видовища”
Слово Просвіти, №28–29 за 2024 рік
У Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва) відбувся великий гала#концерт, при# свячений закриттю 42#го театрального сезону. У виконанні оркестру, хору та солістів театру прозвучали твори на музику Миколи Лисенка, Миколи Аркаса, Юлія Мейтуса, Костянтина Данькевича, Анатолія Кос#Анатоль# ського, Жоржа Бізе, Вольфганга Амадея Моцарта, Джакомо Пуччіні, Джо# аккіно Россіні, Джузеппе Верді та ін# ших композиторів. Після цієї непере# січної події ми поспілкувалися з ди# ректором – художнім керівником те# атру, заслуженим працівником куль# тури України Петром Качановим.
– Чого вдалося досягти колективу театру в сезоні, що минув? – Ми зробили дві повноцінні постановки. Спитаєте, чому повноцінні? Вони достойно поставлені у контексті бюджету на костюми, світлове забезпечення. Це мюзикл “Піноккія” на музику Бориса Севастьянова і лібрето Дмитра Тодорюка та балет Анатолія Кос-Анатольського “Сойчине крило”. Крім цього, дали більше ста вистав за межами України. Гастрольний тур у Франції – понад 30 виступів та більше 70 виставу Великій Британії та Ірландії. Також своїми силами і за власний рахунок зробили тур і показали у Львівській національній опері та Закарпатському музично-драматичному театрі балет “Сойчине крило”. А ще можна згадати про “Київську пектораль”. На цьому фестивалі ми отримали дві пекторалі і дві відзнаки за “Піноккію” та дві відзнаки – за “Сойчине крило”. – Один із балетмейстерів Національної опери України зізнався, що під час повномасштабної війни у них виникла проблема з кадрами. А як із цим у вас? – Зізнаюся, що у нас із кадрами в кілька разів складніше, ніж у національних театрах. Справді, багато артистів виїхало, маємо кадровий голод. У багатьох національних колективах потрібні артисти симфонічного оркестру, хору, вокалісти, меншою мірою – артисти балету. Але у них зарплати у 2-3 рази вищі, ніж у нашому театрі. Ми виховуємо, навчаємо молодь, а її потім забирають колективи, які мають статус національних. Я можу зрозуміти і в жодному разі не звинувачую наших колег. Питання в тому, що якщо ми хочемо мати конкурентоздатні театри, то повинні їм дати рівні стартові можливості. – Розкажіть, будь ласка, про гала-концерт до закриття театрального сезону. – Режисером був Дмитро Тодорюк. Сезони закривають переважно яскравими, красивими подіями. Це зробили й ми.
Програму сформували так, щоб були представлені найкращі хіти світової оперної музики. А родзинкою гала-концерту стало те, що деякі номери виконували у супроводі діджея. Це для того, аби продемонструвати, що навіть академічна чи класична музика може бути доступною і загальноприйнятною. – Деякі українські митці шкодують, що з репертуарів театрів зникли твори російських композиторів. Мовляв, не треба змішувати політику та культуру. – Цього мені не шкода, а шкода іншого. Наша політика інколи не така далекоглядна, як російська. Для них культура – це ідеологічний інструмент. Вони так сильно розповсюджують свої цінності, що до них починаєш прикипати. І вважати, що раз є така музика й композитори, то й країна цивілізована, культурна, розвинута. Говорять, давайте виконувати твори російських композиторів, бо музика і культура розділені. Це неправда, не можуть вони бути розділеними. Тому що музика й культура – основні інструменти сприйняття країни. Бо музика і культура – основні інструменти сприйняття нації. І якщо ми говоримо про сприйняття нації у світовому контексті, то це і є політика. Нам треба шкодувати не за тим, що не виконуємо Чайковського. Ми своїх композиторів не виконуємо. І нікому це не болить. Вже згадали про балет Анатолія Кос- Анатольського “Сойчине крило”. Він не виконувався 67 років, а музика там прекрасна. Треба шукати, піклуватися про свою культуру. А потім, коли вже досягнемо світового
“Піноккія”
визнання як потужна нація з академічною культурою, тоді, можливо, дозволимо собі щось виконувати з музики російських композиторів. А можливо, й ні. Побачимо. – Київська опера на сьогодні – єдиний з оперних театрів України, де твори на музику західних композиторів йдуть не мовами оригіналу, а в українських перекладах. Напевно, ви не випадково обрали цей шлях. – Опера – це музично-драматичний жанр. У драматичному театрі на сцені показують драму. А чим відрізняється опера від драматичного театру? Тільки тим, що в драматичному театрі говорять слова, а в оперному ці слова і смисли проспівують. Дехто вважає, що через переклад ми щось втрачаємо. Але коли людина сидить на виставі, яка йде італійською чи французькою мовою, і взагалі нічого не розуміє, то хіба не втрачаємо? Приміром, коли в театрі La Scala італійці співають італійською мовою, то італійці, які сидять в залі, все прекрасно розуміють. А от коли я запитав в італійця, чи розуміє він те, що співають в українському театрі італійською мовою, той відповів, що ні. Опера – це симбіоз музики, слова і видовища. Коли є всі ці складові, то виходить справжня вистава. А якщо чогось
“Сойчине крило”
бракує, то й вистави немає. – Але ж зрозуміти зміст вистави іноземною мовою можуть допомогти титри. – Уявіть, що ви прийшли до художнього музею. Там бачите картину, закриту полотном, на якому написано: “На цій картині зображено пейзаж, портрет чи натюрморт. Виконана вона в такому-то жанрі”. А самої картини не бачите. Навряд чи ще прийдете в такий музей. Приміром, у Німеччині є театри, де половина опер виконується німецькою мовою. А в Лондонському національному театрі всі опери співають англійською. Невже ви думаєте, що там люди менше дбають про мистецтво, ніж ми? – Як ви вважаєте, чому під час повномасштабної війни в Україні зріс інтерес до театрів? – Не претендую на якусь істину, тому що насправді це питання, яке треба досліджувати, а потім робити висновки, чому так відбувається. Моя версія – людині сьогодні потрібно на деякий час опинитися в абсолютно іншій атмосфері. Їй потрібно відпочити від реалій, відчути, що вона не одна. Поруч із нею – багато інших людей, таких самих глядачів, як вона. У людей є потреба в тому, щоб споживати мистецький продукт. На жаль, підстав для оптимізму у нас не так багато. А культура є одним з основних стовпів опори, на якій базується людство і на якій тримається цивілізація. Тому глядачі, напевно, й ходять до театрів. – А що можете розповісти щодо планів на 43-й театральний сезон? – Плануємо дві прем’єри цього року і одну – наступного. Це будуть дві оперні і одна балетна вистави. Запланований також гастрольний тур, але головним залишається глядач нашого міста і нашої країни. Саме для нього насамперед маємо створити щось нове. Дуже сподіваюсь, що у вересні відкриємо сезон оперою Моцарта “Весілля Фігаро”. У нашому театрі ця вистава вже є, але в концертно-сценічному виконанні. Вважаю, що в театрі не повинно бути такого виконання, це може бути у філармоніях. Будемо ставити повноцінну виставу з хорошими декораціями, новими костюмами, новою режисурою, яку зробить Віталій Пальчиков.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО зізнається, що цим його творам Бог знає скільки років. – Писав я їх своїм хлопчикам, коли вони ще були маленькими. А зараз уже солдати і дядьки бородаті, – каже Валерій Степанюк. Додам, що барвистими ілюстраціями Катерини Шалварової до кожного авторського сюжету можна просто замилуватися. А ще до кількох віршів з малюнками є запрошення не тільки уважно роздивитися малюнок, а й скласти за ним оповідку. Залишається привітати видавця – Колективне підприємство “Редакція журналу “Малятко”, головний редактор – Володимир Кметик, – з безперечним творчим успіхом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
